Ельчин Сафарлі: 9 питань письменнику

Визнання, що воно значить особисто для Вас?

Якщо те, що я роблю, допомагає хоча б двом людям з десяти — це і є визнання. Саме це надихає і дає сили рухатися вперед: розумію, що все зроблено не даремно, яким би дивним не здавалося мені написане п’ять років тому. Але визнання генерує відповідальність за те, що ти несеш у світ. На превеликий жаль, раніше цього не розумів, тепер шкодую.

Які книги й автори мали вплив на формування Вашого світогляду?

Мені було п’ять років, коли бабуся прочитала мені «Каштанку» А. Чехова. Пам’ятаю, яке надзвичайне враження справила на мене ця книга, ніби я потрапив в інший світ. Сильний вплив мала латиноамериканська література, особливо Маркес. Зі східних авторів люблю персидського поета-суфія Джалаладіна Румі: «Десь між добром і злом є сад. Я чекатиму там на тебе».

Які емоції Ви відчуваєте під час написання? На що подібні ці відчуття?

Зовні це ніяк не проявляється - звичайна праця за ноутбуком. Але усім своїм єством, думками і почуттями я знаходжуся там, де відбувається моя історія. І переношу це на папір. Творчість – це процес, який, незважаючи на довге просижування в кріслі, надихає, наповнює силами і піднімає над усім земним.

Які асоціації викликає у Вас слово щастя? Що воно значить особисто для Вас?

З роками наші поняття й асоціації або піддаються корекції, або повністю змінюються. На теперішньому етапі життя щастя для мене – це вдячність (зберегти б це назавжди) і спокій. Любити те, що у тебе є, не чекати ідеального моменту, старатися насолоджуватися кожним прожитим днем, вірити в майбутнє – саме це і є вдячність. А внутрішній спокій приходить лише тоді, коли вдячний за мить, якою надихаєшся, коли не панікуєш і не мучиш себе думками: «А могло бути і краще». Тільки в стані спокою можна отримати відповіді на питання і зрозуміти, куди йти далі.

Продовжіть фразу: «Щоб стати великим письменником, потрібно…»

У мене немає амбіцій стати великим письменником, але життя хочеться прожити достойно. Що для мене значить достойно? З любов`ю. Не нашкодити, не відповідати злом на зло, вміти ділитися, чути, співчувати й обіймати. Все це насправді вміщується в одне речення, а у буденному житті – це зовсім непроста справа. Але потрібно до цього прагнути. Настільки, наскільки можливо. Решта – успіх, реалізація, визнання, звичайно, теж потрібні, але людяність найважливіша.

Що порадите людині, котра знаходиться в стані «душевної пустоти»?

Порада для того, у кого «душевна пустота».

Пориньте у цю пустоту повністю, до тих пір, поки не відчуєте у собі сили встати і зробити перший маленький крок вперед. Але при цьому не варто шити перину зі смутку на довгі роки. Не заставляйте себе бути щасливим, перебуваючи у стані нещастя. Не приміряйте на себе цитати на зразок: «візьми себе в руки і починай щось робити», «поки ти плачеш, щастя проходить повз», «час не мріяти, а діяти». Ще гірше порівнювати себе з іншими, ніби вони кращі, сильніші, успішніші. У кожного своя швидкість життя. Навіть перебуваючи на самому дні, важливо пам’ятати, що десь там угорі світить сонце, і вірити, що обов’язково прийде ранок, коли ти прокинешся і зрозумієш, що стало краще. Відпустило.

Що новогоі цікавого Ви відкрили для себе останнім часом?

Красу мовчання, тиші. І чим частіше мені доводиться виходити з тиші, тим більше я її ціную. Оточуючий світ стає надто голосним - настільки, що в абсолютній тиші нам стає не комфортно. Ми весь час щось говоримо, пояснюємо, сперечаємося, виправдовуємося. Надаємо багато значення тому, що абсолютно неважливе. Мовчання – найкраща відповідь, мовчання – це шлях до розуміння самого себе.

Найяскравіша згадка з дитинства?

Це, безумовно, Абшерон - півострів західного берегу Каспійського моря. Жовта, суха земля, на якій ростуть тільки інжирні та гранатові дерева, виноград і оливки. Все решта тут не приживається або так і залишається вічним саджанцем. І нічого тут не вдієш - земля повністю просякнута морською сіллю.

На Абшероні пройшло моє дитинство. Правду говорять, що карма — це не лише тіло і сім’я, у яких ти народився, але й земля. Близько тридцяти років, досліджуючи минуле між рядків своїх оповідань, я зрозумів, чому з'явився і виріс саме тут, чому саме мене навчили ці місця, що у мені розкрили, а що допомогли в собі зрозуміти, перебороти, «очистити».

Пам’ятаю, як ми з мамою і братом Чінгізом виходили з електрички на станції Інжирній і йшли по гарячому жовтому піску на дачу. Мама поспішала, випереджаючи нас, хвилювалася, що «молочка» скисне, а ми пленталися за нею, дивлячись через новобудови на горизонт і усміхалися відблиску моря. Я і зараз часто повертаюся в Абшерон - за тими переживаннями з дитинства. Правда, тепер дорога на дачу асфальтована, а станції Інжирної давно немає. На цьому місці - сіра швидкісна траса. Своє дитинство в Абшероні я описав у книзі «Я хочу додому».

Яка з власних книг є улюблена?

Та, яку пишу в даний час. Але це відчуття проходить, як тільки рукопис трансформується у готове видання і я беруся за написання нової історії. Вдома своїх книг не тримаю, не перечитую. Хоча був час, коли хотілося все переписати. Потім зрозумів, що творчість - це процес зі своїми недоліками і помилками. Абсолютно все нас чомусь вчить.