02-10-2021 Мистецтво 49

У тоталітарному суспільстві кохання безсиле (Роман Д. Орвелла «1984»)

Роман Д. Орвелла «1984»

В.В. Гладишев, І.В. Похвіщева

Вивчення найвидатніших антиутопій більш ніж необхідне: воно дає змогу зрозуміти велику роль справжньої літератури в духовному житті людства, віддати належне подвижницькій праці тих письменників, які намагалися в міру своїх сил утримати світ біля погибельної межі, за якою починається розпад людської особистості й суспільства загалом.

Саме кохання є найбільш інтимною сферою життя людини і втручання в неї держави красномовно свідчить про грубе свавілля влади.

У запропонованих нотатках спробуємо простежити за тим, як зображена любов і доля цього почуття в романі Д. Орвелла «1984».

Створений уявою Орвелла «ангсоц» — це тоталітарне суспільство, яке перебуває в стані перехідного періоду. Суть цього переходу полягає в тому, що всі відкриті форми непокори вже придушені. Зараз же боротьба йде за те, щоб запровадити тотальний контроль над думками людей, їхньою свідомістю, а в перспективі — і над підсвідомістю, створити людей не тільки з повністю контрольованою поведінкою, але і з абсолютно контрольованими інстинктами. Робота ця проводиться помалу, остаточне її завершення заплановане до 2050-го року, що й буде відзначено введенням «новомови», як єдиної в Океанії мови спілкування. Що ж стосується форм цієї роботи, то їх передбачено дві: масове формування людей, починаючи з дитячого віку, які на рівні підсвідомості вбирають у себе ідеї «ангсоцу» і є їхніми ревними провідниками в життя (починаючи зі шпигунства за батьком і матір’ю й закінчуючи лютою ненавистю до того, на кого вказує як на ворога Старший Брат) — це можна визначити як стратегічний напрям. Друга ж форма належить, імовірніше, до тактики й полягає у виявленні тих партійців, які через будь-які причини не відповідають визначеним нормам, і, якщо треба, у знищенні їх, але тільки після того, як неслуха «відновлять», тобто змусять — на рівні підсвідомості — відмовитися від усього індивідуально-особистісного, що робило його схожим на інших, а значить, небезпечним для «ангсоцу». Отже, на перехідному етапі такі люди, як Вінстон Сміт, ще можуть бути, однак вони приречені.

Про цінність ролі любові у світі, породженому творчою фантазією Д. Орвелла й названому «ангсоц» («англійський соціалізм»), говорить уже той факт, що одним із чотирьох міністерств, які організовують життя всієї Океанії, було «міністерство любові» (на «новомові» «мінілюб»), що «керувало охороною порядку». Так як в основі життєвого устрою Океанії лежить принцип перекручування понять до зворотного, то й любов тут більше схожа на ненависть, якою просякнута атмосфера в країні.

У Лондоні, оповитому страхом і підозрілістю, серед людей ходять чутки про «підвали міністерства любові», «про страти в підвалах міністерства любові». Це почуття сприймається як злочинне, у ньому бачать протест проти навколишнього життя, протест інстинктивний, неконтрольований і тому особливо небезпечний для «ангсоцу».

Перш ніж простежити за тим, як зображене в романі кохання героїв Джулії і Вінстона, треба звернути увагу на те, як ставиться до цього почуття партія — організатор і натхненник усього, що відбувається в Океанії. «Метою Партії було не лише запобігання формуванню прихильності між чоловіками та жінками, яку згодом неможливо б було контролювати. Насправді, неофіційною метою було усунення цілковито усіх приємних відчуттів зі статевого акту. Не стільки кохання як еротизм був головним ворогом, як всередині шлюбу так і поза ним… Партія намагалася вбити статевий інстинкт, або, якщо не могла вбити його, спотворити та забруднити його».

Сенс цієї руйнівної діяльності Вінстону розкриває О’Браєн: «Ніколи більше ти не зможеш бути здатним на звичайні людські почуття. Геть усе буде вщент мертвим всередині тебе. Ніколи більше ти не зможеш бути здатним на кохання, або дружбу, або насолоду від життя, або сміх, або цікавість, або хоробрість, або щирість і цілісність.». У цьому списку втрат на першому місці стоїть саме кохання «як звичайне людське почуття», але одна його форма зовсім не забороняється, ба більше, посилено формується та має спрямований характер: її годиться відчувати до великого ідолу Океанії і «ангсоцу» — Старшого Брата: «Немовлят ми заберемо в матері, як забираємо яйця з-під несучки. Статевий потяг витравимо. Розмноження стане щорічною формальністю, як відновлення продовольчої картки… Не буде іншої вірності, крім партійної вірності. Не буде іншої любові, крім любові до Старшого Брата». Говорячи про принципи, на яких будуватиметься це «світле майбутнє», О’Браєн прямо протиставляє прийдешню цивілізацію всьому тому, що було до неї, і критерієм відмінності є саме ставлення до любові: «Колишні цивілізації стверджували, що вони ґрунтуються на любові і справедливості. Наша базується на ненависті».

Не випадково постійні «двохвилинки ненависті» по суті своїй є однією з форм фанатичного поклоніння Старшому Братові, який, на думку багатьох, є могутнім і єдиним захисником простої людини від її жахливих ворогів. Система робить усе, щоб природні людські почуття перетворити в щось ганебне, усвідомлюване самою людиною як гріховне, як зрада суспільних ідеалів, як злочин. Той, хто отримує п’ять років таборів за спілкування з повією, вважає, що легко відбувся.

Саме на такому тлі автор описує стосунки головного героя з трьома жінками: дружиною Кетрін (любов-обов’язок), безіменною старою повією (любов-відчай), Джулією (любов-втеча). У кожному з цих трьох випадків домінуючими є значною мірою зовнішні щодо героя обставини й події, що підпорядковують собі особистісний початок любові.

Стосунки Вінстона з Кетрін і повією представлені ретроспективно, у спогадах героя. Зовсім не випадково вони нашаровуються один на одного: у жодному з цих проявів інстинкту статевого потягу не було самого почуття, істинної любові. Кетрін, законна дружина Вінстона, у хвилини близькості «могла лежати із закритими очима, не пручаючись і не взаємодіючи, але підкоряючись», повія, навпаки, «стрибнула в ліжко, та відразу ж, без жодної прелюдії в найбільш вульгарний та жахливий спосіб, який тільки можна уявити, задерла свою спідницю…». Однак, незважаючи на таке різне ставлення до того, що і як ці жінки робили, Вінстон однаково ненавидить їх обох: насамперед за те, що в його стосунках із ними геть відсутнє почуття кохання: «… і в його серці почуття поразки, образи та обурення навіть цієї миті було змішане з думками про біле тіло Катерини, заморожене назавжди гіпнотичною силою Партії. Чому все завжди повинно бути саме так? Чому він не може мати жінки яка йому б дійсно подобалася, замість цих брудних сіпань час від часу впродовж років?…».

Принципово важливим для розуміння того, що сталося між Вінстоном і Джулією, можна вважати таке зізнання героя: «Вони всі були фригідно непохитні, саме так, як і планувала Партія. І все що він бажав, більше навіть ніж бути коханим, так це зруйнувати цю стіну моральності, хоча б навіть один єдиний раз за все своє життя. Статевий акт, здійснений вдало, був справжнім бунтом. Пристрасть була думкозлочином». Прагнення віднайти «свою жінку» і в такий спосіб вирватися з відведених життям рамок у найголовнішому для людини особистісному прояві — у коханні — це і є визначальний мотив вчинків Вінстона Сміта. Орвелл тонко підводить нас до розуміння підсвідомої природи цього прагнення: адже ще до того, як відносини Вінстона і Джулії стали реальністю, вони зустрічаються уві сні. Причому відчуття, які вона викликає в героя, виявилися повною протилежністю тому, чого можна було б очікувати від нього наяву після «двохвилинки ненависті», коли «Вінстон домігся переспрямування своєї ненависті з обличчя на екрані на темноволосу дівчину, що знаходилася безпосередньо позаду нього. Яскрава, прекрасна та жвава галюцинація спалахнула в його свідомості. Він забивав її до смерті гумовим поліцейським кийком. Він прив’язував її оголену до стовпа та пронизував безліччю стріл, неначе Святого Себастіяна. Він жорстко ґвалтував її та перерізав їй горлянку в мить оргазму». У реальному житті домінує мотив «любов-ненависть». А Джулія уві сні постає явищем свободи, яку вона уособлює: «одним єдиним рухом вона зірвала одежу із себе та презирливо жбурнула її геть… Що переповнювало його тієї миті, так це захоплення тим жестом, яким вона жбурнула свою одежу геть. З усією своєю грацією та безтурботністю цей жест здавалося знищив цілу культуру, цілу систему думок, неначе Старший Брат, Партія, Поліція Думок — усі вони могли б перетворитися на ніщо за допомогою одного єдиного дивовижного руху її руки». З підсвідомості вивільняється прообраз природних стосунків героїв, і Вінстон прокидається зі словом «Шекспір» на устах.

Однак в умовах «ангсоцу» любов Ромео і Джульєтти епохи Океанії від початку приречена, бо вона є — по суті — не історією любові, а історією втечі в любов. Якщо для Джулії можливість бути з коханою людиною — це одночасно й мета, і спосіб існування, то для Вінстона — це ще і мрія про минуле, пам’ять про яке в суспільстві знищується, тому що тоді кожна людина була сама собою, не схожою на інших, це мрія про свободу, яка врешті-решт так і залишається ілюзією. Інтимні стосунки героїв жорстко залежать від соціальних умов. Згадаймо момент їхнього першого зближення. Почуття і відчуття Вінстона — це почуття і відчуття людини, яка цілковито перебуває під соціально-психологічним тиском, і «несанкціоновані» крамольні відносини з жінкою нічого не змінюють, а й певною мірою повторюють те ж саме, що було в нього з Кетрін і повією, коли немає ні справжнього кохання, ні справжньої ніжності: «У давнину, подумав він, чоловік дивився на дівоче тіло й бачив, що воно жадане, і це був кінець історії. Але ти не міг мати чистого кохання або чистої хтивості в наші дні. Жодна емоція не була чистою, тому що геть усе було змішане зі страхом та ненавистю. Їх обійми були битвою, а оргазм перемогою. Це був нищівний удар спрямований проти Партії. Це був політичний акт». У світі «ангсоцу» від початку неможливе існування любові без змішування її з протестом, страхом, викликом, кошмарами — не дарма ж є міністерство любові з його підвалами…

Безумовно, і Вінстон, і Джулія повністю захоплені наплилим почуттям. Однак розуміють значення любові в їхньому житті по-різному.

Основна відмінність Вінстона від Джулії полягає в тому, що в ньому співіснують ніби дві людини: одна цілком належить теперішньому, інша — минулому, від якого не може позбутися. Підкреслюючи це, Орвелл постійно змушує героя згадувати про матір, усвідомлювати свою провину перед нею, хоча, здавалося б, його дитячий егоїзм цілком поблажливий (так думає Джулія: «Я чекала на те, що ти в ті дні був маленькою огидно-потворною свинею… Усі діти такі свині»). Герої не можуть подолати прірву нерозуміння, що виникає між ними, оскільки для цього потрібен моральний досвід минулого, з яким Джулія не знайома, а носії його — останні з могікан, на на зразок Вінстона, виявляються і відновлюються, перетворюючись у ревних поборників нового ладу.

Коли Вінстон каже Джулії, що вона «бунтарка лише нижче поясу», він максимально точно виражає ставлення героїні до дійсності. Справді, Джулія аж ніяк не зазіхає на порядки «ангсоцу», а пристосовується до них у тій формі, яка для неї найбільш природна: «Вона ненавиділа Партію, і висловлювала це за допомогою наймерзенніших слів, але вона не мала загальної критики щодо неї. За винятком випадків, коли це торкалося її власного життя… Згідно Джулії, усе зводилося до її власного статевого життя. Як тільки це якимось чином торкалося цього, то в неї з’являлася здатність до ґрунтовної пронизливої критики. На відміну від Вінстона, вона мала своє власне, внутрішнє розуміння статевого пуританізму Партії.». З певною часткою умовності Джулію можна вважати «природною людиною» в спотвореному до абсурду суспільстві. У світі її моральних цінностей значну роль відіграє віра в те, що людина може врятувати саму себе всупереч, здавалося б, непереборній небезпеці загинути. Однак ця віра постійно випробовується на міцність жахливою дійсністю «ангсоцу», і десь у підсвідомості героїні на рівні інстинкту спалахує здогад, що спроба зберегти себе все ж безуспішна: «Вона не могла прийняти це як закон природи, те, що особистість завжди програє. По-своєму вона усвідомлювала, що, власне, вона приречена, що раніше чи пізніше Поліція Думок може впіймати і вбити її, але іншою частиною своєї свідомості вона вірила, що якимось чином можливо сконструювати та збудувати потаємний світ, у якому ти міг би жити за власною волею». Протистояння розуму й інстинкту є однією зі стрижневих рис характеру Джулії, яка, будучи конформістською у всьому, що в її системі цінностей не є істотним, до останнього бореться за збереження кохання, бо без нього життя втрачає сенс. Не випадково на «посвяченні» у квартирі О’Браєна саме Джулія, а не Вінстон вимовляє перше «ні» в момент, коли господар перераховує все те, що, можливо, доведеться зробити героям на шляху служіння ідеям Братства. Це «ні» звучить у відповідь на питання: «Чи ви готові, ви обидва, розлучитися та більше ніколи не бачити одне одного?». Рішучість Джулії вплинула на Вінстона, який готовий був відмовитися від кохання заради служіння ідеї: він не вимовив відповідь, сам не знав, що скаже. Через те розумний О’Браєн і не може задовольнитися начебто повною перемогою над людським началом у Вінстона доти, поки герой не зрадить найголовніше — свою любов.

На відміну від Джулії, Вінстон не має жодних ілюзій щодо благополучного існування любові в цьому світі — навіть за найсприятливішого збігу обставин. Річ не тільки в попередніх невдалих спробах любити. Вінстон, глибоко переживає всі події свого (і не тільки свого, а й, наприклад, матері) життя, усе ж ніколи не зможе вийти за рамки ролі, відведеної йому суспільством.

Зрештою, внутрішньо примирившись із неминучістю страждань за порушення «правил гри», — закохані виробляють для себе певний кодекс моральної поведінки на випадок, якщо їх наздожене караюча рука Старшого Брата. Прекрасно розуміючи, що людина не зможе довго протистояти витонченим тортурам, герої визначають ту останню межу, за якою чекає повна поразка. Основне для них — не зрадити один одного в нелюдських умовах: «Та, зрештою, ми все одно напевно будемо розлучені… Тієї миті, коли вони схоплять нас, не буде нічого, цілковито нічогісінько, бодай хоч чогось, що один із нас зможе зробити для іншого. Якщо я зізнаюся, то вони розстріляють тебе, і якщо я відмовлюся зізнаватися, то вони все одно розстріляють тебе. Нічого з того, що я можу зробити або сказати, або втримати себе від казання чогось, не відкладе твоєї смерті навіть і на п’ять хвилин. Жоден із нас навіть не буде знати, чи ще живий, чи вже мертвий інший. Ми будемо цілковито позбавлені будь-якої сили чи можливості. Єдина річ, яка дійсно буде мати значення — це те, чи зможемо ми не зрадити одне одного, хоча навіть у цьому не буде ані найменшої різниці… Я маю на увазі не зізнання. Зізнання це не зрада. Щоби ти не сказав або зробив не має значення: тільки почуття мають значення. Якщо вони зможуть зробити так, що я перестану кохати тебе — оце й буде справжньою зрадою.».

Вінстон усвідомлює, що тільки людські почуття можуть протистояти «ангсоцу»: «Вони не могли замінити твої почуття: з тієї ж причини ти не міг замінити їх і власноруч, навіть якщо б ти цього дуже бажав. Вони могли оголити та витягти назовні в найдрібніших деталях усе те, що ти зробив, або сказав, або подумав; але те внутрішнє серце, чиє функціонування було таємницею навіть для тебе, лишалося невразливо стійким». Однак Вінстон забуває, що почуття, які здаються йому його власними, «взяті в борг» у його матері, а сам він — інший і, насамперед, на рівні почуттів…

Спочатку, опинившись у страшних підвалах, Вінстон настільки був упевнений у тому, що не зрадить Джулію, що навіть не зосередився на думках про це: «Він заледве думав про Джулію… Він кохав її й не міг зрадити її; але це був лише просто факт, знаний так само, як він знав усі ті правила арифметики. Він не відчував жодного кохання до неї, і він навіть заледве завдавав собі питання, що ж зараз відбувається з нею.». Тут Орвелл підкреслює розсудливість почуття Вінстона.

Пізніше, коли в підвалах «мінілюбу» його намагалися «відновити через три етапи: навчання, розуміння і прийняття», коли на рівні підсвідомості формували в нього нову систему рефлексів і інстинктів, неймовірно страждаючи і втрачаючи людську подобу, Вінстон усе ж не зраджував Джулію. Однак метою системи, яку красномовно представляє О’Браєн як витончений виконавець, було знищення особистості Вінстона, точніше того, що від неї залишилося, руйнування його душі, яке свідчило б про зраду Джулії. Але навіть покірно визнаючи правдою найбожевільніші вигадки, Вінстон продовжує любити Джулію: «Він чув себе, вигукуючого вголос:

"Джулія! Джулія! Джулія, моя кохана! Джулія!"

На мить він був вщент сповнений галюцинацією її присутності. Вона, здавалося, не лише була з ним, але й всередині нього. Це було так, неначе він мав її у самій сутності його шкіри. Цієї миті він кохав її значно набагато сильніше й глибше, ніж будь-коли, коли вони були разом та вільні».

Одначе, змиритися з тим, що Вінстон не зломлений остаточно, система не може. Тому його чекає останнє випробування: кімната сто один. О’Браєн пояснює Вінстону, в чому її жахіття: «Це дещо, що є в Кімнаті 101, — це найгірша річ у всьому цьому світі… Ця найгірша річ у всьому цьому світі… різниться від особистості до особистості». Для Вінстона цим найгіршим виявилися щури, і саме внутрішній страх перед тим, що щури ввіп’ються йому в обличчя, змушує його все‑таки віддати Джулію: «При цьому був єдиний і лише єдиний спосіб врятувати себе… Він повинен поставити іншу людську істоту, тіло іншої людської істоти, між собою та цими пацюками… Але він зненацька зрозумів, що у всьому цьому світі була лише одна єдина особа на яку він міг перенести своє покарання — одне єдине тіло, яке він міг всунути між собою та цими пацюками. І він горлав несамовито, ще й ще.

«Зробіть це з Джулією! Зробіть це з Джулією! Не зі мною! З Джулією! Мені байдуже, що ви зробите з нею. Розірвіть їй обличчя вщент, обдеріть її до кісток. Не мене! Джулію! Не мене!». Те, що зараз несамовито кричить Вінстон, можна впізнати: воно нагадує його бажання під час «двохвилинки ненависті» роздерти на шматки ще не знайому йому Джулію. Так реалізується мотив «любов-ненависть». Вінстон, зрадивши кохану, зломлений остаточно й безповоротно.

Зустріч героїв після всього, що їм довелося перенести після зради, виявляється «несподіваною», проте вона не могла не статись: саме в цей момент взаємопроникнення кохання й ненависті в душах героїв досягло апогею. Кохання — як минулого, якого соромишся і яке прагнеш забути, ненависті — як плоду вчиненої зради й нинішнього ставлення до того, кого колись любив. Зустріч Вінстона і Джулії важка для кожного з них саме тим, що вони не змогли стримати даної один одному обіцянки зберегти вірність любові. І хоча їхня зрада по-людськи зрозуміла: у підвалах «мінілюба» «ти думаєш тільки про себе», — пробачити її собі герої не можуть і, зневажаючи себе за це, ненавидять того, кого зрадили. Тому Вінстона і Джулію не знищили в «мінілюбі»: нехай собі живуть далі, адже вони тепер «відновлені» — вони, як усі, ненавидять.


Переклад з російської: Юлія Дорош

Цитати, використані в тексті, з перекладу роману "1984" Віталія Данмера



Читайте также