​Про творчість Рікарди Хух

С. Г. Слуцька

Творчість однієї з найбільших німецьких письменниць XX ст. Рікарди Октавії Хух до цього часу належним чином не витлумачена, не досліджена з позиції об'єктивного аналізу, не зайняла по праву належне їй місце у вітчизняному літературознавстві, а широкому колу наших читачів вона взагалі невідома.

Поряд з цим за силою таланту та за прогресивно-гуманістичною направленістю своїх творів Рікарда Хух стоїть в одному ряду з великими письменниками першої половини нашого століття, які дали глибоку критику капіталістичного суспільства і, продовжуючи кращі традиції культури минулих століть, зберегли та розвинули їх в умовах кінця XIX та першої половини XX ст.

Рікарда Хух увійшла в німецьку літературу на початку 90-х років минулого століття, коли у вигляді реакції на натуралізм, який мав гучний успіх, на сцену вийшла нова течія – неоромантизм. Проте, незважаючи на їх видиму антагоністичність, Ф. Меринг справедливо назвав неоромантизм «законною дочкою» натуралізму: «Якщо натуралізм не хотів та не міг ні терпіти далі капіталістичну дійсність, ні зробити рішучий крок, щоб звільнитися від неї, тоді йому залишалася лише втеча в країну мрії, яка давала йому відчуття уявної свободи й одночасно дозволяла задовольняти всім нервовим примхам пересиченої публіки… Історично неоромантизм є ніщо інше, як безпорадне борсання мистецтва та літератури в задушливих обіймах капіталізму, і в кінцевому результаті саме «воля» капіталістичної публіки диктує йому закони».

Після того, як у 1893 р. вийшов у світ перший роман Рікарди Хух «Спогади Людольфа Урслея молодшого», вона була проголошена представницею та навіть вождем неоромантизму, незважаючи на її особисті заперечення. А коли на рубежі століття з'явилася її двотомна робота про романтизм, яка написана з художнім блиском і з глибоким проникненням у предмет дослідження, ім'я Рікарди Хух остаточно пов'язали з романтизмом і з неоромантизмом. Звідси потягнувся ланцюг висновків, які спотворюють справжній характер її творчості.

Звернувшись до старого романтизму, Рікарда Хух тим самим вловила та висловила певну потребу часу у відродженні того світосприйняття, того погляду на людину і природу, які виникли за сто років до того в творчості німецьких романтиків старшого покоління. Зокрема, прагнення якомога глибше проникнути до інтуїтивного, який не підпорядкований розуму, стихійного світу людини – те, що романтики (і Рікарда Хух слідом за ними) називали «несвідомим», – прагнення осягнути невивчені явища людської психіки, таємничі явища природи, її загадки, характерне для кінця XIX – початку XX ст., охопило багатьох різних по суті художників того часу і по-різному відобразилося в їх творчості. Це явище складно переплелося з декадентством, ірраціоналізмом, містикою та окультизмом, проповіддю «чистого мистецтва», протиставленням світу краси повсякденному світу, тобто з тим, що було абсолютно чужим для Рікарди Хух.

Схильність до декадансу, надто висока витонченість, індивідуалізм, творчість для еліти були в тій чи іншій мірі притаманні всім письменникам-неоромантикам. Відкидаючи постановку соціальних проблем в мистецтві, Рікарда Хух не відверталася від цих проблем, як неоромантики. Її неперевершений за точністю психологічний аналіз був направлений не на суто особисті відчуття, почуття та імпресії, а завжди – на поведінку людини в суспільстві, на взаємовідносини людини та суспільства. Не «людина як така», не «субстанціальна» людина з її замкнутим внутрішнім світом була в центрі уваги Рікарди Хух; людина в її зображенні – це і неповторна особистість, і, разом з тим, точно окреслений соціальний тип, і представник своєї країни та свого часу. Ось чому психологізм Рікарди Хух точністю і повнотою переважає хоча і глибокий, але по суті уривчасто-імпресіонистський психологізм неоромантиків. Дбайливість по відношенню до неповторно особистого в людині приводить Рікарду Хух не до прославлення індивідуалізму, як це було з неоромантиками, а, навпаки, до загостреного відчуття соціальних зв'язків, від яких повністю залежить вільний розвиток чи придушення особистості. Починаючи з ранніх новел, Рікарду Хух цікавили ситуації, коли від поведінки чи від характеру людини, від її чесності, здорового глузду, безкорисливості, мужності чи від протилежних її якостей залежить доля іншої людини.

Індивідуалізм неоромантиків та явні риси декадентства в їх мистецтві – ось дві основні причини, через які Рікарда Хух так наполегливо відмежовувала себе від них. Все, що було у неї спільного з неоромантиками, було по суті нічим іншим, як продовженням традиції романтизму, який сильно вплинув на її творчість, особливо ранню. Проте, цей вплив не потрібно перебільшувати.

Рікарда Хух ішла в мистецтві своїм шляхом, не примикаючи до жодної зі шкіл. Два її романи, які з'явилися на початку нашого століття – «Про королів і корону» та «Михаель Унгер» – справили на її сучасників враження якогось ще не цілком зрозумілого експерименту. Тепер, якщо озирнутися назад, стає зрозуміло, що це був сміливий, одиночний і з формальної точки зору ще не зовсім завершений пошук тих шляхів, якими потім ішов неореалізм італійського кіно. Проте, цей пошук мав блискучий успіх у написаному тоді ж романі «З Тріумфальної вулиці», де зображені долі мешканців найбіднішого району Трієста.

Слідом за цим настає новий етап у творчості Рікарди Хух: вона звертається до теми боротьби Італії в XIX ст. за свою незалежність. Її героєм стає революціонер, людина, яка бореться не за особисте щастя, а за щастя народу. І це було закономірним результатом творчого розвитку Рікарди Хух.

Подолавши небезпеку безплідного суб'єктивізму, яка крилася в романтизмі, вона прийшла до такого героя, як Гарібальді, і створила надзвичайно вражаючий образ «лева Італії» – справді народного вождя. Загальну любов народу до свого героя Рікарда Хух змогла передати з великою майстерністю.

У трьох творах, присвячених італійській визвольній боротьбі, зі всією зрілістю проявилася одна з цікавих особливостей творчості Рікарди Хух: злиття науки і мистецтва. Про це злиття мріяли, як про далеке майбутнє, німецькі письменники-романтики на рубежі XIX ст. У наші дні воно стає невід'ємною частиною загального літературного процесу. В той час, коли створювалися зазначені твори Рікарди Хух, це було ще безпрецедентно і сильно вражало тодішніх її сучасників. І до сих пір продовжуються розбіжності дослідників щодо жанрової приналежності деяких творів Рікарди Хух. Після роману «Гарібальді» (1907) виникли психологічно-біографічні нариси «Люди і долі Рісорджименто» (1908) і роман-біографія «Життя графа Федериго Конфалоньєрі» (1910).

Жанрова неповторність цих творів Рікарди Хух походить від небувалого раніше поєднання вченого та художника такого масштабу.

Абсолютно унікальний за художньою структурою і не має ніяких жанрових аналогій роман-історія «Велика війна в Німеччині» (1912-1914), який з науковою точністю і з великою художньою силою малює одну з найтрагічніших сторінок німецької історії – Тридцятилітню війну.

Перша світова війна внесла новий перелом в розвиток творчості Рікарди Хух: вона усвідомила свою літературну діяльність як відповідальну духовну місію і прийняла на себе цю місію з великим трудом, який на неї таким чином покладався. В цей час – між 1914 і 1933 рр. – вона створює ряд релігійно-філософських і культурно-історичних робіт, які були їй продиктовані великою тривогою за долю німецького народу.

Віруюча протестантка і прибічниця ідеалістичної філософії, Рікарда Хух, звичайно, не могла бути і не була марксистом. У книзі «Михайло Бакунін і анархія», яка побачила світ у 1923 р., вона цілком стає на сторону Бакуніна проти Маркса, про якого знає лише за працями друзів і послідовників Бакуніна. Проте вже в наступній із робіт, які присвячені історії революційної боротьби в Європі, – в книзі «Старі і нові боги. Революція 1848 р. в Німеччині» (1930 р.) – видно, яка наполеглива праця за минулі роки була нею зроблена щодо осмислення суспільного розвитку Європи. […]

Рікарда Хух з належною їй прозорливістю підкреслювала, що революція повинна назріти в народі та виходити від народу; вождь революції тільки здійснює всенародну волю («Віра Лютера», 1916).

Зрозуміло, що Рікарда Хух не могла помилитися в сутності фашистського перевороту, який відбувався під маскою «революції» і захопив немало легковірних ультрареволюційною фразою. Ще за часів мюнхенського процесу над Гітлером в 1923 р. вона побачила справжнє обличчя націонал-соціалізму; зв'язок його з німецьким імперіалізмом був їй зрозумілий з самого початку.

Рікарда Хух ненавиділа імперіалізм, піддала його нещадній критиці в теоретичних роботах та убивчо висміяла в розповіді-гротескі «Христос, який повертається» (1927).

Це дало привід деяким буржуазним критикам написати про «повний розлад» Рікарди Хух з дійсністю, про її заглиблення в історію від сучасності, яку вона не розуміє, і називати її «великою одиначкою» («Grosse Unzeitgemässe»). Насправді, та критика, якій Рікарда Хух піддала сучасну їй дійсність, чітко і недвозначно направлена проти явищ, які пов'язані з імперіалістичним устроєм, і це краще за все свідчить про те, наскільки чітко вона розбиралася в сучасних для неї соціальних процесах.

Звернення Рікарди Хух до історії живилося її стурбованістю за майбутнє країни, яка все збільшувалася у міру того, як зміцнювався націонал-соціалізм. Проте як би серйозно вона не відносилася до загрози фашизму, її віра в культурні традиції німецького народу була дуже сильною. Звертаючись до минулого Німеччини, Рікарда Хух шукала в ньому ті здорові основи, які б протистояли згубному розвитку сучасності.

У цьому був головний зміст не лише «Революції 1848 року», але й трьох книг нарисів «В старом рейхе. Облики немецких городов» (1927-1929), заради яких вона об'їздила всю Німеччину.

Настає 1933 р. «Крок за кроком події показали, наскільки праві були ті, хто з самого початку провів чітку межу між собою і всім, що було пов'язане з націонал-соціалізмом, або активно і організовано пручався йому, або покинув країну. Третій шлях – залишитися на місці, не приховувати своїх переконань і використовувати будь-яку можливість для того, щоб допомагати тим, кого переслідують, і власним прикладом пробуджувати байдужих і боязких до більш енергійної поведінки, – обрала Рікарда Хух і йшла цим шляхом не лише на перших порах, коли ще можна було сподіватися на проведення дієвих акцій».

Але, якщо надії на опір дуже швидко зруйнувалися, то межу між собою і «новим порядком» Рікарда Хух провела відразу ж і рішуче.

Усе в її творчості було протилежне не лише духу, але й офіційній доктрині фашизму: гуманність, антимілітаризм, антирасизм, демократичність, відстоювання духовної свободи людини. У ній втілилася та висока культура, до якої звичайний дух нацизму плекав підозрілу ненависть. У той же час офіційна пропаганда, особливо розрахована на закордон, постійно приводила в дію великі імена минулого, намагаючись привернути на свій бік кожну знаменитість сучасності. Ім'я Рікарди Хух було особливо потрібне нацистам. Вона було не лише відома та вельми шанована в Німеччині: вона намагалася пробудити в своїх співвітчизниках національну гордість; її патріотизм, її гаряча любов до Німеччини були загальновідомі. «Новий режим» розраховував використовувати це у своїх інтересах. Саме через це Рікарді Хух було тим більше необхідно негайно відмежуватися від того, в що перетворив поняття «нація» і «Німеччина» німецький фашизм. В листі президенту Академії мистецтв від 24 березня 1933 р. з заявою про вихід із Академії вона прямо говорить про своє рішуче засудження дій нового уряду, а на вмовляння президента Академії співпрацювати з урядом, який є «носієм національного підйому», в наступному листі відповідає: «Те, що нинішній уряд приписує в ролі національного образу думок – це не моя Німеччина. Централізація, насилля, жорстокі методи, дифамація інакомислячих, хвалькувате самовихваляння – все це я вважаю не німецьким і згубним». Маючи погляди, які далекі від приписаних державою, я вважаю неможливим залишатися в державній Академії».

Не наважуючись заплямувати себе відкритими репресіями проти маститої письменниці в поважному віці, фашистська влада обмежується нападками на неї в своїй пресі, безглуздим процесом зі звинувачення в «підривній діяльності», який тягнувся декілька років. Атмосфера «неблагонадійності», яка згущувалася навколо неї, відбивалася на виданні та розповсюдженні її книг; два томи її «Німецької історії» послідовно вилучалися, третій том, який завершений в 1941р., був заборонений ще до виходу в світ.

Негайно після розгрому гітлеровської Німеччини, Рікарда Хух приступила до здійснення того, що вважала тепер своїм головним завданням та зобов'язанням: розповісти про загиблих бійців німецького антифашистського Супротиву. Вона публікує відкритий лист, звертаючись до всіх близьких і друзів закатованих борців, до всіх, хто знав їх, з проханням повідомити їй будь-які відомості про них. Почалася велика, трудомістка та в багатьох відношенням дуже складна робота.

Завершити цю роботу, яку Рікарда Хух почала першою серед німецьких письменників, їй уже не судилося. Виконуючи її волю, Г. Вайзенборн за її та своїми матеріалами видав книгу «Der lautlose Aufstand» з передмовою Мартіна Німьоллера. Сама письменниця встигла написати лише один розділ про мюнхенських студентів, сестру та брата Шолль.

Віддаючи головні сили своїй останній книзі, Рікарда Хух не замкнулася в цій роботі. Проявляючи дивовижну ясність розуму та вміння за протиріччями бачити головне, вона виступала в пресі з актуальними питаннями дня, жваво цікавилася відновленням зруйнованої бомбардуваннями Ієни, де вона жила, брала участь в передвиборчій кампанії та була найстаршим президентом на виборах президента ландтага Тюрингії, відповідала на безліч листів, зустрічалася з великою кількістю людей, була почесним головою Культурбунда, а в жовтні 1947 р. в Берліні в ролі найстаршого президента відкрила своєю вступною промовою, яка була присвячена єдності Німеччини, перший загальнонімецький конгрес німецьких письменників. Єдності Німеччини була присвячена і її остання, заключна промова, під час якої всі учасники конгресу одностайно піднялися зі своїх місць і стоячи, як заповіт, вислухали звернення найстаршої німецької письменниці.

Через місяць Рікарди Хух не стало.

Виступаючи на тому ж конгресі німецьких письменників, Йоганнес Бехер сказав: «Будемо вдячні, що в нашому глибокому німецькому нещасті ми … маємо Ернста Віхерта та Рікарду Хух».

В усіх відгуках сучасників, хто особисто знав Рікарду Хух, незмінно поєднується захоплення нею як письменницею і як непересічною особистістю. «Вона залишилася в усіх змінах сама собою і завжди впливала на нас, в першу чергу тим, що в усіх своїх творах була з самого початку значущою і великою людиною… Вона була тим, про що вона писала та чому навчала».

«Першою жінкою Німеччини» назвав Рікарду Хух в статті, яка присвячена її шістдесятиріччю, Томас Манн в 1924 р.

Про те ж – про роль Рікарди Хух і як письменниці, і як видатної особи – зазначалося і в рішенні журі про присудження їй в 1931 р. премії Гете.

Серед усіх літературних премій, якими була нагороджена Рікарда Хух, ця премія була найзнаменніша. Письменниця дійсно була «ветвь от Гетева ствола», саме такий заголовок мав некролог про неї в газеті «Sonntag» (НДР). Самобутній майстер роману, новели, ліричного вірша, есе та науково-художніх творів, Рікарда Хух одночасно втілила собою спадкоємність німецької художньої, культурної, гуманістичної традиції, нерозривно пов'язаної з іменем Гете. Її чудова, чиста та точна мова також звертається до традицій німецької класики.

Сприйнявши від культури минулих століть загальну гуманістичну концепцію людини, Рікарда Хух поглиблює її, розглядаючи проблему особистості та суспільства в умовах складної дійсності XX ст.

Володіючи, як будь-який великий письменник, загостреним історичним чуттям, Рікарда Хух розуміла однакову загальну небезпеку неконтрольованих розумом емоцій і не підтриманих здоровим моральним почуттям абстрактних розумових схем.

Ворог голої розсудливості, вона наполягала на гармонійному поєднанні в людині інтуїції та розуму. Ця ідея, яка проходить через всю її художню творчість, і, починаючи з книги про романтизм, через теоретичні роботи, знайшла вираження в книзі «Природа та дух як коріння життя і мистецтва» (1914), яка була спеціально цьому присвячена. В цьому і в наступних двох світоглядних творах «Віра Лютера» (1916) і «Зміст святого писання» (1919) Рікарда Хух створює свій ідеал людини: сильної в почуттях, яка об'єктивно усвідомлює себе і навколишню дійсність, тверда в переконаннях, діяльна людина, готова нести відповідальність за свою діяльність, яка любить добро, ненавидить зло і захищає слабкого від насилля з боку сильнішого.

В підкресленні саме цих сторін особистості звучить полеміка з ніцшеанством. Захоплення ідеями Ніцше, яке набувало все більш зловісного характеру в зв'язку з зародженням фашизму, побудило Рікарду Хух послідовно повертатися до критики цих ідей, до того ж не тільки в теоретичних, але і в художніх творах.

Визнаючи силу викриття лицемірної буржуазної моралі Ніцше, Рікарда Хух не могла, звичайно, прийняти ні його заперечення моралі як такої, ні оспівування ним аморальності.

Її особисті виступи проти буржуазного святенництва містять у собі чіткий соціальний зміст і ведуться з протилежних до Ніцше позицій – з позиції добра і людяності: «Умовність, чи суспільна мораль, яка всім усе дозволяє, лише б цим не зачіпало суспільство, а саме – панівні, тобто заможні класи». «До відповідальності притягуються крадії, грабіжники, насильники, палії, коротше кажучи, ті, кого зазвичай називають злодіями, які, звичайно, можуть зустрічатися тільки серед нижчих класів…» «Можна прямо висловлювати користь, заздрість, ревнощі, залишаючись у згоді з умовною мораллю суспільства; можна збагачуватися за рахунок інших, робити нещасними слабких, не викликаючи на себе покарання закону…»

«Розв'язування в собі звіра» Рікарда Хух вважає не звільненням, а придушенням природніх інстинктів. Не повернення до звіра, а рух вперед, до гармонійного поєднання інстинкту та розуму, чи, як каже Рікарда Хух, природи та духу, є єдино можливим шляхом розвитку людства. «Людина, яка опустилася до звіра, набагато нижча, ніж звір». Співчуття, до якого з таким презирством ставиться Ніцше, для Рікарди Хух невіддільно від нормальної людини і є ознакою не слабкості, а сили. Сильна людина, яка діяльна у любові до людей, яка стоїть у центрі всієї творчості РІкарди Хух, – це антипод сильної особистості у Ніцше. Зі співчуттям пише вона про муки самотності, в яку Ніцше себе поставив. «Він намагався розрадити себе тим, що навіяв собі, наче самотність є ознакою генія, а між іншим гинув від неї у страшних муках». Саме вчення Ніцше про сильну особистість Рікарди Хух пояснюється тим, що він був нездатним до енергійної діяльності, до зіткнення з живими людьми в конкретній боротьбі. В тій же духовній слабкості вона дорікає і його послідовників: «Ідеал повелителя, білявої бестії… є ідеал занепадницьких людей, які не хочуть більше бути діяльними, щоб бути самими собою, в лицемірний час». «Той, хто вже не є людиною дії, змішує прагнення до панування з прагненням до діяльності».

Ідеалу людини-пана протистоїть у Рікарди Хух образ видатної, геніально обдарованої особистості, всі думки якої направлені на щастя людей.

«Велика людина велика тим, що вона представляє багатьох, тим, що вона представляє весь народ, що всі впізнають себе в ній, люблять її». Сонце – тверде ядро з променями в усі сторони – ось образ великої людини. «Але промені утворюються лише від того, що вони відображаються, у цьому їх сутність. Яким би не був хтось діловитим, розумним, здатним до любові, – якщо любов не сприйнята, якщо він не може бути в живих відносинах з народом, він не великий». «…У наш час дійшло до того, що ті, хто хотів би бути великим… абсолютно забули, що вони можуть ними стати лише зі своїм народом чи, можливо, всупереч своєму народові, але завжди за свій народ. Знову це чітко видно у Ніцше – саме в цьому хвороба його вчення». («Суть святого писання»).

«Мої вороги – це християнство, мораль, «істина» … Невже я не маю права пишатися такими ворогами?» – цитує Рікарда Хух Ніцше та додає: «В будь-якому випадку, зручні вороги».

Шлях голого умоспоглядання, поза досвідом складного, багатообразного, суперечливого життя, не міг, за її переконаннями, бути шляхом до істини.

Зусилля мистецтва, які не припинялися з часів романтизму, з одного боку, психологічної науки – з іншого боку, спрямовані на все більш глибоке пізнання природи та сутності людини, завжди були в центрі уваги Рікарди Хух.

При цьому, відкидаючи плаский і поверхневий раціоналізм, який обмежує духовний світ людини вузьким колом свідомого, вона повставала проти іншої крайності – безмежного занурення в стихію невідомого та в замкнутий внутрішній світ суб'єкта: «Там можна знайти лише потенційно-людське (das Menschenmögliche), а не індивідуальне. Лише за своїми діями людина пізнає себе» («Розквіт романтизму», 1899 р.)

Ці слова, які відносилися до письменників-романтиків, були одночасно і полемікою з неоромантичним мистецтвом, яке думало прийти до пізнання особистості зсередини, ізолювавши її від суспільних зв'язків. При такому методі зображення людина втрачала не лише індивідуальність, але і, як показує Рікарда Хух на прикладі однієї з драм Гофмансталя, внутрішню цілісність; її духовний світ розсипається на ряд незв'язних станів.

Вихідне переконання в тому, що людину неможливо пізнати поза її діяльністю, викликало і критичне відношення Рікарди Хух до намагань спрощено-схематично трактувати людську особистість на основі психоаналізу. Так, вона говорить про «сучасного лікаря»: «…Вони хотіли б дослідити кожну душу за відомою схемою і звести її до відомої формули, вони вважають душі завданням і отримують задоволення, коли їм здається, що вони його вирішили. Проте сама людина не задоволена, коли вона сама чи будь-хто інший вирішить його як завдання: адже тоді людина завершена і її можна викидати на смітник. Вирішення завдання лежить не в людині, яка досліджується сама собою чи іншими, а в її вчинках та в її справах». («Суть святого писання»).

Творчості Рікарди Хух присвячена значна література. Ще на початку її творчого шляху на кожний її новий твір, починаючи з першої збірки віршів, відгукувавася рецензією відомий швейцарський письменний і критик І. Відманн. У цих рецензіях, які виходили до самої смерті Відманна в 1912 р., і в його особистій переписці з письменницею містяться оцінки та судження, які залишаються правильними, цікавими та значимими на сьогодні.

Згодом окремим проблемам творчості Рікарди Хух присвятили свої дослідження такі значимі літературознавці, як О. Вальцель та І. Френкель в Німеччині і акад. В. М. Жирмунський в Росії.

Особливе місце в бібліографії про Рікарду Хух займає те, що написане про неї її ж друзями і людьми, близькими до неї по життю. Це, перш за все, її літературний портрет у книзі проф. Бухвальда «Bekennende Dichtung», яка вже згадувалася, прекрасна монографія Олени Баумгартен «Рікарда Хух. Про її життя і творчість» і книга Марі Баум «Блискавичний слід» – розповідь про особисту і творчу біографію Рікарди Хух.

У цих роботах, разом з цінними свідченнями, які грунтуються на особистій близькості до письменниці, містяться й деякі оцінки її творчості, які мають серйозний науковий інтерес.

Докладний бібліографічний огляд, який резюмує роботу, яку зробили до сих пір з вивчення творчості Рікарди Хух, і нові проблеми, які намічаються, подано в статті Гац-Голени «Стан і завдання дослідження творчості Рікарди Хух».

Можна погоджуватися з одними думками, які висловлені в літературі про Рікарду Хух, і сперечатися з іншими. Проте існує одна повна монографія, де вся творчість письменниці в цілому і кожний її окремий твір трактуються з глибоко сторонніх для неї позицій.

У цій монографії ясний образ письменника-гуманіста стає незначним, спотворюється, набуває рис, які протирічать тому шляхетному, мужньому і мудрому вигляду письменниці, який виникає з її особистих творів і з життєвого шляху, який вона пройшла. Навіть тих понять, які в першу чергу неможливо обійти, говорячи про Рікарду Хух, – гуманізм і антифашизм – немає у дослідженні на тисячу сторінок. Шопенгауер, Ніцше, романтична філософія і психоаналіз – ось чим оперує Е. Хоппе в своєму аналізі.

Своєрідність її аргументації складається в тому, що будь-яка репліка будь-якого персонажу, будь-який рядок, який вирваний з вірша, фігурують у неї на рівні з теоретичними висловлюваннями Рікарди Хух. Таким чином можна, звичайно, довести що завгодно.

Е. Хоппе неможливо довіряти ні в чому, і не лише в переповіданні творів Рікарди Хух, але і в цитування документів і в передачі фактів, які не викликають підозр своєю невибагливістю. Всі викривлення, навіть найменші та невинні, грають роль у затвердженні заздалегідь заданої концепції, з якою Е. Хоппе приступала до своєї праці.

Про перший варіант книги, який вийшов у 1935 р., ми можемо говорити за відгуком самої Рікарди Хух в листі до Антона Кіппенберга, де вона говорить, що не читала книгу, «…і думаю, що добре зробила. Кров і грунт грають у пані д-ра Хоппе більшу роль, хоча у мене – ніякої».

Зрозуміло, що в цих небагатьох словах звучить повне ідеологічне розмежування з автором монографії.

У другому варіанті (1951 р.) чітко видно спробу витлумачити всю творчість Рікарди Хух відповідно до особистих політичних симпатій і антипатій Е. Хоппе. «Вузька грань між добром і злом» – до такого висновку вона дійшла з творчості.

Але ж чітке розрізнення добра і зла становить центр усього світогляду Рікарди Хух. Здатність ненавидіти зло і любити добро, сила моральних критеріїв – невід'ємна властивість тієї нормальної, здорової людини, образ якої вона створює в своїх світоглядних творах. «Хто не відрізняє добро від зла, не вартий добра», – каже Рікарда Хух.

Неодноразово дивуючись тому, що в розумінні Рікарди Хух «сповнена життя, близька до природи, цілісна особистість повинна з рівною силою володіти здатністю любити і ненавидіти», Е. Хоппе додає: «…Вона, як це притаманно їй, і в цьому випадку виводить своє розуміння особистості з себе самої, власну індивідуальність трактує як загальний тип. Не будь-яка геніальна особистість надавала ненависті таку значну роль в своєму світогляді: навпаки, багато хто у всеосяжній широті своєї мудрості чи з всепоглинаючої любові чи досконалого космічного відчуття гармонії зовсім не знаходили предмета, який вартий їх ненависті».

Навіщо Е. Хоппе намагається зблизити добро і зло і чому вона, переконана ніцшеанка, яка суперечить сама собі, раптом каже про «всепрощаюче кохання», стає особливо зрозумілим тоді, коли вона приступає до аналізу роману про Тридцятирічну війну.

Торкаючись цього роману, Е. Буамгартен пише в монографії, яка згадувалася вище: «Особливість, а під час його появи і незвичність твору Рікарди, навіть і з точки зору сьогодення, свідчить про те, що вона зображує не лише рушійні сили і події війни, але і її вплив на весь народ, який від неї страждає, на міських бюргеров, на вчених і художників і на найчисленнішу частину народу – селянство».

«Багато уваги, – продовжує Е. Баумгартен, – приділено в романі одній із найпохмуріших сторінок того часу: процесам відьом. Конфіскація майна засуджених розпалювала зиск; процеси були вигідні владі ще й тим, що відволікали увагу населення від непосильних податків, від епідемії, голоду й інших наслідків війни, тому і католицька, і протестантська влада не лише мирилися, а й заохочували їх. Лжесвідчення, відсутність мотивованого судочинства, нечувані тортури та муки – про те, що все це не пояснювалося лише невіглаством і марновірством, свідчили події більш просвітницьких часів, які пережила Рікарда Хух в поважному віці, коли пробуджені і заохочувані інстинкти людей призвели до нечуваних жорстокостей в історичному масштабі.» Тут Е. Баумгартен торкається питання, яке можна було простежити дуже ретельно: яким майже страшним пророцтвом подій, свідком яких стала Рікарда Хух на схилі років, звучать багато сторінок, які написані нею в молодості.

Ось так трактує цей роман Е. Хоппе: люди, які творять зло, наче хоче в ньому сказати Рікарда Хух, – не всі дурні люди; багато з них упевнені, що служать добрій справі, але обмеженість їх віри призводить до нелюдської жорстокості. Людина невідворотно винна без вини, невідворотно спричиняє страждання і терпить сама. Кожен правий і кожен неправий: «З непохитною об'єктивністю протиставлені одна одній ворожі партії; на кожному боці є шляхетні і нешляхетні, розумні і дурні, святі і злочинці. Не лише окрема людина сповнена протиріч, але і все життя як таке є парадокс. Ось основна ідея, яка підлягала виконанню в зображених подіях».

Це правда, що в Тридцятирічній війні злочини вчинялися і протестантами, і католиками, як були і там і тут чесні і добрі серця, були видатні гуманісти – вчені, художники. Проте непохитна об'єктивність письменниці зовсім не означає, що вона «змішує кордони між добром і злом», – як раз навпаки. Гуманізм роману «Велика війна в Німеччині» полягає саме в тому, що Рікарда Хух зображує два табори людей – не католиків і протестантів, а тих, хто в своїх конкретних умовах, в який би з войовничих таборів не помістила його доля, по-різному визначає свою поведінку, стає – через зиск, боягузтво чи сліпе підкорення – на сторону жорстокості та насилля чи на сторону тих, хто бореться проти насилля.

Роман про Тридцятирічну війну був завершений напередодні світової війни. Тридцять з лишнім років потому, коли дожила до розгрому нацистської Германії, Рікарда Хух залишилася в своїй громадянській позиції вірна попередній позиції художника-гуманіста. В новорічному огляді на 1946 р. в газеті «Tägliche Rundschau» вона писала: «Провина накопичилася за минулі роки, наслідки переживаються в теперішній час. Це створює у нас схильність за нашими стражданнями забути про нашу провину… Тепер, коли наслідки нечуваних злодіянь настали, коли прірва розверзлася, нам потрібно визнати логіку речей».

Так, поєднуючи любов до свого народу зі справедливістю, думала Рікарда Хух. У ті ж роки Е. Хоппе використовує її роман, щоб вкласти в нього ту зовсім неприйнятну для письменниці ідею, наче немає правих і винних, людина неминуче спричиняє і терпить страждання і їй не треба знати, чи творить вона добро чи зло.

Романтична філософія (яка, дійсно, зіграла велику роль в світосприйнятті Рікарди Хух), використовується Е. Хоппе для того, щоб підвести під цю філософію всі погляди письменниці, як достовірні, так і уявні. У Хоппе в решті решт виходить, що Рікарда Хух про всі питання сучасності думала не те, що підказував їй власний розум і совість, а лише те, що приписували їй погляди романтиків, які жили за сторіччя до неї.

За допомогою романтичної філософії, ніцшеанства і психоаналіза Е. Хоппе конструює схему, яку вона називає «структурою особистості» РІкарди Хух. Ця механічно збудована «структура особистості» і складає у Е. Хоппе основу її літературознавчого аналізу. Художні твори Рікарди Хух неможливо впізнати в такому трактуванні.

Вихідне положення Е. Хоппе полягає в тому, що всі герої Рікарди Хух є лише зображення нею себе самої, а саме «розкладання її суб'єктивного полярного характеру на два ряди протилежних типів» – сильний, «вітальний», «гармонійний» тип і слабкий, «скептичний», «дисгармонійний». Будь-якого представника «гарного суспільства» – багатого буржуа, великого чиновника, тим більше – титуловану особу Е. Хоппе без роздумів відносить до більш повноцінного «гармонійного», «вітального» типу, а всі, хто невисоко стоїть на соціальних сходах, представляють в її очах тип «скептика», хворобливо-роздвоєної, нежиттєздатної чи «безсовісної» людини. Правда, оговорюється Е. Хоппе, іноді якості, які характерні для одного типу, переносяться на інший, що свідчить, знову ж таки, про те, що Рікарда Хух віддзеркалює в кожному своєму персонажі лише полюси власної душі.

Все це – зовсім не відсторонена схоластика. В цій лінії слабких, хворих натур з роздвоєною свідомістю опиняються майже всі революціонери. «Люди і долі Рісорджименто» написані, на думку Е. Хоппе, спеціально для того, щоб розвінчати героїв революції, показати, що вони були «не стільки герої, скільки хворі натури» і стали революціонерами «через особисті слабкості, а не завдяки чеснотам». Сильна ж, гармонійна особистість приходить в революцію, тому що їй потрібне стихійне захоплення життям, діонісійський екстаз, прояв і ствердження себе в боротьбі – а саме, в боротьбі за революційну ідею, якщо вона трапилася на шляху героя; проте, ідея могла бути і будь-якою іншою – яка трапилася. Образом такого «вітального» революціонера Е. Хоппе вважає не більше не менше, як образ Гарібальді. Мета і зміст діяльності, стверджує Е. Хоппе, складається для гармонійної особистості не в благах інших, а в особистому «я», якому необхідно проявити в чомусь свою силу для повноти життєвідчуття. Іншими словами, в образі революціонера Рікарда Хух втілює або жертву власної неповноцінності, яка заплуталася в протиріччях своєї свідомості скептика, або ніцшеанську «героїчну особистість».

Покінчивши таким чином з революціонерами, Е. Хоппе знову приходить до свого улюбленого висновку: «Ніщо інше не виходить для Рікарди Хух з національних і республіканських революцій в Італії в першій половині XIX століття, з нігілістичних прагнень росіян на початку XX століття, з релігійно-політичних війн в Німеччині в XVII столітті, як те, що кожна партія вважає себе правою і в якомусь вищому аспекті дійсно права». «Ідея національного єднання і республіканської свободи у втіленому вигляді недосконала… вона має лише цінність, яка приходить і з точки зору вічності не є важливою, а якщо подивитися на її носіїв, то представники існуючого являються по суті навіть більш повноцінними людьми, ніж борці за нове. Такий хід думок у трьох творах на тему революційної боротьби в Італії і в розповіді «Останнє літо», яка написана між ними».

Ідея, яка не важлива з точки зору вічності, «вищий аспект», в якому всі праві, «представники існуючого» як більш повноцінні люди, ніж борці за нове – складно більш потворно перекрутити зміст творів Рікарди Хух. Проте які б трансформації не терпіли погляди Рікарди Хух під пером Е. Хоппе, все ж таки ще багато чого в її переконаннях не подобається її дослідниці. І тут знову приходять на допомогу романтизм і «структура особистості»: Рікарда Хух, романтичний характер, була здатна лише на суб'єктивні почуття, а не на неупереджені оцінки, наприклад, сліпо ненавиділа Бісмарка, незважаючи на те, що він був гарним сім'янином, добрим християнином і шанувальников сільської природи. Ось чому Е. Хоппе так завзято наполягає на тому, що Рікарда Хух все своє життя залишалася романтиком і лише в романі про Тридцятирічну війну зуміла досягти елементів реалізму.

Не було б необхідності присвячувати стільки уваги монографії Е. Хоппе, якщо б це була не найбільш грунтовна монографія про Рікарду Хух. В тому, що творчість письменника перекручується, підводиться під ту систему ідей, з якою він не мав нічого спільного за життя, немає нічого ні нового, ні дивовижного. Проте справа може мати кепський вигляд, коли неправдивому трактуванню не протистоїть інша, така ж детальна, але об'єктивна і доказова.

Л-ра: Известия АН СССР. Серия литературы и языка. – 1969. – Т. 28. – С. Вып. 1. – С. 55-65.

Переклад з російської: IrinaKlassic