«Світ, якому долю я вершу сама» (Віслава Шимборська – лауреат Нобелівської премії 1996 року)

«Світ, якому долю я вершу сама» (Віслава Шимборська – лауреат Нобелівської премії 1996 року)

Наталя Сидяченко

У наших сусідів сталася видатна подія — польській поетесі Віславі Шимборській присуджено Нобелівську премію. Про це повідомило радіо й телебачення, газета «Голос України» (31 жовтня 1996 р.) вмістила на останній сторінці замітку Миколи Сулими з фотографією поетеси. Скромно, але відгукнулися.

Для багатьох наших співвітчизників ця персоналія — новина. Хто така, чого це раптом, що написала? Численні розкладки нашої країни завалені польськими товарами — вроздріб і оптом — а купити збірку польської поезії, ну хоча б у спеціалізованій книгарні — модальність ірреальна.

А може, є переклади? Так, цікаві можуть відшукати при бажанні. У сімдесяті роки на сторінках журналу «Всесвіт» друкувала їх Світлана Йовенко. В її ж збірці «Обличчя вітру» (K., Молодь, 1975) є також три переклади віршів Шимборської «Сміх та й годі», «Pieta», «Радість творення». До двотомної антології польської поезії 1979 р. Віславу ПІимборську не «пропустили». Згодом її твори перекладали Л. Череватенко, Г. Кочур та ін. (див., напр. ж. «Дніпро» № 11-12 за 1991). До щойно виданої львівським «Каменярем» «Антології сучасної польської поезії (упорядник і перекладач Станіслав Шевченко) ввійшло два тексти поетеси: «Радість писання» і «Всякий випадок». На тлі загалом цікавих і талановитих віршів цієї книжки мене вразили декілька геніальних. І серед них — «Радість писання».

«Куди біжить ця написана сарна крізь написаний ліс?» — приємне здивування від першого ж рядка (адже метонімічні епітети — тропи далеко не частотні) зростало, посилене розгортанням метонімічних образів від строфи до строфи. В цьому вірші висловлено одну з концептуальних засад творчості Шимборської. Поезія — це «світ, якому долю я вершу сама», і в якому час «зв’язую цепами знаків». Повертається до цих підвалин художнього пізнання неодноразово. І експлікує, як, скажімо, у вірші «Люди на мосту», де «час спіткнувся і впав». І натякає опосередковано, коли, приміром, вводить у кінцівку вірша «Перша фотографія Гітлера» образ учителя історії, що позіхає над зошитами в маленькому німецькому містечку, де його колега фотограф тільки-но зробив першу фотографію Адольфика. Згадує час — як «посланця знання нового» і такий, у якому «ніщо не змінилось Окрім течії рік, ліній лісів, узбереж, низин і пустинь» і т. д. Такі собі дрібниці!

Поетеса сполучає слова за законом оксиморона, загальноприйняті істини перелицьовує і подає дзеркально. Хоча б у вірші «Тортури», де тіло «є, і є, і є», а душа зникома, «раз певна, раз непевна свого існування». Абсурд? Ні, у контексті твору все вмотивовано, знову-таки, метонімією. Бо тут «тіло є» — це метонімія до «тортури є». Протягом усіх часів і народів тортури не зникли, отже є, не зник біль, нестерпний, вічний...

Закінчення-розв’язки її віршів часто раптово-неочікувані, «оксиморонні». Вони породжують вірші-новели. Так розповідалося про піщинку («Краєвид із піщинкою»), де від рядка до рядка ніби формується думка, що людина пізнає світ, даючи імена речам, бо ті нічого не відчувають і не знають: «берегам — безбережно», «дну озера — бездонно», «ні сухо і ні мокро воді» і т. д. (бувають стерті метафори, але як цікаво це робить поетка навмисне!) І от парадоксальна розв’язка: «Але то тільки наше порівняння, А знання — нелюдські».

Є поезії, повністю побудовані на парадоксі як от: «Неприїзд мій до міста Н відбувся пунктуально... В юрбі прямувала до виходу відсутність моєї особи...» чи ще: «Вмерти — цього не роблять котові...» — так моделюється думка: «Не можна господареві вмирати раніше за кота. Це для нього дуже образливо. І всю глибину свого смутку і образи кіт викаже, коли господар... повернеться». Такого не буває в житті, буває в поезії Шимборської. як у казці. У світі, якому долю вона вершить сама...

Використовує гру слів, грається словом, але так елегантно. Астрономів називає «кола, наближені до неба», любить буквалізувати. А її синтаксис, а маніпуляції з прямою мовою, діалогами. Її мовотворчість — то вдячна, захоплива царина для дослідника, для перекладача. Шимборську перекладено англійською, німецькою, шведською, гебрайською, угорською, чеською, російською, датською. Не підлягає жодному сумнівуву, що варто видати її збірки українською мовою. їх, до речі, не так багато: «Тому живемо» (1952), «Питання, поставлені собі» (1954), «Сіль» (1963), «Сто утіх» (1967), «Велика кількість» (1976), «Люди на мосту» (1986), «Кінець і початок» (1993) тощо.

Польська преса за жовтень була переповнена інтерв’ю і статтями про нову Нобелівську лауреатку. Із того «дайджесту» зацитую лише уривочок про основні джерела її творчості, як вона сама їх собі визначає. Це здивування і цікавість. «Ніхто не зараховує цікавості до чуттів. А я вважаю, що це чуття... Цікавість, здивування і якісь непрості речі, що нам трапляються у житті, те усе разом лишень створює матерію для поезії» (з інтерв’ю «Політиці»).

«Не цікавить мене де і коли народився поет його часом є небо море вогонь повітря його землею є світло і темінь його життєписом є дерева каміння люди і все що має форму зриму і ще не названу і те що в назві втратило суть». Це вірш Ірени Конті в перекладі Станіслава Шевченка із згаданої антології. Так сприймають поетів їх колеги-митці і науковці. Гадаю, саме такі читачі у «Слова і часу», що люблять поетичне слово Віслави Шимборської, досліджуватимуть й перекладатимуть його.

Кілька біографічних штрихів: польська поетеса, есеїстка, перекладачка французької поезії Віслава Шимборська народилася у 1923 році в містечку Курнік під Познанню. З 1931 р. живе в Кракові. Дебютувала на сторінках преси 1945 року. Нині є лауреатом престижних польських і світових нагород, почесним доктором Познанського університету. Третього жовтня 1996 р. їй була присуджена Нобелівська премія 7 грудня відбулася урочиста церемонія її вручення у Шведській Академії наук.

Л-ра: СіЧ. – 1997. – № 2. – С. 44-46.

Біографія

Твори

Критика


Читайте также