Олена Пчілка. Чад. ІІ
За три дні до свят один копичинський чоловік, що їздив в город з дровами, привіз панні Лені такий листочок від Покорського панича:
«Вельмишановна панно Єлено! Сестра просить сповістить вас, що з городськими веселощами вийшла велика переміна: Хведоровичі відкладають святкування своїх іменин на інший час, бо на перший день буде вечір у городському клубі. Охочих запрошують прибувати на клубний вечір з дітьми; для них буде вряджено ялинку, танці й таке інше». Далі стояв тільки підпис: «Ваш Андрій Покорський».
— Що ж се таке?...— покликнула Лена, прочитавши листочок.— Казали, що не буде нічого, а тепер... І хоть би докладніше написали!.. А то невідомо, що й до чого... Завжди та Ніна строїть із себе сфінкса! Чого ж пише не вона, а Андрій?.. Підписався: «Ваш Андрій Покорський!» Що се значить? Чи дуже мало, чи багацько?.. Мушу поїхать довідатись, що там за новини такі?
Через годину панна Лена їхала вже до міста — і заклопотана, і зацікавлена. Захопила й гроші з собою на всякий раз.
— Що се таке? — мовила вона, влітаючи бадьорна та рожевенька в господу Покорських та вітаючися з Ніною й з Андрієм.— Вже на перший день буде вечір в клубі?
— Буде,— відказала Ніна.— Військові поєдналися з горожанами, і вечір буде спільний. Сьогодні приїздив до нас полковник — вже навіть і мазурку в мене випросив!
— То ти, значить, будеш? — питала Лена панну Ніну.
— Та буду...— відповіла та байдужно.— Якось не випадає не бути!.. Отож я й тебе сповістила,— знаю, що ти любиш потанцювати. Та й те подумала, що, може, ви своїх малих, Юрася з Манею, пришлете, бо то ж на вечорі спершу для дітей забава буде.
— Не знаю...— одказала Лена.— Се як мама зважить!.. А ви будете? — спитала вона раптом Андрія.
— Не знаю! — відказав теж і він.— Здається, ні...
— Та буде він, буде! — озвалася за Андрія сестра.— Що ж він сам дома робитиме? Ну, що ж ти не роздягаєшся, Лено?
— Ні, я так, на часинку тільки!.. Мені треба в город... Сьогодні ж п’ятниця і хутко шабаш зайде... Я, може, потім до вас заїду. А ви се чого в пальто одягнені, пане Андрію?
— Та хотів на пошту йти...
— Ну, то, коли хочете, я вас підвезу на своїх конях.
По згоді Андрія панна Лена попрощалась хутенько з Ніною й вийшла з паничем Андрієм.
Вони сіли в сани і швидко помчали вулицею.
На пошті справа була коротка. Не пробула Лена й скількох хвилин сама в санках, як Андрій був уже знов коло неї.
— Хочете проїхатися трошки в поле? — запросила його Лена.
Андрій сів.
— У поле проїдемо трохи! — гукнула панночка візниці, і санки знов помчали по дорозі, рівній, як стьонжка. Повітря було свіже, краєвид миленький, розмова весела. Панночка щебетала, як пташка, сидячи близенько біля свого сусіда.
Синій серпаночок запинав її рожевий видочок, зоставляючи одкритим тільки саме біленьке підборіддячко, що раз у раз поверталося до Андрія.
— Ви неодмінно мусите бути на вечорі! — вмовляла панночка.
— Та... яка з мене користь?.. Я мало танцюю! — одмагався Андрій.
— Дарма! Все ж було б приємно, отак своїм гурточком! Я дуже хотіла б, щоб ви були!
— Так ви, значить, напевне будете? — завважив Андрій.— А як же ваше колядування? Пам’ятаєте, ви говорили тоді...
Панночка збилась.
— Ну, що ж,— мовила вона,— так якось вийшло!.. Обтім, що ж такого? Колядки записать можу й іншим часом, а колядувать... хіба ж я останній рік живу на світі?! Ще поколядую колись!..
— Панночко!— озвався візниця.— Ви хотіли в город, то чи не завернуться вже? Бо швидко жиди зачиняться!
— Завертай, завертай! — наказала Лена.
Перед крамницею всім відомої Сурки, себто перед найпершою галантерейною крамницею в городі, санки спинилися. Андрій поміг панночці вийти з саней і пішов услід за нею.
«Яка у неї гарненька фігурка,— міркував він.— Навіть у хутрі і то зграбненька!..»
— А! Гості мої, гості! — привітала панну Лену Сура.
— Хутенько, Суро, покажи мені квітки! — клопоталась Лена.
— Зараз, зараз! Ой, у мене такі квітки, що нігде кращих нема! Самі французькі! — захвалювала Сура, добуваючи коробку.— А рукавичок вам, панночко, та стьонжок не треба?
Панна вибрала і квітки, і стьонжку, і рукавички. Либонь, той копитал, призначений на українські ноти, значно поменшав або й увесь пішов на Сурин крам...
— А вам, паничу, не треба рукавичок? — вдалася жидівка й до Андрія.
— Не треба...— одказав він нерішуче.
— Візьміте пару! — намагалася Сурка.— Чудесні рукавички! У мене всі брали! А розберуть, то потім не достанете.— Жидівка розкладала розмаїті мужеські рукавички.
— Ну, давай вже пару сих, білих! — промовив Андрій.
