Романтичні й реалістичні тенденції в романі Рікарди Хух «Спогади Лудольфа Урслея-молодшого»
Л. П. Крючкова
Роман «Спогади Лудольфа Урслея-молодшого» ( «Erinnerungen von Ludolf Ursleu dem Jüngeren», 1893) - перший великий твір письменниці, що посідає одне з чільних місць у німецькій реалістичній літературі.
У буржуазному німецькому літературознавстві встановилася традиція розглядати творчість Р.Хух як явище переважно «неоромантичне». Початок цієї традиції був покладений ще С.Люблінським, який звернув увагу лише на романтичні й казкові елементи в романах і новелах Р.Хух. Слідом за ним письменницю назвали митцем цілком романтичного складу Е.Гілішевська й Г.Боймер у Німеччині й радянський дослідник Ф.П.Шіллер.
Послідовники цієї точки зору зустрічаються й у сучасній критиці. Так, у монографії Г.Хертлінг, що вийшла порівняно недавно, непомірно підкреслюється романтичний план художніх творів Хух і майже ігнорується реалістичний. Замовчування досягнень Хух як художника-реаліста призводить до збіднення й спотворення її творчості, до втрати її громадської змістовності й гуманістичної спрямованості.
Вирішення питання про художній метод Р.Хух тим більш важливе, що в літературознавстві ФРН існує тенденція тлумачити її творчість як художнє вираження вкрай песимістичного світосприйняття й деяких ніцшеанських ідей. Так, Е.Хоппе приписує письменниці бажання створити героя, що нагадує надлюдину Ніцше. Вперше монографія Е.Хоппе опублікована в роки фашизму й по суті не змінилася в західнонімецькому виданні, бо творчість Хух у ній фальсифікується для підтримки реакційної ідеології.
Названі дослідники спираються у своїх висновках у першу чергу на роман Р.Хух «Спогади Лудольфа Урслея-молодшого» - книгу, на їхню думку, цілком романтичну. Романтичною її вважають навіть ті критики, які відзначають реалістичні тенденції в інших творах письменниці.
Сформована точка зору на цей роман оскаржується лише в монографії Є.Баумгартен, що вийшла в НДР у рік столітнього ювілею Р.Хух. Автор справедливо вказує на спроби реалістичного відображення дійсності в першому романі Р.Хух, але, на жаль, не зупиняється на цьому важливому питанні детально.
У радянському літературознавстві на рубежі 60-70-х років теж намітилося прагнення виявити реалістичні сторони творчості Р.Хух. Глава про Р.Хух, що належить перу В.Г.Адмони, вміщена в «Історії німецької літератури» у розділі, присвяченому критичним реалістам початку XX ст. Автор справедливо відносить Р.Хух до тих письменників, «які в 90-і роки почали закладати основу для виникнення нового етапу в розвитку німецького реалізму». Однак проблема методу «Спогадів Лудольфа Урслея-молодшого» радянськими дослідниками спеціально не вивчалася, хоча являє безперечний науковий інтерес. Метод першого роману письменниці неоднорідний, суперечливий, його особливості відображають процес еволюції реалізму й романтизму в її творчості.
«Спогади Лудольфа Урслея-молодшого» відкривають групу романів Р.Хух на сучасну тему, проблематика в них розкривається головним чином через долю однієї або декількох сімей. У центрі цього роману - доля численної патриціанської сім'ї, про яку розповідає останній представник роду - Лудольф Урслей -молодший. На самому початку Лудольф робить загальний філософський висновок на основі історії своєї сім'ї, а потім послідовно, подія за подією, відновлює цю історію, намагаючись обґрунтувати свою точку зору на життя.
Лудольфові передані в романі головні авторські повноваження: характеризувати героїв, осмислювати й узагальнювати події. Однак оповідач і автор - не та сама особа. Між ними існує певна дистанція, їхні думки часто сходяться, але часом вони прямо протилежні.
Дослідники творчості Р.Хух, як правило, не проводять межу між оповідачем і автором; усі міркування Лудольфа, його трактування подій вони прямолінійно вважають тими, що виходять від Р.Хух, а роман тлумачать тільки в романтичному дусі. Так, Ф.П.Шіллер, визначаючи ідейно-художню позицію Р.Хух, використовує й перекладає слова Лудольфа як ті, що належать письменниці: «Я завжди гадала, що найвище в житті - це споглядання ...». В. Г. Адмоні також називає Лудольфа «оповідачем, за яким ховається Рікарда Хух». Тому питання про художній метод Хух у романі «Спогади Лудольфа Урслея-молодшого» необхідно розглядати у зв'язку з образом оповідача й проблемою ставлення до нього автора.
Лудольф - монах одного зі швейцарських монастирів, людина без пристрастей, без долі. Він свідомо пригнічує в собі природну для людини жагу до життя й проголошує споглядання, відмову від будь-якого втручання в хід подій як найбільш прийнятний для людини спосіб життя. Вихідна теза Лудольфа така: у житті все трагічне, випадкове, визначене; людина беззахисна перед стихійною силою життя.
До ідеї споглядання Лудольфа привело переконання в трагічності й ірраціональності буття, суєтності й тлінність всього земного. Повна відчуженість - ось що може, на його думку, захистити від негараздів життя, дати щастя, спокій, гармонію. Лудольф схильний до споглядання ще й тому, що бачить у ньому можливість краще розгледіти це невідоме йому життя, яке лякає й водночас притягує його. Але він не може зрозуміти його об'єктивно, бо цурається «прози» життя, рішуче відокремлює себе від сфери матеріальних інтересів, відкидає все житейське, повсякденне. Минуле Урслеїв уявляється йому прекрасним до того часу, доки вони жили «як феаки»: легко, безтурботно, заради задоволення й розваги «займалися літературою, мистецтвом і наукою ...», усе в будинку було підпорядковане красі. Ця романтизована концепція «феакійского життя» ріднить роман Р.Хух із ранніми романами Б. Келлерманна «Інгеборг» і «Море».
Світовідчуття оповідача романтичне, але воно аж ніяк не збігається буквально зі світовідчуттям Хух. Вони найбільш близькі в трактуванні центральних героїв - представників двох гілок родини: Галайде - дочки Урслея-старшого й Ецарда - сина його брата Харрі. Ецард і Галайде як романтичні герої різко виділяються серед оточуючих. У них все гармонійне: зовнішня привабливість і чарівність поєднуються з величчю й багатством духовного світу, вишуканість манер - із внутрішнім благородством.
Ці герої, у яких є всі дані для активної й плідної діяльності, зображуються поза соціальними зв'язками. Властиві їм риси складають у підсумку ту винятковість, у силу якої вони протистоять суспільству. Реальний конфлікт між необмеженими можливостями людини й дисгармонійністю буржуазного світу, що перешкоджає їх реалізації, поступається в романі романтичному почуттю обраності обдарованої й досконалої людини.
Ецард і особливо Галайде самі ставлять себе над загальноприйнятими нормами поведінки - вони визнають тільки свою волю, свої бажання. Про Галайде в романі зазначено: «...сутність генія в тому, що він повинен не підкорятися існуючим законам, а навпаки, своїми діяннями давати закони світу». Ці слова стали опорним моментом для Е.Гілішевської й Е.Хоппе, які уподібнюють героїв Хух до надлюдини Ніцше. Така думка глибоко хибна: свавілля Ецарда й Галайде, їх внутрішня незалежність від будь-яких впливів ззовні сягають традицій німецького романтизму, зокрема естетики Фр.Шлегеля, який проголосив слідом за правом художника на сваволю право генія самому встановлювати собі закони. Крім того, літературознавці, які намагаються пов'язати Хух із ім'ям Ніцше, не беруть до уваги й те, що обидва центральних герої малюються не жорстокими індивідуалістами, а чуйними й добрими людьми, які викликають любов і захоплення в близьких. У навколишніх увійшло у звичку називати Галайде «миле дитя» або «добра маленька Галайде», а поруч із енергійним Ецардом кожен «відчував себе в безпеці, тому що був упевнений, що той зможе залагодити будь-яку неприємність». І він дійсно стає головною опорою всієї родини після життєвого краху старшого покоління.
Для німецького буржуазного літературознавства стало типовим при визначенні художнього методу «Спогадів Лудольфа Урслея-молодшого» ґрунтуватися лише на сюжетній лінії Ецарда й Галайде. При цьому не береться до уваги те, що композиційний принцип роману - доля всіх членів сім'ї; у коло дослідження не включаються образи матері й батька Лудольфа, його дядька Харрі. А це реалістичні образи, аналіз яких розкриває одну з істотних розбіжностей між автором і оповідачем.
Чернець Лудольф ідеалізує життя в будинку батьків як світ, де панує атмосфера взаємної любові, радості й веселощів, де кожен відчуває себе вільним, щасливим, прекрасним. Образи Ецарда й Галайде органічно вписуються саме в таке уявлення про Урслеїв. У значно меншій згоді з цим уявленням перебуває образ матері Лудольфа - нічим не примітної, трохи інфантильної жінки, і вже зовсім суперечить йому образ глави сім'ї - Урслея-старшого. Із його образом у роман входить авторський сумнів у можливості відокремлення від життя, його хвилювань і тривог.
Трагічна доля Урслея-старшого явно руйнує картину безтурботного, «феакійского» життя Урслеів. Читач дізнається, що саме завдяки зусиллям цього комерсанта, на плечі якого лягла турбота про матеріальне благо сім'ї, Лудольф і Галайде можуть дозволити собі жити радісно й безтурботно.
При створенні образу Урслея-старшого письменниця широко застосовує принцип контрасту. Він виникає вже в портретній характеристиці подружжя: дружина, яка не знає хвилювань, безтурботна, не міняється з віком, протиставляється завжди стурбованому, передчасно постарілому чоловікові. Таким же дисонансом вривається розповідь про важке, сповнене самозречення життя батька в просторікування Лудольфа про власне небажання серйозно вчитися й непридатність до жодної праці.
Урслей-старший обтяжений своєю комерційною діяльністю. Справи його фірми йдуть усе гірше й гірше. Після повернення з Америки він накладає на себе руки. Такий фінал говорить про оманливість зовнішнього благополуччя сім'ї, неможливість «феакійского» життя в умовах сучасного буржуазного суспільства з його хижацькими законами.
Цілком «земною» людиною зображується Харрі. Як і Урслей-старший, він переживає тривоги, турботи, сумніви, невдачі. Харрі - висококваліфікований лікар, надзвичайно енергійна, ділова й гуманна людина. Ці якості героя проявляються під час епідемії холери в місті. Усі свої сили, а також більшу частину майна Харрі вкладає в боротьбу з хворобою. Зауважимо, що в описі холери відсутні будь-які натуралістичні подробиці, таємничість або фатальні мотиви. Попутно письменниця розкриває безгосподарність, байдужість до потреб населення, непорядність магістрату. «Батьки міста» не вжили вчасно заходів для нормалізації водопостачання, а потім усю провину звалили на Харрі. І тоді, не в змозі винести цю несправедливість, громадську ганьбу й утрату статків, Харрі теж кінчає життя самогубством.
Викриття злочинної поведінки міської влади красномовно доповнює опис бенкету «золотої молоді» міста в самий розпал епідемії. Те, що одним із учасників бенкету Хух робить і Лудольфа-молодшого, об'єктивно принижує образ цієї людини та її життєву позицію в очах читача.
На основі реалістичного художнього методу в романі створені образи господині невеликої ферми у Швейцарії мадам Лерон і її дочки, гувернантки Люсіль. Історія селянської сім'ї Лерон включена в оповідь тільки тому, що переплітається з долею Урслеїв, але вельми примітно, що вже в цьому першому своєму романі Хух показала два різних способи життя.
Образ Люсіль, задуманий перш за все як контрастний до образів Ецарда й Галайде, має втім самостійне значення. Правдиво, із глибоким співчуттям зображується душевна драма покинутої жінки, яка з гідністю переносить самотність.
У розвитку сюжетної дії роману, у зображенні подій, що призвели сім'ю до загибелі, виявляється та сама двоїстість, що й у образній системі твору.
Рок, доля здаються Лудольфові єдиними причинами краху сім'ї та фірми Урслеїв. Фігура оповідача пояснює нам, чому, наприклад, не відображена комерційна діяльність Урслея-старшого, чому залишаються невідомими конкретні причини розорення його фірми. І все ж читачеві стає ясно, що виною всьому був не випадок або прорахунок, як думає Лудольф, а вплив несприятливих життєвих обставин, соціальних факторів. Урслей-старший і Харрі зазнають поразки у сфері реальної буржуазної практики. Основи благополуччя сім'ї підточуються об'єктивними законами буржуазного суспільства, впливам яких сім'я Урслеїв підпорядкована так само, як і будь-яка інша.
У зображенні фінансового краху патриціанської фірми Урслеїв Р.Хух частково випереджає роман Т.Манна «Будденброки» (1901). Руйнування старих бюргерських сімей на кшталт Урслеїв було типовим явищем для Німеччини кінця XIX - початку XX ст. Хух не робить такого великого художнього узагальнення, як Т.Манн, але чуття художника-реаліста й життєвий досвід допомогли їй намітити думку про історичну неминучість занепаду німецького бюргерства, що її згодом блискуче розвинув Т. Манн.
Розпад сім'ї Будденброків Т.Манн осмислює головним чином як процес соціальний, але в поясненні ним цього процесу можна зустріти й біологічний мотив зубожіння життєвих сил роду, що зближає його роман із естетикою натуралізму. Хух далека від такої естетики, але завдяки тому, що оповідачем у її романі є Лудольф, на перший план висувається романтична тема всесильного року, що розкривається перш за все через історію любові Ецарда й Галайде.
Безмежне почуття Ецарда й Галайде, що не відає перешкод, надає їм у очах Лудольфа неземну велич. Герой явно ідеалізує їх, наділяє великою внутрішньою силою й чарівністю, що обеззброюють оточуючих. У той же час ця любов зображується як фатальна пристрасть, як руйнівна сила, що все змітає на своєму шляху. Одне лихо слідує за іншим. Від серцевого нападу помирає мати Галайде, випадково ставши свідком таємного побачення дочки з Ецардом. Смерть дружини й причини, що її викликали, важко позначаються на здоров'ї й психічному стані глави сім'ї, що, за Лудольфом, прискорює фінансовий крах фірми й самогубство батька.
Смерть батьків Галайде, нестерпні страждання Люсіль, яка відчуває найжорстокіші муки ревнощів, горе прадіда - ніщо не може змусити закоханих побороти свою пристрасть. Відвернути Ецарда від Галайде безуспішно намагається кузина її матері, Єва. Не увінчалася успіхом і спроба самих закоханих розлучитися - розлука лише загострює їх почуття. Фатальна пристрасть героїв непоборна, стихійна, несвідома, вона ламає будь-які розумні наміри.
Від епізоду до епізоду тема фатальної пристрасті, що несе загибель усій сім'ї, звучить все наполегливіше. Смерть Люсіль від холери теж співвідноситься з фатальною пристрастю Ецарда й Галайде. Вона трактується Лудольфом не просто як нещасний випадок, а як здійснення волі героїв, охоплених фатальною пристрастю. Тема року звучить навіть у сцені самогубства Харрі, що не має безпосереднього відношення до кохання героїв.
Злий рок, як здається Лудольфові, оселився в душах самих героїв. Тому Урслея-молодшого лякають і захоплюють стихійні й руйнівні сили, що криються в любові Ецарда й Галайде. Розповідь про їхню любов він насичує похмурими передчуттями, галюцинаціями, віщими снами, що створює атмосферу напруги, страху, невідомості, фатальної зумовленості.
Після смерті Люсіль ніщо, здавалося б, не повинно перешкодити шлюбу героїв. Абсолютно впевнені в собі й у своїх почуттях, вони на короткий час розлучаються. Галайде разом із Лудольфом відправляється до Швейцарії, щоб відвезти тіло Люсіль на батьківщину. І тут трапляється незбагненне. Галайде закохується в брата Люсіль Гаспара. Ця подія осмислюється в романі як черговий прояв злої долі, що не дає Ецарду й Галайде здійснити їх мрію.
У романі детально аналізується зміна психіки Галайде, простежується послідовно пробудження нової любові героїні, майже божевільні переходи від безтурботного, глибокого внутрішнього спокою до підсвідомої радості, а потім страху, розпачу.
Всевладна стихія любові невблаганно захоплює Галайде в пучину мук і страждань; радість і блаженство полишають її, бо цього разу почуття Галайде виявляється згубним для неї. До цього часу гармонійна й цілісна особистість, Галайде перетворюється в жінку, яка розривається сумнівами, бентежну, нещасну, зневірену в любові. Її характер, раніше статичний, зазнає значних змін не під впливом якихось конкретних соціальних обставин, а, як це й властиво романтичному характеру, під впливом своїх власних почуттів, внутрішніх властивостей. У зображенні трагічного розладу в душі героїні нарочито досліджуються тільки метаморфози її почуттів. Зміна психології Галайде, її ставлення до життя відбувається лише під впливом любовної драми. Оточення, середовище не грають абсолютно ніякої ролі. Із втратою віри в любов Галайде відчуває таке спустошення, яке може бути в романтичного героя, коли відбувається крах його ідеалу.
Гаспар Лерон - теж романтичний герой. Але це гротескна фігура з гіпертрофованими почуттями й рисами характеру. Гаспар - виняткова особистість, таємна влада його над Галайде ніяк не пояснюється. Незвичайність Ецарда й Галайде обумовлена природною обдарованістю, Гаспар же наділений дивною, таємничою могутністю. У ньому криється якась диявольська, ірраціональна сила, яка водночас притягує й відштовхує оточуючих. Інтереси Гаспара обмежені світом його неприборканих бажань і почуттів. Він увесь - у владі власних настроїв, понад усе цінує власну волю.
Психологія Гаспара детально розкривається через його ставлення до Галайде. Гаспар пристрасно любить її, але егоїзм і владність не дозволяють йому виявити ці почуття, бо тоді він змушений був би визнати свою залежність від коханої. Гаспар у полоні своєї пристрасті, але водночас він надто свавільний, щоб розчинитися в ній. Свавілля як романтичний вираз внутрішньої свободи й незалежності від будь-яких зовнішніх впливів - у даному випадку від впливу іншої людини - не менше характерне й для Галайде. Тому стосунки Гаспара й Галайде, двох сильних, гордих, самолюбивих людей, неминуче повинні набути характеру смертельного поєдинку.
У зображенні стосунків Галайде й Гаспара простежуються традиції німецького романтизму, зокрема драми Г.Клейста «Пентесілея». Почуття Пентесілеї коливаються на межі любові й ненависті; не менш суперечливі й почуття Галайде. Для обох героїнь любов - боротьба з коханим (для Пентесілеї у прямому, для Галайде - у переносному сенсі), у якій вони прагнуть бути переможницями. Обидві не в змозі подолати пристрасть, яка заважає їм здобути перемогу. Войовнича цариця амазонок вбиває Ахілла, «добра, маленька Галайде» вбиває себе, щоб відстояти свою свободу й не підкоритися ворожій силі. У зображенні Р.Хух загибель Галайде виглядає як її моральна перемога.
У цьому романі смерть для героїв - спосіб позбутися страждань і принижень, вирішити протиріччя життя. Таке трактування смерті наближається до точки зору ряду романтиків («Гімни до ночі» Новаліса, романтична драма «Трістан і Ізольда» Р.Вагнера).
Із романтичним трактуванням теми любові, дуже близьким до зображення любові Ецарда й Галайде, ми не раз зустрічаємося у віршах Р.Хух цього часу. Але в її любовній ліриці переважають усе-таки радісні, світлі тони - тут більше віршів, що прославляють любов як вищу форму прекрасного в житті людини, ніж віршів про трагічність і тлінність любові, а в спогадах Лудольфа злий рок і любов злилися воєдино. Не випадково, на відміну від Лудольфа, письменниця знаходить й інші (крім фатального кохання) причини загибелі сім'ї Урслеїв.
Окремі висловлювання Р.Хух, а також М.Баум і Е.Баумгартен, які особисто знали її, дозволяють стверджувати, що «Спогади Лудольфа Урслея-молодшого» багато в чому - автобіографічний роман. І не тільки тому, що Р.Хух називала своїх рідних прототипами деяких її героїв.
У романі отримав свій відбиток песимістичний погляд на життя, властивий письменниці в роки написання твору. Він ще пов'язаний із романтичним уявленням про антигуманність і антипоетичність реального життя. Але це реальне життя є життям Німеччини кінця XIX ст., тобто джерело трагізму в Хух - її невдоволення буржуазним ладом.
Німецькі буржуазні критики, підкреслюючи песимістичність світовідчуття Р.Хух, проходять повз цей факт. У їхніх роботах творче сприйняття письменницею романтичного світовідчуття набуває характеру епігонського. Вони вперто не помічають антибуржуазної спрямованості творчості Р.Хух, що проявилася вже в першому її романі. Поява образів Ецарда й Галайде пояснюється не тільки впливом романтичної естетики, а й тим, що Р.Хух хотіла створити образ видатної й гармонійної особистості, у корені відмінної від типових представників німецького буржуазнообивательського суспільства.
Романтичний початок у художньому методі цього роману переважає, але не підлягає сумніву й присутність у ньому реалістичних тенденцій, що також знаходиться в прямому зв'язку з філософськими поглядами Р.Хух, тільки цього разу з тими з них, які відмінні від поглядів Лудольфа.
Самим ходом оповіді автор спростовує головне у філософії Лудольфа - споглядальне ставлення до життя. Лише споглядання, на думку письменниці, не може принести задоволення й дати щастя. Нехай недовго, але Ецард й Галайді були щасливі. Лудольф же завжди був живим трупом. Пішовши в монастир, він мало що змінив у своєму житті. Жалюгідну долю спостерігача Лудольф змінив на незавидне заняття: згадувати не про своє життя, що так і не відбулася, а про життя інших людей. Він не знайшов бажаного спокою й у монастирі. Симпатії письменниці, безперечно, на боці таких героїв, як Ецард й Галайде, а не Лудольф. Здається, що мають рацію ті критики, які розглядають образ Лудольфа на тлі романтичної традиції. Справедливою, на наш погляд, є думка В. Г.Адмони, що зіставляє Лудольфа з Клаудіо - героєм «Дурня й смерті» Гофмансталя.
Засуджуючи споглядальне ставлення до життя, Р.Хух розвиває думку про неможливість ізоляції від нього. Доказ тому - історія загибелі сім'ї Урслеїв. Як не одні, так інші події ззовні не могли не торкнутися всіх Урслеїв, як би відокремлено вони не жили.
Реалістичні тенденції в першому романі Хух викликані інтересом письменниці до сучасної реальної дійсності, усвідомленням неможливості для людини відгородитися від неї й критичним ставленням до всяких подібного роду спроб. Вони проявилися у створенні реалістичних образів і конфліктів, у прагненні дати соціальний аналіз дійсності.
Таким чином, творчий метод Р.Хух у романі «Спогади Лудольфа Урслея-молодшого» не можна визначати однозначно. Він являє собою складне переплетення романтичних тенденцій із реалістичними. Не помічати останні - значить спотворювати творчість письменниці, художній метод якої на рубежі століть все більш розвивався в бік реалізму.
Слова Р.Хух, сказані в розмові з І. В.Відманн після виходу її роману, можна розцінити як літературне кредо письменниці: «Я не вважаю, що треба робити таку велику розбіжність між літературою й дійсністю». Значить, письменникові не треба прагнути до зображення чогось ідеального для всіх, а те, що «в творі показано прекрасним, має так само сприйматися і в житті, і навпаки».
З перших кроків у літературі Р.Хух прагнула правдиво відображати навколишнє життя, завдяки чому й став можливим її перехід на реалістичні позиції в романах «Михайло Унгер», «З Тріумфальної вулиці». У них письменниця проявила себе як гуманістично мислячий художник-реаліст, близький за ідейними переконаннями й творчими принципами своїм сучасникам, кращим представникам передової німецької літератури Т. Манну, Г. Манну, Г. Гессе та ін. Важливу роль зіграло й те, що Р.Хух успадковувала в першу чергу ті якості німецького романтизму, які були споріднені реалізму: антибуржуазність, гуманістичну тенденцію, захоплення силою людського духу, утвердження права художника на поетичний вимисел і фантазію.
