Із ковчега поезії Віслави Шимборської

Із ковчега поезії Віслави Шимборської

Наталя Сидяченко

Подив і цікавість — такі основні джерела своєї поезії визначає Віслава Шимборська в одному з багатьох інтерв’ю, які довелося давати після присудження Нобелівської премії. В урочистій промові з приводу вручення високої нагороди у Шведській академії наук (грудень 1996 р.) поетеса також значну увагу приділяє цим двом могутнім імпульсам натхнення і творчої праці.

У збірці «Люди на мосту» (1986) ці джерела можна виразно простежити і у вірші «Хвилювання», що відкриває збірку, авторка з характерною іронією являє нам образ поезії як дива. Кожен, хто прагне поезії, прагне тим самим чогось незвичайного. У своєму щоденно-буденному житті нам часто бракує часу на подив. Однією із найрозповсюдженіших людських недоль на планеті Земля називає поетеса у згадуваній промові життя, заповнене нелюбимою працею, що нудить, хоч приносить засоби для існування. Уся творчість Віслави Шимборської є запереченням такого життя і являє нам світ, гідний подиву. Деякі поезії безпосередньо присвячені цій темі, як-от «Ярмарок чудес».

Можливо, так склалися обставини життя поетеси, що тема заперечення смерті превалює в збірці. Прямо чи опосередковано вона заторкнута у кожному з 22-х віршів, які до неї входять. Метонімічно продовжений строк користування шарфиком-життям, очевидно, породив і своєрідний гімн життю «Про смерть без перебільшення», де проголошено один із геніальних парадоксів Шимборської: «Немає такого життя, котре бодай мить не мало безсмертя».

Поетеса любить експериментувати з часом. Моделює нам цей абстрактний образ безпосередньо, як у вірші «Люди на мосту», де «час спіткнувся і впав»; і опосередковано, коли, скажімо, вводить у кінцівку поезії «Перша фотографія Гітлера» образ учителя історії, який позіхає над зошитами (щойно його колеґа-фотограф зробив першу фотографію малого Адольфика). Час — «посланець знання нового» і час, у якому «ніщо не змінилось, окрім плину рік, обрисів пустель, узбереж, лісів, льодовиків» тощо,— такі собі дрібниці. Це у вірші «Тортури», де тіло «є і є і є», а душа зникома, «раз певна, раз непевна свого існування». Абсурд? Ні, у контексті твору все вмотивоване улюбленим прийомом авторки — метонімією. Бо тут «тіло є» — це метонімія до «тортури є». Протягом усіх часів і народів тортури не зникли, отже є, не зник біль, нестерпний, вічний...

У її поезіях постає перед читачем світ минулий і сучасний, на жаль, такий далекий від гармонії. Світ, який постійно ставить людину перед питанням «Як жити?» («Схилок віку»), який ніколи, за всіх часів і народів — не був готовий до народження дитини («Почате оповідання»), і у якому навіть аполітичні вірші є політичними («Діти епохи»). Світ під отим метафоричним довгочасним дощем, із незліченними відтінками сірого кольору, де неординарне і талановите мусить ховатися до ковчега («До ковчега»).

Л-ра: Всесвіт. – 1997. – № 11-12. – С. 33.

Біографія

Твори

Критика


Читайте также