Р. Фалло. «Капустяний суп»

Ю. Уваров

Відомий французький письменник Рене Фалло (нар. 1927 р.) - автор сценаріїв до кількох відомих на весь світ фільмів: «Фанфан-Тюльпан» (1952, режисер Крістіан Жак), «Порт де Ліла» (1956, режисер Рене Клер) та інших (як правило, зняті вони за романами).

Творчість Рене Фалло, вихідця із селян, учасника війни, котрий розпочав свою літературну кар'єру як репортер, тісно пов'язана з народом і з демократичними традиціями французької літератури. У романі «Капустяний суп» утілилися кращі сторони його таланту: любов до простих трудівників та іскристий галльський гумор. Ця книга, яка отримала премію читачів, протягом багатьох місяців значилася серед десяти найбільш популярних книг літературного сезону 1980 року. І не випадково: у ній Рене Фалло торкнувся теми, яка серйозно хвилює сьогодні французів. Ідеться про своєрідний, можна сказати, «екологічний» протест проти згубного впливу сучасної капіталістичної цивілізації, яка руйнує не тільки живе, природне середовище, але й живі, природні людські почуття. Недарма в багатьох творах останніх років хранителями моральних цінностей постають старі селяни, котрі мають тісний зв'язок із землею, з віковими традиціями сільського життя, наближеного до природи. Цій темі у Франції присвячується зараз безліч книг - особливо романів на зразок «сільського ретро», пройнятих тугою за старим селянським побутом і способом життя, які відходять у минуле.

На відміну від основного потоку цієї ностальгічної літератури Рене Фалло зумів уникнути властивого їй мінорного тону. У його книзі живе віра в незнищенність і невичерпність життєлюбства, властиві народу. Жанр свого роману він жартівливо визначив як «сільська наукова фантастика», а ми спробували б визначити його як веселий сатиричний бурлеск на зразок національних фольклорних традицій.

У центрі оповідання - двоє друзів, шістдесятип’ятирічні селяни Франсіс Шерасс і Клод Ратин. Вони живуть у маленькому селі Гурдіфло. Його доля типова для багатьох нинішніх французьких сіл: землю забирають великі трести, селяни, котрі розорилися, йдуть у місто, місцевість перетворюється на пустку. У деяких будинках поселяються городяни-дачники, які приїжджають сюди навіть із-за кордону. Так, у Гурдіфло оселилися бельгійці та німці з ФРН. Розповідається навіть такий епізод: дев'яностолітній селянин, учасник Першої світової війни, стріляє в німців, подумавши, що вони окупанти. У нього, звичайно, відбирають рушницю, і порядок відновлюється. Місто все ближче підступає до цього села, і місцеві «аборигени» прагнуть жити, одягатися і вести себе «по-міському», «по-сучасному», пориваючи з віковими сільськими звичаями й сільським способом життя. Тільки головні герої книги вперто тримаються за колишній побут: копаються в землі на своїй ділянці, вирощують виноград і овочі, відмовляються проводити собі водопровід і парове опалення. Вечорами вони люблять посидіти за стаканчиком вина з власного винограду. Часто відвідують цвинтар, де поховані дружина Ратиньє та їхні друзі-односельці. Обидва старі здаються темними, «замшілими», смішними й безглуздими іншим жителям села, яке рветься до міської цивілізації. Однак ці відсталі, малограмотні селяни не втратили живих, природних людських стосунків, зберегли певні моральні підвалини й уявлення, які повністю втрачені іншими мешканцями селища, розбещеними «суспільством споживання», гонитвою за миттєвими задоволеннями і зовнішньою, показною розкішшю.

Але Рене Фалло не обмежується простим, суто життєвим протиставленням двох способів життя. У навмисно приземлений побутовий опис несподівано вривається фантастичний струмінь - наче для того, щоб підкреслити узагальнюючий, глибокий сенс виведених у романі образів. Одного разу вночі у двір Ратиньє спустилася «літаюча тарілка», з якої зійшов інопланетянин, мешканець далекої планети Оксо. Там, на Оксо, науково-технічний прогрес досяг вершини свого розвитку, там вирішені всі економічні проблеми, і навіть біологічне життя підпорядковане розуму, керується ним. Мешканці цієї планети живуть по двісті років, володіють складною технікою, якій підвладне буквально все - від продовження життя до відновлення будь-якої матерії. Але ці високорозвинені істоти не знають, що таке любов, щастя, дружба, тепло людських стосунків і навіть просто задоволення. Усі поняття, пов'язані з почуттями й відчуттями, на планеті Оксо зникли, роздавлені вантажем технократичного раціоналізму. Словом, астронавт, який приземлився біля будинку старого селянина - його повна протилежність. Їхні зустрічі (а він прилетить до Гурдіфло ще кілька разів) дадуть автору можливість начебто жартома, але різко й чітко протиставити два світи, дві системи уявлень: з одного боку - раціоналістичний, бездушний техніцизм, доведений до вищого ступеня розвитку, з іншого боку - простоту, природність, душевність, сердечність і близькість до природи, що збереглися в народі. Світ живих почуттів у підсумку одержав у романі перемогу над світом холодного розуму. Прибулець із планети Оксо, покуштувавши простого селянського супу з капусти, уперше в житті відчув невідоме йому досі почуття задоволення. Він відвіз бідон із супом на свою планету, і там це викликало фурор, породивши давно втрачене відчуття радості від їжі. Старий Ратиньє вмовляє інопланетянина випити хорошого бургундського вина, яке викликає у того потрясіння. Поступово завдяки спілкуванню з селянином у представника неземної цивілізації починають проявлятися людські якості; виникає навіть потреба в любові, в участі, у дружбі. Бажаючи віддячити Ратиньє, аеронавт за допомогою всемогутньої науки своєї планети воскрешає дружину старого Франсіну - воскрешає такою, якою вона була в двадцятирічному віці, а також відтворює для нього безліч золотих монет, узявши за зразок єдиний наявний у старого золотий луїдор. Але ні молода дружина, ні гроші не потрібні Ратиньє. Воскресла Франсіна не хоче жити колишнім життям трудової селянки і, напнувши джинси й легку прозору кофтинку, тікає в місто - розважатися з молоддю. Ратиньє посилає їй отримані гроші, іншу частину пропиває зі своїм другом, частину розкидає на вулиці під час весільної церемонії багатого односельця.

Муніципальна рада вирішує організувати на землі навколо села (у тому числі й на території, що належить Ратиньє і Шерассу) розважальний парк з атракціонами для туристів, побудувати ресторан, бар, мотелі, що обіцяє особливо великі бариші місцевому багатієві. Старим пропонують гроші та хочуть помістити їх у богадільню. Якщо вони відмовляться, погрожують їм, їхні будиночки й ділянки будуть обнесені дротом, навколо них буде розбитий парк, і відвідувачі будуть розглядати старих як своєрідних експонатів віджитого побуту.

І тоді Ратиньє, котрий отримав запрошення переїхати на планету Оксо, пристає на цю пропозицію. Тамтешні мешканці вже не можуть жити без задоволень поглинати натуральну їжу, що відкрилися їм. Ратиньє повинен навчити їх її «виробляти». Старий ставить умову, щоб разом із ним на Оксо були переправлені його друг Шерасс зі своїм немічним котом, уся земля з їхніх ділянок, їхнє нехитре домашнє начиння, і навіть улюблена лава перед будинком, де вони будуть вечорами сидіти після роботи й так проживуть до двохсот років. Інопланетяни задовольняють прохання старого, і він зникає з землі, щоб зберегти мудрий природний спосіб життя і теплоту людських стосунків, які століттями складалися й опинилися під загрозою в нього на батьківщині. Так Ратиньє і його друг, які втілюють етичні й «екологічні» цінності, фактично не зазнають поразки, а, навпаки, беруть моральну перемогу.

Книга написана весело, з гострими слівцями, з сільським, часом грубуватим гумором. До неї цілком можна застосувати той же підзаголовок, що був у «Кола Брюньйон» Ромена Роллана: «Живий курилка». З усіма стильовими відмінностями обидва ці твори написані в одному й тому ж оптимістичному, життєстверджуючому ключі. Рене Фалло продовжує, таким чином, традицію передової демократичної літератури, яка прославляла духовне й фізичне здоров'я, простоту і природність способу життя, і головне - справді людські якості народу, несумісні з антигуманністю буржуазної цивілізації.

Переклад з російської Алли Григорівни