Образ часу у творчості Віслави Шимборської

Образ часу у творчості Віслави Шимборської

Наталя Сидяченко

Поет і час. Не для кожного митця слова таке зіставлення вказує на важливу тему творчості. У Віслави Шимборської категорія часу стала об’єктом художнього осмислення, стимулом її мовотворчих креацій. Коротка мить і довші часові відтинки — година, доба, сторіччя та безмежна вічність — увійшли до структури кількох її образотворчих антитез. Серед них чи не найзначніше місце в її творчості належить антитезам мить і вічність. Ці крайні поняття для окреслення вимірів часу у звичайній мові є парою антонімів. У мовотворчості Шимборської вони теж протиставлені, але семантика цього протиставлення змінена авторкою і містить, як побачимо, протиставлення життя і смерті, а також деяких невід’ємних ознак життя людини.

Концепт вічності вперше спостерігаємо у вірші «Реабілітація», де його дано у вимірах пам’яті: «Померлих вічність триває доти, доки їм пам’яттю платять. Непевна валюта. І дня не знати, щоб хтось цієї вічності не втратив». (Тут і далі цитати — в перекладі авторки статті.) Образ породжений трансформацією усталеної формули «вічна пам’ять полеглим». Звернімо увагу: в цьому контексті поняття вічності моделюється поки що в межах людського життя.

Але вже в поезії «Музей» (зб. «Сіль») спостерігаємо, як вічність виводиться за ці межі: бо «у музеї через брак вічності нагромаджено десять тисяч старих речей». Через брак якої, брак чиєї вічності — мусить замислитися читач. «Є тарілки, та немає апетиту, є мечі, а де ж гнів?», — так починається вірш, із чого метонімічно випливає, що бракує людини. Весь подальший контекст актуалізує протиставлення людського життя і життя речей. У поетиці Шимборської речі ближчі до вічності, ніж люди.

Лише у поета, одержимого прагненням пізнати й підкорити час, могло виникнути бажання — увійти до символічної ріки Геракліта. І щоб почуватися там вільно, поет мусить перетворити всіх і вся на риб: «У річці Геракліта риба ловить рибу, риба кохає рибу... риба вигадала рибу над рибами» (поезія «В річці Геракліта», зб. «Сіль»). Текст-метафора опосередковано моделює людство, занурене в час. Звернімо також увагу на таку деталь: у річці Геракліта закохані пливуть до спільного моря — вічності, яка, отже, розташована поза рікою часу, поза людським буттям.

Добре відомий філософам і математикам символ вічності — число Пі — поетеса робить об’єктом художнього моделювання. Шарада і шифр — так називає його: «Земля і небо минуть, але не число Пі, оце вже ні, воно й далі тягнеться — п’ять, неабияке вісім, іще не останнє сім, підганяючи, ах, підганяючи мляву вічність тривати далі» («Число Пі», зб. «Велика кількість»). Вловлюємо тут приховане протиставлення млявої вічності і миті щастя. Справді, контекст інших творів це протиставлення не раз актуалізує. Добре помітне воно у вірші «Застереження», де є такі рядки: «Не беріть у космос кепкунів, ніщо їх там не втішить... час-бо дуже вічний. Для них кращий четвер, ніж безкінечність». Окрім відповідного поцінування четверга, «кращого за вічність», цікаве тут для нас зазначення місця розташування вічності — в космосі, отже поза Землею, поза людським існуванням.

Поза людським життям є й вічність каменя з вірша «Розмова з каменем» (зб. «Сіль»), «Не шукаю в тобі притулку на вічність»,— каже людина, що стукає в двері каменя. Не шукає, бо нездатна. Її життя — це єдина нагода пізнати все, але нагода коротка. У протиставленні: час людського життя і час каменя — «неживого інобуття»,— вже готувалася семантика відомої метафори «життя — це мить». Згодом вона не раз актуалізується в творах Шимборської, змінюючи образи-мотивації та вербальне вираження.

Наприклад, у вірші «Велика кількість» метафору творить зоровий образ: «Життя — це кілька знаків кігтиком на піску» (маються на увазі кігтики метафоричної миші, зродженої горою). У вірші «Надмір» (зб. «Люди на мосту») мотив утілюється в риторичному запитанні: «Чого ж питати, під якими зірками родиться людина, а під якими за мить вмирає?» У вигляді казкової персоніфікації постає ця семантика в поезії «Коротке життя наших предків»: «Час, такий щедрий для зірок на небі, простягнуту до них (предків) порожню руку відсмикував раптово, ніби було шкода». Ця поезія повністю присвячена інтерпретації життя як миті. Як відомо, наші далекі предки жили дуже мало, тож на окреслення цієї обставини поетеса використовує цілий ряд художніх креацій. Предкам слід було встигнути із життям, — поки сонце зайде, останній сніг зійде. Щойно їх не було, і вже немає знову. У такому контексті явлено авторкою захопливу метафору, підсилену паронімічною атракцією: «кінці нескінченності зросталися швидко». Вдумаймося в цей образ: нескінченність, а отже небуття — на мить переривається життям людини, а після смерті розірвані кінці оцієї «субстанції» зростаються знову.

До ряду авторських метафор із значенням «життя — це мить» належать і художні визначення ліричного персонажа, власне людини: «Особа в людській на хвилину подобі» («Промова у бюро загублених речей»), «я є — по стількох ерах неіснування» («Подив»). Цей ряд можна продовжувати й далі, але завершується він метафорою із «Версії подій» (зб. «Кінець і початок»), де життя постає як мандрівка на Землю богів чи надістот. Мандрівка ця коротка, з неї повертаються «швидко й напевно», а здійснюється вона з вічності — неминущої, одноманітної.

Отже, виділена нами антитеза — мить і вічність — здобуває у Шимборської, як ми переконалися, значення «життя і небуття».

Ряд образних синонімів із значенням «життя — це мить» має ще й парадоксальну антитезу, висловлену у вірші «Про смерть без перебільшення»: «Немає такого життя, яке хоча б на мить не мало безсмертя. Смерть завше спізнюється на ту мить». Дзеркально відбитих образів-парадоксів у творах Шимборської вистачить на окреме дослідження. Перефразовуючи саму поетесу, можемо сказати: світ її мови — гідний подиву. (Маємо на увазі промову Віслави Шимборської у Шведській академії наук під час вручення їй Нобелівської премії, де, зокрема, йдеться про те, що світ наш є гідний подиву.) Із усталеної поетичної метафори «життя — це мить» витворює поетеса художній парадокс — «мить безсмертя у житті». Образ цей не виникає зненацька. Його поволі готували всі ті вірші, де оспівується мить щастя. «Ох будь-яка, єдина лише мить!»,— як її окреслено в «Монолозі для Кассандри». Нагадаємо, про що йдеться у цій поезії. Жителі Трої не вірили пророкуванням віщунки і жили собі «в житті». Це не тавтологія — «жити в житті», а художня номінація. Адже Кассандра любила їх з-понад життя, з прийдешнього, з зірок. І саме тому вона не знала, що її обличчя може бути прекрасним. Так ховається у підтекст думка: не знала Кассандра, що може бути прекрасним життя, хай і коротке, хай і приречене.

Варто згадати також вірш «Сто втіх», де серед прагнень людини — всіх часів і всіх народів — названі в одному ряду: щастя, правда, вічність. Очевидно, говорячи про мить безсмертя у житті, авторка відштовхується при цьому від звичної у мові миті щастя.

Підкреслимо важливий образотворчий прийом — часові весь час шукається протиставлення. «Час — всесильний володар, якому люди, одначе, не бажають підкорятися». Цей інваріантний образ характерний для двох образотворчих парадигм: час і кохання, час і мистецтво.

Так, у вірші «Розмірковую над світом» (зб. «Волання до Єті») час постає як герой центрального розділу метафоричної книги-світу. І має він здатність втручатися у все — добре й погане, може руйнувати гори, пересувати океани, бути присутнім при обертанні зірок... Але час виявляється безсилим перед владою кохання. Так уперше зустрічаємося із антитезою час — кохання, в якій невдовзі знак зміниться на протилежний. Уже в поетичній мініатюрі, стилізованій під одне з «Маленьких оголошень», персоніфікована Ніч робить заяву про те, що не відповідає за обіцянки свого чоловіка Дня: «ніколи не бути самотнім у мороці й тиші». Ця «заява» імплікує образ часу, сильнішого за кохання. Зображена поеткою нічна година «Четверта удосвіта» з вірша, що так і називається, теж являє нам відтинок саме такого часу. Об’єкт зображення постає через ряд метонімічно окреслених ознак відповідно до психічного стану ліричної героїні: «година з боку на бік», «година чи-по-нас-не-лишиться-хоч-сліду», «година пуста, глуха, даремна»... При нагоді відзначимо, що авторка дуже активно використовує метонімії і як засіб творення текстових образних структур, і у вигляді лаконічних епітетів.

Згадана четверта удосвіта здобуває й метафоричне визначення: «дно усіх інших годин». Денотат, тобто поняття «дна», виникає тут за ознакою глибини, бо о четвертій, як відомо, найглибша ніч. Індивідуальні метафори Шимборська творить залюбки із загальномовних, оживлює так звані стерті образні вислови, несподівано їх трансформуючи.

Метафоричного звучання набуває в її поезії навіть звичайне запитання «Котра година?», яким починається вірш «На вавилонській вежі», побудований у формі діалогу. Розмова, яку ведуть Він і Вона, засвідчує, що послуговуються вони різними мовами, не чують одне одного, не хочуть зрозуміти. Так буває, коли минає любов. «Не знаю і не хочу знати, котра це година»,— звучить кінцівка вірша у відповідь на запитання, поставлене на початку. Продовження мотиву знаходимо у вірші, що став популярною пісенькою «Ніщо два рази»: лиха година в коханні мусить минути, і це — прекрасно. Час і кохання зіставлені, але вже не протиставлені.

Так і в подальшій творчості час постає вже лише як тло для перипетій кохання. Його імпліковано у поезії «Пейзаж» (зб. «Сто утіх»), де лірична героїня перевтілюється в образ дівчини, змальованої на картині, вона тікає у таке інобуття від розпачу. А згодом у поезії «Сміх» уже іронічно ствердить: «Навіть розпач приносить користь, якщо випадково житимеш далі». Час набуває відомих ознак, породжених властивістю нести забуття, лікувати.

Але бажання перемогти час не минає. Вперше його було відкрито маніфестовано у поезії «Радість писання» (зб. «Сто утіх»): «Є такий світ, над яким я долю вершу незалежну, і час там зв’язую я ланцюгами знаків». Цей світ — творчість, «писання». У творчості мить буде тривати так довго, як того схоче митець, «дозволить поділитися на маленькі вічності». Ще у ряді ранніх поезій — «Мавпа», «Вода» — Шимборська вдається до прийому, який згодом використовуватиме знову й знову. Його можна окреслити як миготливе, калейдоскопічне подорожування в часі і просторі історії, еволюції, історії літератури, мистецтва, культури. В таких текстах поетеса ніби маніпулює часом, демонструючи свою владу над ним, а отже, і владу мистецтва над часом. Для прикладу наведемо уривок із поезії «Почате оповідання»:

Нам невідомо, хто вартий довіри в Ніневії, які будуть умови князя кардинала, чиї прізвища ще лежать у шухлядах Берії. Кажуть, що Кароль Молот ударить

завтра вдосвіта. В цій ситуації улестімо Хеопса, зголосімося добровільно, поміняймо віру, поприкидаймося, що ми друзі дожів і ніщо не поєднує нас із племенем Квабе.
(Зб. »Люди на мосту»)

Про здатність мистецтва «зупиняти мить», владарювати над часом згадується у творах Шимборської неодноразово. Спочатку зроблено це завуальовано у «Пролозі комедії», де блазень чинить безліч абсурдних дій: зробив, наприклад, скляну скрипку, щоб бачити музику, а також зіпсував годинник на ратуші, «щоб затримати раз назавжди опадання листя з дерев». У згадуваному «Пейзажі» вже прямо описано, як під пензлем старого майстра зупинена весняна мить засобами живопису: «Травень спинено рішуче, але делікатно». Цю можливість художника узагальнено, і в «Людях на мосту» згодом створено образ, що належить до креацій абстрактно-філософського наповнення: «час спіткнувся і впав». Нагадаємо, що йдеться про картину японського художника Хірошіги Утагави, яка зображує мить початку грози. Епізод зупиненого бігу людей по мосту став символом людства, що постійно зривається бігти у вічність.

Як ми вже не раз показували, вихідний образ-мотив перероджується згодом у своє заперечення. Так стає і з антитезою час — мистецтво. У поезії «Прощання з краєвидом», що належить до останньої збірки поетеси, читаємо: «Розумію, що мій смуток не зупинить зелені». Цей сумний підсумок уже вчувався раніше в іронічних словах персоніфікованої Археології з однойменного вірша збірки «Люди на мосту». Археологія оцінює поезію, «як смішний папірчик з літерками», зовсім їй не потрібний. Науці, що заглядає вглиб тисячоліть, придасться хіба що попіл від того листочка у відповідному шарі Землі. Моделюючи життя з погляду тисячоліть, поетка однозначно повертає знак на протилежний у антитезі мистецтво і час. «Від служіння мистецтву нас відвертали мінливість оцінок і нетривалість шедеврів»,— це один із аргументів проти, які наводить надлюдина, вирішуючи, йти їй у життя на Землю чи ні («Версія подій»).

Отже, прагнення поетеси перемогти час було марним? А може, часу не існує взагалі? Поставити таке запитання — теж один із засобів час заперечити. Тож і його не оминає творчість поетеси. Згадаймо своєрідне замовляння: повернути перед смертю не спогади, а речі, загублені колись. І серед них годинник має виплисти з ріки. (Мову ведемо про вірш «Натюрморт із кулькою».) У звертанні до годинника: «Дозволь, візьму тебе в руку, щоб могла сказати: удаєш годину»,— звучить натяк — час не справжній, а вимислений людиною. Синонімічною до нього є згадувана метафора людства, зануреного у час. Ця ж думка хронометром застукає через роки у вірші «Краєвид із піщинкою»: «Минає одна секунда, друга секунда, третя секунда. Але це тільки наші три секунди»,— філософствує наратор і розгортає умовивід у троп: «Пронісся час як посланець знання нового. Але це тільки наше порівняння. Вимислений образ, навіяний поспіх, а знання нелюдські». Доповнюють образ «людського» часу метафори збірки «Кінець і початок», де вмерти означає «вискочити із гонитви часу» («Елегійний рахунок»), стати причетним до вічності — «піднятися понад тіло, збитися понад час» («Велике це щастя»). Метафоричний образ «людство занурене у час» у поетиці Шимборської доповнюється зіставленням «як людська душа у тіло».

Хтось із стародавніх на запитання: що таке час,— відповів: знаю, поки не питаєш. Видатна польська поетеса XX століття Віслава Шимборська своєю творчістю постійно на це запитання намагається відповісти. Являє нам креації часу в межах людського буття і поза його межами — у координатах інобуттів і навіть у координатах Всесвіту. І демонструє тим самим, що художня мова — це досконалий інструмент шукання істини.

Л-ра: Всесвіт. – 1998. – № 11. – С. 114-116.

Біографія

Твори

Критика


Читайте также