Творчість Харукі Муракамі з погляду проблеми міжкультурної комунікації
К.філос.н., Доцент кафедри «Філософія і соціальні науки»
Іркутського державного університету шляхів сполучення, м. Іркутськ
Це моя тема — коридор між внутрішнім космосом та зовнішнім
Харукі Муракамі
Проблема міжкультурної комунікації - одна з актуальних поточних проблем гуманітарної науки. Світ, здається, ще ніколи настільки не потребував міжнаціонального та міжкультурного діалогу, як сьогодні.
Одним із творців таких діалогів є відомий письменник, визнаний класик світової літератури сучасності Харукі Муракамі. Без перебільшення зауважимо, що світ охоплено свого роду «муракаміманією»: наклади творів японського письменника перевищують усі можливі рекорди, романи екранізуються, самого автора неодноразово номіновано на Нобелівську премію з літератури.
Виникає природне питання про витоки такої популярності.
Особисто Муракамі досить тверезо оцінює свою творчість. Він неодноразово казав, що шляхом класичної літератури зробив лише один перший крок.
– Мій улюблений письменник - Достоєвський. В його «Братах Карамазових» є все, про що коли-небудь захочеться написати, та все що будь-коли захочеться прочитати. Я вважаю це «абсолютним романом». Я прагну написати таке одного разу. Здається «Хроніки заводного птаха»(ねじまき鳥ククロニクル(Хроніки Неджімакіторі)1995) є кроком до «абсолютного роману». Я тільки почав наближатися до світу Достоєвського, він досі далеко, попереду довгий шлях, а часу так мало... (Х.М.)[3].
Загалом критика досить неоднозначно, навіть суперечливо оцінює творчість письменника.
Наприклад, автор книги «Харукі Муракамі та музика слів»(Haruki Murakami and the Music of Words Harvill, 2002; Vintage, 2005) американський літературознавець Джей Рубін (Jay Rubin) пише: «Маю зізнатися з перших слів: я є фанатом Харукі Муракамі».
Відомий есеїст, перекладач і популяризатор Х. Муракамі, автор книги «Суси-нуар. Занимательное муракамиедение» Дмитрий Коваленин пише: «Людей треба лікувати, щоб вони не втратили розуму та не з'їхали з глузду, до того ж від народження. Таке в Муракамі покликання» [4].
З іншого боку, японські критики переважно вважають, що «популярність цього письменника – є свідоцтвом кризи в сучасній японський літературі» [6, с. 16]. У зв'язку з чим особливо відвертий у своїх виразах Масао Мійосі зазначає, що симпатії японського читача сьогодні «належать виробникам одноденної розважальної літератури, яку продукують «нові голоси Японії», на кшталт Харукі Муракамі» [6, с. 16].
Однак, незважаючи на досить критичні відгуки земляків та співвітчизників, популярність письменника, як зазначалося вище, тільки зростає. Свідоцтвом стрімкого зросту популярності та світового визнання є вручення Муракамі різноманітних літературних нагород і премій: дві премії імені Номи (野間文芸賞) (1979, 1982), премія видавництва «Йоміурі» (読売文学賞) (1995), Ірландська премія імені Фрэнка О'Коннора (Frank O'Connor awward) (2006), премія імені Франца Кафки (Cena Franze Kafky) (2006), Єрусалимська премія (פרס ירושל)(2009) та ін.
Як відомо, величне краще видно здалеку. Зараз важко щось казати однозначно. Чи будуть настільки популярні романи японського письменника, наприклад, років через 50 – не відомо! Трапляється, що надпопулярні свого часу автори невідомі нащадкам, водночас твори, які не були оцінені за життя, зараз є складовою класичної світовій літератури. Але в будь-якому разі необхідно розуміти причини популярності чи забуття, тому що розуміння причин дозволяє бачити деякі аспекти внутрішнього світу сучасної людини.
Герой Муракамі зовсім не схожий на традиційного японського персонажа та не відповідає патернам традиційної японської літератури.
Головна відміна – у Муракамі герой зазвичай одинак.
Але для японської культури завжди була характерна, так би мовити, «неіндивідуальність», що не є аналогом «суспільності» радянського зразку. Деякі дослідники досі вважають, що особистість японця буквально «розчинена» в оточенні. Японець жодним чином не акцентує увагу свою та суспільну на собі:
«Японці практично розчинені з одного боку в природі, яка є своєрідним Універсумом, цілісністю, з якою кожен, хто живе у країні сонця, що сходить, знаходиться в тісному емоційному зв'язку, а з іншого – в соціальній групі, з якою він себе ідентифікує (держава, родина, гурток ікебани тощо). Вони не відокремлюють себе ні від природи, ні від суспільства» [7, с. 50-51]. Але тут можна сперечатися словами самого Муракамі про сучасну молодь: «Вони змінюються. Вони відрізняються від попередників… Вони не знають своєї мети, свого призначення, вони не розуміють мотивів, що ними рухають, коли вони щось роблять. Багато змінюється зараз. У Японії та й у цілому світі. Багато зрушилось, але без жорсткого порядку чи якоїсь системи. Тому багато хто відчуває безпорадність та беззахисність» [3]. Вважається, що романи Муракамі не були б настільки популярні серед японського масового читача (особливо молоді), якби їх зміст кардинально відрізнявся б від дійсності.
«Герої» творів Муракамі найчастіше й є абсолютно емоційно незахищеними одинаками, що не мають ані мети життя, ані сенсу існування. Рідні, заради яких, здавалось би, герой має жити, теж не рятують від всепоглинаючого відчуття самотності. Матеріальна забезпеченість не додає сенсу існування.
«Герой» беремо в лапки, тому що іноді виникає стійке враження про наміри автора дегероїзувати персонажа, тому що він уже втрачений не тільки для суспільства та родині, але й для себе, перебуває у стані, так би мовити, екзістенціально-тотальної самотності.
Але це не звичайне усвідомлення наявності проблеми сенсу існування або невідворотності власної смерті – це той тип самотності, який гризе людину, а часом доводить до божевілля.
Як найбільш яскравий приклад можна навести роман «На південь від кордону, на захід від сонця» (国境の南、太陽の西 1992). Самотність Хадзіме окреслюється автором на початку оповідання, де герой розповідає про свою родину: «Більшість родин виховує двоє-троє дітей – це середня сім'я в осередку, де я виріс. Друзі мого дитинства – будь-хто без винятку – були з таких сімей, начебто вирізаних за одним трафаретом. Як не дві дитини – то три, як не три – то дві. Деякі родини мали шість, ба навіть сім нащадків, а вже зовсім дивні обмежували себе одним. От як наша сім'я. Одна дитина – ні братика, ні сестрички. Через це в дитинстві я довго почувався неповноцінним. Якимось особливим, якому недодане щось, що інші мали завжди та сприймали «як годиться»» [5, с. 7-8].
Треба зауважити, що традиційна японська родина – це справді двоє-троє дітей. А одна дитина завжди вважалось відхиленням від норми. Ще й тому, що японці принципово не мислять себе інакше як часткою колективу. Можна сказати, що одне з завдань свого життя для них – злитися з групою, до якої ти будеш належати. Сім'я – це теж своєрідна група, якій традиційно притаманна чітка ієрархія та субординація.
«Групове свідоме» японців дуже чітко відображається в етимології, наприклад, у японській мові немає слова просто «брат» або «сестра». Обов'язково «старший брат» - (兄[ani]), «старша сестра» - (姉 [ane]) або «молодший брат» - (弟 [otouto]), «молодша сестра» - (妹 [imouto]), причому ці слова означають тільки членів своєї родини, для членів чужих сімей використовуються інші лексичні одиниці з іншим семантичним змістом.
Отже, робимо висновок, що самотність не прийнятна японському менталітету та завжди дуже важко сприймається пересічним японцем.
Але Муракамі одразу відходить від традиційних сюжетних канонів (навіть якщо не казати про те, що його романи принципово відрізняються та суперечать базовому традиційному жанру японській літератури «сисё: сэцу» інакше «ватакуси-сё: сэцу»(私小説) – его-роман, роман-сповідь, щоденник. Часто герої творів Муракамі проживають повну «еволюцію самотності», починаючи, як Хадзіме, з «соціальної» самотності (одна дитина в сім'ї, звідки й патернальне ставлення оточуючих, що призвело до відчуття самотності) та закінчуючи найвищім ступенем самотності - самотністю екзистенційного рівня.
Повернімось до роману.
Про парубочі роки герой каже: «...ділитися з будь-ким враженнями про прочитані книжки або про музику бажання не виникало. Мені цілком вистачало власного товариства. Такий собі пихатий одинак» [5, с. 26].
Про роки зрілості: «Я нікого не цурався, просто не бажав заводити стосунки з колегами в неробочий час, вважаючи що мій час має належати мені одному. Дванадцять років — від вступу до університету до сумного тридцятиріччя. Роки розчарувань, самоти та німоцтва, коли я нікому не відкривав душу. Як останній вареник в холодильнику. Я все глибше занурювався в себе та замикався там» [5, с. 61-62].
Муракамі пише, що його тема — це коридор з світу зовнішнього у світ внутрішній. Отже, досягнувши, так би мовити, «піку» самотності, Хадзіме занурюється у свій внутрішній світ і живе фактично минулим, спогадами, мріями та маренням. Іноді стає незрозумілим: це дійсно подія, яка відбувається, чи черговий міраж. Навіть попри соціальну влаштованість самотність Хадзіме досягає небезпечної межі: він метушиться містом, прагнучи побачити своє дитяче кохання; кожна кульгава жінка для нього Сімамото (єдине втілення «порятунку» для героя на той момент — це кульгава дівчинка з дитинства, поруч з якою він ніколи не був самотнім). Хадзіме вбивав години в своїм джаз-барі, втупившись поглядом у двері та малюючи собі подумки образ Сімамото. Гранична збайдужілість героя до зовнішнього світу створює в романі образ своєрідної екзистенційної туги: «Я нудився, не знаходячи собі заняття. Безглуздо тинявся кімнатами або вештався містом» [5, с. 180]; «Ніхто уявлення не мав, що в моїй голові» [5, с. 184].
Подібне відчуття непевності, розчарування та відчуження від світу притаманне більшості героям Х. Муракамі (взяти хоча б «Хроніки заводного птаха», «Полювання на овець» або «Денс, денс, денс»). Отже, можна сказати, що популярність творчості японського письменника в світі є маркером притаманності описаних емоцій сучасній людині.
Хоча Муракамі пише про Японію, але глобально будь-яка людина, не залежно від національності, може переживати ті самі відчуття, що й японські читачі. Так вимальовується деяким чином «універсальний герой», розуміння й увага якого спрямована глибоко в середину себе.
Сам Муракамі пише: «… сьогодні письменники різних країн впливають один на одного та змінюються набагато активніше, ніж раніше. Світ такий малий і стає ще тіснішим. Мені захотілося створити героя нескінченно самотнього в цьому величезному та складному суспільстві грошей та інформації...» [2]. Письменник досяг мети повністю, а надзвичайна популярність призвела, нарешті, до появи в академічних колах поняття «феномен Муракамі» [1].
На останок хочу підкреслити основне досягнення творчості видатного японського письменника: воно служить надзвичайно активним зв'язком і посередником у тому складному діалозі, який намагаються встановити різні країни у процесі розвитку міжкультурної комунікації.
«Своїми літературними творами Х. Муракамі, з одного боку, долучає японського читача до культури інших країн, а, з іншого, подає західному світу східний менталітет у контексті японської культури кінця XX ст.» [1].
Список літератури:
- Боєва С. А. Творчість Харукі Муракамі в умовах глобалізації міжкультурної комунікації [Електронний ресурс]: дис. канд. культурології: 24.00.01. Владивосток, 2009. 226 с. РДБ ОД, 61 0924/60 // Електронний каталог російських дисертацій.
- Інтерв'ю Х. Муракамі журналу «Огляд сучасної прози», Нью-Йорк, 1995. // It don't mean a thing, if it ain't got that swing: [сайт]. [1995].
- Кельтс Р. Там внизу, в темряві [Електронний ресурс] // Місячник «Кансай Тайм-Аут»: [сайт]. [1999].
- Коваленін Д. Муракамі 一 це лікуючий лікар [Електронний ресурс] // Нова газета: [сайт]. [2007].
- Муракамі Х. На південь від кордону, на захід від сонця. М.: Эксмо, 2010. – 256 с.
- Рубін Дж. Харукі Муракамі і музика слів. СПб.: Амфора, 2004. – 410 с.
- Скворцова Е.Л. Про російські антагонізми і японські компроміси// Питання філософії. 2014. № 1. С. 46-57.
Переклала: Куценко Надія Юріївна
