Новели Рікарди Хух

М.Харитонов

Томас Манн в промові з нагоди шістдесятиріччя Рікарди Хух (1864-1947) назвав письменницю «першою жінкою Німеччини», а можливо, «першою жінкою Європи». Він із задоволенням цитував слова з її відомого дослідження про німецький романтизм, які без запалу нагадують, що саме Єва колись зірвала плід з дерева пізнання. Глибоко інтелектуальний характер творчості Р. Хух, її гуманізм, широта і грунтовність культури були Т. Манну особливо близькі; в історії німецькомовних літератур їх імена, разом з іменами Г. Гессе чи С. Цвейга, не випадково згадуються в одному ряду.

Наш читач зараз, по суті, лише починає знайомство з творчістю цієї вельми шанованої у себе на батьківщині письменниці (популярний детективно-психологічний роман «Справа доктора Деруга», який вийшов у нас в 1926 році, мало для кого показовий). Спадщина Р. Хух на рідкість різноманітна; новели збірки дають уявлення лише про невеликий, хоча й дуже важливий, її розділ. Перу письменниці належать вірші, романи, нариси та повісті, а також серйозні дослідження в області історії, філософії та літератури; серед робіт можна знайти і сатиричну повість про кар'єру лжесвятого («Житіє пресвятого Воннебальда Пюка»), і роман з життя трієстських люмпенів, який змусив найповажніших дослідників згадати про італійське неореалістичне кіно («З Триумфальної вулиці»). Але, мабуть, найбільш примітним внеском Р. Хух в німецьку літературу був здійснений своєрідний синтез наукового дослідження та художньої творчості.

Р. Хух була однією з перших жінок, які отримали в кінці минулого століття ступінь доктора філософії. Вона могла залишатися вченим і в художній прозі. І якщо зараз роман-дослідження чи роман-біографія – жанри цілком звичні, то на початку століття багато з написаного Р. Хух сприймалося як сміливий експеримент. В таких її творах, як серія романів про італійський визвольний рух XIX століття («Гарібальді» та ін.), і особливо в монументальній, тритомній праці про Тридцятирічну війну («Велика війна в Німеччині») наукова точність, переконливість концепції поєднуються з одухотвореним художницьким проникненням у внутрішній світ епохи та її людей.

Своєрідність шляху, яким йшла Р. Хух, викликала в інших критиків спокусу оголосити її відокремленою одиначкою; її звернення до історії розцінювалося як відхід від дійсності та гострих соціальних проблем. Чи варто говорити, що сучасність справжнього мистецтва визначається аж ніяк не матеріалом, яким воно користується. Для тих, хто в роки фашизму перечитував сторінки з «Великої війни», які розповідали про процеси відьом, про оргії доносів, катувань, лжесвідчень, про страждання народу, вони звучали, мабуть, навіть більш злободенно, ніж в ті роки, коли писались. Суть справи – в тому гуманістичному пафосі, який одухотворював всю творчість письменниці і який робив її противником людиноненависництва, в якій би формі і в які б часи вони не проявлялися.

Сказане повністю відноситься і до новел Р. Хух.

Їх дія перенесена в минуле Німеччини (XVI-XVIII століття), і майже всі сюжети присвячені, по суті, одній темі: зіткнення догматичної нетерпимості, ідіотичних забобонів з миром добрих, живих, природніх людських почуттів та уявлень.

З притаманною їй розумною і тонкою іронією пише Р. Хух про бездарного художника Ліборіуса, який через заздрість до свого талановитого побратима пояснює його спроможність оживляти на полотні будь-які предмети за допомогою нечистого («Диявольські підступи»), про неосвічених городян, які на чолі зі священником влаштовують комічно-серйозний суд над півнем, який, нібито, несе яйця («Квакенбрюкський півень»), та інших. Протиставлені їм, взагалі-то, звичайні люди, які наділені лише здоровим людським змістом, чуйним серцем, а також хитрістю та винахідливістю, часом особливо потрібним, щоб захистити себе та своїх близьких. Лукавий, часом по-своєму інтелектуальний хитрун – улюблений персонаж Р. Хух. (В цьому сенсі характерною є розповідь «Могила єврея», надрукована в 1905 році.)

Зрозуміло, що людина, яка писала такі розповіді, не могла прийняти гітлеризм. Письменниця в поважному віці залишалася всі ці роки в Німеччині, і нацистам дуже хотілося використовувати в своїх цілях її ім'я: відоме і шановане в країні, воно для багатьох ототожнювалося з уявленням про німецький патріотизм. Проте, Р. Хух відразу ж і недвозначно відкинула наполегливі спроби «нового режиму» залучити її на свій бік. В березні 1933 року вона заявила про свій вихід з Академії мистецтв і на умовляння співпрацювати з урядом, який є «носієм національного підйому», відповіла: «Те, що нинішній уряд наказує в якості національного способу мислення, – це не моя Німеччина». На відкриті репресії проти Хух нацисти не наважилися, проте вони всіляко цькували її.

У збірці надрукована новела, яку письменниця завершила в 1940 році і яка побачила світ лише в 1947-м – «Сумнівний пращур». Суперники кандидата в бургомістри Хензихена розпускають чутки про його сумнівне походження: можливо, його дід був пастухом. Розсудливі люди намагаються зауважити, що від цього Хензихен не став ані краще, ані гірше; але навкруги «ганебної плями» вже піднята свистопляска. Упередження зростає та поширюється; добровільні ентузіасти беруться перевірити родовідні всіх громадян міста та вигнати з нього не лише явних нащадків пастухів, але і всіх, хто носить чужоземні і взагалі незвичні прізвища. Лише винахідливість одного з друзів Хензихена відводить загрозу… Аналогії, як бачимо, гранично прозорі. Техніка створення і розповсюдження масового психозу, який переважає голос розуму, показана психологічно переконливо та дотепно.

Першу новелу збірки відокремлює від останньої рівно п'ятдесят років. Сюжети з давньої історії, які сприймаються в одному випадку як тривожне застереження, в іншому звучать злободенним натяком. На ділі ж письменниця просто завжди залишалася вірною сама собі. Маленька збірка новел дає можливість – хай поки що й не дуже велику – ознайомитися з існуючими рисами творчості Рікарди Хух.

Л-ра: Иностранная литература. – 1971. – № 8. – С. 262-263.