«Сізіф, приписаний до пекла поезії...» (Творчість поетеси Віслави Шимборської)

«Сізіф, приписаний до пекла поезії...» (Творчість поетеси Віслави Шимборської)

О. Цівкач

3 жовтня 1996 року Шведська Академія у Стокгольмі оголосила, що Нобелівським лауреатом в галузі літератури цього року обрано Віславу Шимборську. Польська і світова преса жваво відгукнулися на цю подію.

Нобелівський лауреат 1995 року ірландський поет Шеймус Гені написав: «Віслава, то чудово... Це фантастично, що Нобелівську премію отримала поетеса, яку я справді ціную»'. Нобелівський лауреат 1980 року Чеслав Мілош додав, що звістку про нагороду Віслави Шимборської сприйняв з великою радістю і в певному розумінні як особистий тріумф, вона потрапила в чудове товариство, «велика шкода, що помер Бродський, бо могли б зустрітися: Бродський, Пні, Мілош і Шимборська в Кракові».

Лех Валенса, екс-президент Польської Республіки, лауреат Нобелівської премії Миру 1983 року, відзначив, що премію Шимборської «пережив... більш ніж власну нагороду. Страшенно гордий з приводу цієї премії... саме тому, що відмічено жінку, яка є такою скромною особою і має таке велике серце і перо».

Малгожата Барановська, автор багаточисельних есе з літератури, відмітила, що Шимборська є надзвичайним явищем серед польських поетів, яка має відвагу і стоїцизм бачити оточуючий світ без прикрас і говорити про це з великим гумором і глибокою філософською вразливістю. Адам Чернявський, поет, критик і перекладач, вважає, що «польська норма» в отриманні Нобелівських премій уже була виконана до цього року, тому «можна мати надію, що цим разом Шимборська отримала нагороду лише тому, що с чудовою поетесою». І майже всі поети, вчені, перекладачі, видавці творів Віслави Шимборської підкреслювали її скромність, вимогливість до себе і свого друкованого слова, а агентство «Рейтер» навіть назвало її «несміливою польською поетесою».

Віслава Шимборська стала 93 лауреатом Нобелівської літературної Премії і дев’ятою жінкою, яка удостоїлася цієї честі, саме в соті роковини смерті засновника премії Альфреда Нобеля.

Віслава Шимборська народилася 1923 року в селі Бнін біля міста Познані, але свою біографію пов'язує з Краковом, куди приїхала 8-річною дівчинкою разом із сім'єю, тут закінчила початкову школу, гімназію, атестат зрілості отримала після таємних іспитів уже під час німецької окупації Кракова. По війні вчилася в Ягелонському університеті, де вивчала польську мову і літературу, а також соціологію, але ці спеціальності не стали її долею: перемогла поезія.

Перший вірш «У пошуках слова» був надрукований на сторінках літературного додатку до краківської газети «Польський щотижневик» 14 березня 1945 року, потім були ще окремі публікації. Справжнім літературним дебютом була невеличка книга віршів «Тому живемо» (1952). Через рік поетеса отримала премію міста Кракова. З 1953 року Шимборська працює в редакції «Літературного життя», у відділі поезії, але для читачів вона стає відомою більш як авторка «Читань поза програмою» — рецензій на художні твори, які друкує під псевдонімом «Станчукувна». На сторінках цього часопису вона давала анонімні поради авторам, або початкуючим літераторам, які надсилали до редакції свої твори. Вона була членом існуючого до наших днів Союзу польських письменників, членом Польської об’єднаної робітничої партії, з якої вийшла 1966 року. Під час «воєнного стану» входила до «Товариства польських письменників», але у своїй творчості завжди відрізнялась незалежністю і оригінальністю поглядів, її праця неодноразово була відмічена нагородами. Вже за три роки після літературного дебюту її висувають на здобуття Державної премії. У наступні десятиріччя отримувала престижні премії Міністерства культури Польщі і Міста Кракова; пізніше — від краківського Голови; 1980 і 1996 року була відзначена нагородою польського ПЕН-клубу; за збірку «Люди на мосту» отримала премію від «Солідарності»; отримувала престижні премії різних міжнародних фундацій; вона є також почесним доктором наук Познаньського університету. 1996 року обрана «Людиною року-96» редакцією часопису «Проти», як людина, що справила у минулому році найвищий вплив на життя поляків. Дуже відома і популярна, вона має стисле коло товаришів і друзів, рідко виїздить з улюбленого Кракова.

В. Шимборська займається не лише поезією, вона пише літературні есе і робить переклади, здебільшого з французької мови.

Другий том віршів В. Шимборської «Питання для себе» вийшов з друку 1954 року.

Перша і друга збірки віршів Шимборської майже не отримали критичної оцінки. І може не варто було б згадувати їх і тепер, але 1991 року в розмові з критиком В. Легінзою В. Шимборська зазначила, що не треба забувати свого минулого, а її перші книжки були своєрідним відгуком свого часу, вони були щирими, хоча тепер вона усвідомлює їх слабкість і політичну наївність. С. Буркот відмітив, що вірші Шимборської першого періоду вплетені в політичний контекст того часу, проте змінюють обов'язкові візерунки політичної риторики саме через ці «питання, що задають собі» і через постійний елемент приватності».

Перші книжки віршів цікаві нам не лише з історико-літературної точки зору, а й через те, що саме в них знаходимо зачаток пізнішої поетики Шимборської: притаманну їй особливу ритмічну структуру вірша, різноманітність повторів, нерегулярність строфи. Можна додати, що перша збірка «Тому живемо» включала в себе типову тематику доби соцреалізму (праця, мир, ідеологічна спрямованість), але разом з тим тут з'являється вже характерна саме для Шимборської алегоричність. Яскравим прикладом може бути вірш «Циркові звіри», де йдеться про ведмедів, що тупають у такт, про левів, що стрибають через вогняні обручі, про мавп, що їздять на ровері — вони роблять це не тому, що цього бажають, а лише з огляду на батіг у руках людину. Авторка каже, що їй, дивлячись на все це, соромно, тому що вона — людина. Вірш простий за змістом і може не доцільно шукати у ньому політичних алюзій, проте алегоричний підтекст відчувається, тим більш, що у подальшій творчості ці ідеї будуть мати місце.

Вірші із «Заклику до Йєті» наповнені спогадами про воєнні роки, трагедійні за звучанням, такі як вірш «Іще», в якому ніби підсумовано всі замовклі голоси і забуті імена. Це вірш, який виголошується у повній тиші, на краю могили, коли від людини залишається лише ім'я, написане на камені. Але воно не мовчить, ім'я Натан може бити кулаками у стіну, ім'я Ісаак співає божевільне, ім'я Сара просить води, для імені Аарон, що помира від спраги. Ця тиша кричить, вона б'є у серця живих, бо з життя пішла «хмара з людей», але «з великої хмари — малий дощ, єдина сльоза». В цьому вірші тиша промовляє до нас більш, аніж слова, вона ємна, тому що вбирає в себе всі волання, зойки, підсумовує втрати. Чіткий, ударний ритм вірша нагадує звук тамтамів у прадавніх похоронних обрядах, що найкраще передає і стукіт коліс на колії, і рух цього потягу-привиду. Люди загинули у гирлі війни, залишилися лише імена, які взивають до нас. Вірш «Іще» в усій польській повоєнній літературі разом із прозорістю змісту, вирізняється рідкісною експресією та винятковою талановитістю. Він ніби зберігає імена замордованих на польській землі євреїв з транспорту-привиду, закликає до тиші над могилами загиблих у другій світовій війні.

Разом з тим у «Заклику до Йєті» з’являються і питання про сутність і місце людини мислячої в цьому світі, про людину, яка вписана не тільки в структуру певного суспільства, а надто у світову історію. Вірш «З невідбувшоїся подорожі в Гималаї» — це промова на захист людськості, яку виголошує поетеса перед Творцем, тому що поряд з руїнами існує життя, поряд з темрявою існує світло: «Йєті, маємо Шекспіра,/ Йєті, граємо на скрипках,/ Йєті, в сутінках/ Запалюємо світло». Цей оптимізм і відрізняє поезію Шимборської від інших поетів, хоча би Т. Ружевича, який висловлює у своїй творчості сумнів у сенсі народження дітей на руїнах. Шимборська пише про інше — про «надію — дар забуття».

Одним з найкращих віршів з цієї збірки можна вважати «Реабілітацію», що виник як роздуми на події далекого і недавнього минулого. 1956 рік був бурхливим для Польщі, події в Познані, повернення до влади Вл. Гомулки, «контрреволюція» в Угорщині, яка була подавлена ціною великих жертв. Шимборську цікавить драматизм людського існування, викликаний неможливістю повернути і виправити минулий час. Несправедливість, кривда назавжди залишається в пам'яті і душі. Поетеса не ховається за плечі скривджених і гнаних, вона бере на себе відповідальність: «Вірила.../а то були, Йорику, свідки фальшиві...». Але настав час взяти власну голову у власні руки і нарешті покінчити з цим «морем біди», відчуваючи себе Сізіфом, «приписаним до пекла поезії». Треба пам'ятати про тих, кого немає, вчитися на їхніх помилках:

Померлих вічність триває доти,
Доки платимо їм пам'яттю.
Валюта непевна. Дня немає,
Щоби вічності своєї хтось не втратив...
Сьогодні більше знаю про вічність,
її можна давати і відбирати.
Названий зрадником —
Повинен померти разом з ім'ям...

Збірка «Заклик до Йєті» мала також і нові риси, які згодом будуть притаманні всій подальшій творчості поетеси. Тут може вперше проявилося її блискуче почуття гумору, який вона назвала в «Читаннях поза програмою» молодшим братом серйозності. Перечитуючи твори Шимборської з цієї збірки і подальших, доходиш до висновку, що рідко в сучасній поезії можна зустріти такі багатогранні дотепи, жарти, як у її творах. Влучний вираз, глузливий тон найчастіше виникає у неї при контрастному змалюванні малого і великого, загального і особистого, абстрактного і конкретного. Дуже часто гумор Шимборської посилюється структурою вірша, як у «Четвертій ранку», де йдеться про звичайне явище — безсоння. Про що може думати людина отакій порі, о четвертій ранку: «коли віє від згаслих зірок/ Година а-чи-по-нас-нічого-не-залишиться». І додає, що безсоння — суто людське явище:

Нікому не добре о четвертій ранку.
Якщо мурашкам добре
четвертій ранку
— Поздоровляємо мурашок.
хай прийде п'ята,
Тому що маємо жити далі.

Видана 1962 року збірка поезій «Сіль» була значною подією в літературному житті Польщі, критика відрізняє Шимборську вже як видатну поетесу. Сама назва була досить влучною і промовистою. Сіль — це необхідний елемент життя, а також це — влучний вираз, гумор, іронія. Сіль — це суть і зміст речей. Поряд з рисами, притаманними і першим збіркам, у ній відкривається новий аспект — розробка теми взаємодії природи і культури, біології і мистецтва. Вірші, які увійшли до «Солі», є окрасою сучасної польської поезії, серед них — «Балада», «Хвилина в Трої», «Жінки Рубенса», «Колоратура», «Авторський вечір», «Лекція», «Мавпа», «Музей» та ін.

Шимборська не вважає культуру штучним явищем, абстрактним, одірваним від природи, життя, долі. Про це йде мова у мудрому вірші «Музей», де передаються враження ліричного героя після огляду музейних експозицій, де є тарілки, але немає апетиту, де лежать обручки без взаємності вже багато років, є страшні мечі, але немає гніву і «лютня не забринить у сутінках». Залишилися назви без душі. Експонати без життя. Музейна смерть:

Корона перечекала голову.
Програла долонь рукавичці.
Переміг правий чобіток ногу...

Людина програва змаганню у часі з мертвими речами. Історія виведена у вірші у вигляді музейної експозиції як єдиної заміни вічності. Але предмети втрачають сенс існування, коли їх не вживає людина. Лютня не замінить музики, а життя можна подовжити лише життям.

Конфлікт між людиною і світом, інтелектом і природою, розумом і статтю вирішується в іронічному ключі. Людина, завдяки інтелекту, вважається царем природи і суддею світу, але насправді володарем світу є Життя, а людина — другорядним явищем і самозванцем. Але як дотепно цю трагічну ситуацію подає Шимборська. Замість бунту, претензій до Творця, екзальтації — усмішка, дотеп, блискуче почуття гумору, «наївна» форма вірша, присутність елементу пародії. Усе це яскраво виявляється у вірші «Конкурс чоловічої краси». Герой вірша — сучасний культурист, порівнюється з «олійною хмарою», це навіює відчуття сили, маси, а також нагадує атлетів Давньої Греції. І раптом у сусідньому рядку його мускулатура асоціюється із закрученим рулетом, насувається порівняння з діжкою повної опари, з пухлістю свіжого тіста — чогось величезного і жіночого водночас. Він майстер присідань і тренувань, а його черево робить двадцять п’ять гримас:

Кричать йому браво, він кланяється
На поживних вітамінах...

Остання строфа доповнює цей образ елементами сліпого автоматизму, що позбавляє цього героя людської індивідуальності. Яким же примітивним є цей красень — уособлення сучасної біологічної культури, такої далекої від гармонійного поєднання краси думки і тіла у давньогрецьких героїв.

У збірці «Сто потіх» (1967) усе виразнішим стає сучасний контекст, проявляються особливості бурхливого XX століття, риси культури нашого часу («П'єта», «Фільм, 60 роки», «Список людства»). Чільне місце займає історія («В'єтнам», «Монолог для Касандри», «Написане в готелі»). «В'єтнам» — може найдраматичніший вірш Шимборської про жінку-матір, яка втрачає розум від страху за своїх дітей, не пам’ятає як її звати, де вона народилася, чому ховається у земляній норі, але вона знає, що вона — мати і в неї є діти:

На чиєму ти боці? — Не знаю.
Тепер війна, мусиш вибирати. — Не знаю.
А де твоє село? Не спалене? — Не знаю.
Чи то твої діти. — Так.

У віршах «Народжений», «Живий» яскраво виявляється тема кохання, як завжди мають місце філософські роздуми про нестримність часу («Сміх»), а в «Альбомі» — це не тільки минулий час, а й минуле кохання. Фотографії — то інколи помилкова картина минулого, і ми поблажливо посміхаємося, розглядаючи старовинний альбом. Проминуло кохання — і ніхто в родині не помер від нього, деякі навіть дожили до трухлявої старості, ніхто не задихнувся у шафі, коли раптом повернувся з відрядження чоловік коханки: «розсміялася журба,/ летіли дні за днями,/ а вони, втішені, щезали на грип». Поетесу смішить не буденність кохання — вона усмішкою реагує на угоди і міфи, які фальшують дійсність.

Після появи 1972 року збірки «Кожен випадок» думка критики про Шимборську як поета-філософа дістала вагоме підтвердження. Цей світ — великий театр («Враження з театру»), а цікавий він саме тим, що в ньому завжди є життя, шостий акт, коли воскресають артисти після сценічної битви, поправляють перуки і костюми, виймають ножі із ран, знімають зашморги із шиї і встають поряд з живими героями, щоб вийти до глядача. Вклоняються разом убитий .і вбивця, киває тільки-но відтята голова, витоптується вічність золотою туфелькою і розганяються капелюхом усі моральні засади. Іноді це смішно, якщо подумати, що цієї хвилини вони чекали довго за кулісами, не знімаючи костюмів, але в останню мить, коли падає завіса і рука актора підхоплює квіти, інша невидима рука стискає нам горло.

Людина, керуючи могутньою технікою, тримаючи руки на клавішах комп'ютерів, але не маючи змоги пояснити деякі події у своєму житті, роздумує над роллю Випадку, яку вірші «Кожен випадок», де описується автомобільна аварія і чудове спасіння ліричного героя. Його мучать питання. Чому вижив? Як усе сталося? Усе було можливе, все було важливим. Збіг обставин! То рулетка долі, яку не передбачити, ні запланувати, ні пояснити. Такі випадки і такі вірші вчать нас: за кожною маленькою подією стоїть Велика Доля, яка і керує «кожним випадком», так стверджується теорія ймовірностей:

Статися могло.
Статися мусило.
Сталося раніше. Пізніше.
Ближче. Далі.
Сталося не з тобою.
Вижив, бо був першим.
Вижив, бо був останнім.
Бо сам. Бо люди. Бо вліво. Бо вправо.
Бо була сонячна погода.
На щастя, там був ліс.
На щастя, не було дерев.
На щастя, рельса, крюк, балка, секунда.
На щастя, соломинка плила по воді.
Внаслідок. Тому що, а однак, всупереч.
Що було, то було, якби рука, нога,
За крок, на волос
від збігу обставин.
Отож, існуєш? Просто з причиненії ще миті?
Невід був однооким, а ти через те око?
Не вмію надивуватися, намовчатися цьому.
Послухай,
як мені шалено б'ється твоє серце.

У видрукованій 1976 року збірці «Великі числа» досить важко виділити художньо-тематичну домінанту, настільки широка її тематична і стилістична палітра: від роздумів про сенс людського життя («Великі числа») до зображення трагічних моментів нашого сьогодення («Терорист, він дивиться»). Від лірики інтимної («Подяка», «Похвала сестрі») до рольової лірики («Дружина Лота»). Але ці вірші об'єднує загальна риса, кожен ліричний герой, кожна ситуація є приводом для авторки ще раз подумати над диспропорцією між нескінченністю світу і обмеженими можливостями людини пізнати його.

Свої почуття, думки, асоціації Шимборській вдається виразити легко, дотепно, а подекуди й автоіронічно, інколи — використовуючи стилізацію, як це зроблено у «Рецензії на ненаписаний вірш». Це ніби критична стаття на твір, який би вона могла написати. Шимборська вдало стилізує форму традиційної рецензії, використовуючи псевдонаукові формули («В перших словах твору...», «автор стверджує...»), вплітає у зміст і вирази з латини («et caetera, sic!») та ін. Цей прийом допомагає поетесі донести свої сумніви, роздуми, що керують її творчим процесом.

Кінець XX століття, швидкоспливний час, нові відкриття у нуклеарній фізиці, квантовій механіці, теорії множин та електроніці, величезна кількість нових термінів. Тепер літературу та мову досліджують з допомогою математики, всевладдя цифр... А чи можна вирахувати місце людини у цьому світі, межу її інтелекту, фантазії, витривалості? Шимборська намагається відповісти на ці запитання всім змістом нової збірки. Вона відкривається віршем «Великі числа», в якому йдеться про те, що на Землі живе чотири мільярди людей, а фантазія поетів від цього не стає більшою, та й сама авторка «погано дає раду з великими числами». Поетеса думає про кожну окрему людину, яка є одиницею, а не сумою. Чи багато ми знаємо про людину, якщо наше пізнання — це ліхтарик, який вихоплює з темряви тільки перші з краю обличчя, а решта «йде засліплена в недомислення, в недожаль...». І лише поет відчуває необхідність сказати про це, бо вже «скільки промовчала, того не викажу/ Звідки той простір, що є в мені — не знаю...» Заключний вірш з цієї збірки має назву «Число Пі», який ніби ще раз підтверджує існування безкінечності світу, яку, можливо, варто пізнати через призму цифр:

Подиву гідне число Пі
три кома одиниця чотири одиниця.
Усі подальші цифри теж початок, п'ять дев'ять два, завершення йому нема.
Себе не дозволяють обнімати шість
п'ять три поглядом,
вісім дев'ять підрахунком,
сім дев'ять фантазією,
а надто три два вісім жартом або
порівнянням
чотири шість до чогось
два шість чотири три на світі...

Це звернення до числа Пі складається з мови цифр і змісту слів. Цим числом можна висловити все: Пі = 3,14159265358979.... Це і густота населення, і розмір сорочки, номер телефону і т.п. Число Пі ніби зводиться у ранг божества. «Земля і небо змінюються», але не число Пі. Тому можна вважати, що воно є своєрідним символом вічності. Але людина не додається до зашифрування в колонах цифр, тому що її неможливо підрахувати разом з нашою гарячою і земною кров'ю і сірими клітинами. Навіть число Пі не спроможне мати надлюдиною абсолютної влади, бо вона сама видобула його з небуття.

Збірка «Люди на мосту» була видрукована 1986 року. Вона цікава перш за все імпровізацією, автоіронією, мовним гумором, дотепом і вигадкою. Яскравим прикладом є вірш «Думка з приводу порнографії». У ньому йдеться про розпусту, але... розпусту думки, мислення. Це заперечення стереотипного розуміння слова «порнографія». 80-ті роки XX століття були часом великих політичних та економічних змін у Польщі, а цей вірш — своєрідний політичний ребус, сатирична хроніка часів антикомуністичної конспірації, часів Солідарності і воєнного стану в Польщі. Поетеса обмірковує долю своєї країни і долю людини в історичному процесі. «Думка з приводу порнографії» спирається на багатозначність польської мови. Намагаючись говорити про дуже важливі речі (хоча б сенс людського існування), поетеса вживає слова, які у звичайних умовах асоціюються з еротикою, тому в тексті з'являються неочікувані, парадоксальні поєднання:

Нема розпусти гіршої од мислення.
Розростається те свавілля, як бур'ян,
що приносить вітер
На газон, вскопаний під маргаритки.

Для таких, що мислять, нема нічого святого. Зухвале звертання до речей на ім'я, розпусні аналізи, бридкі синтези, гонитва за голим фактом дикуном і гулякою хтиве обмацування дражливих тем, нерест поглядів — це їх гра...

Ситуація розпусти думки огортає людей. Осудження інтелектуальної порнографії допомагає поетесі більш виразно окреслити той непевний, «смутний» для Польщі час.

У вірші «Діти епохи» поетеса стає в обороні людської особистості, якій загрожує знівелювання, особливо в переломний час, час тотального ополітизування життя. Саме поезія повинна оборонити людину як неповторну особистість перед суцільною ідеологізацією, перед деформацією, яка відбувається у психіці сучасної людини. Шимборська з гіркотою зазначає, що всі ми «діти епохи», а епоха — політична. Всі наші справи політичні, навіть наші «гени мають політичне минуле, а шкіра — політичний відтінок». Навіть речі, що оточують нас теж політичні: «не мусиш бути людиною/ щоби прибрати політичного значення./ Вистачить бути нафтою, орною землею або вторсировиною...» «Остання збірка Віслави Шимборської має символічну назву «Кінець і початок» (1993). Це своєрідний підсумок пройденого життєвого шляху. І, може, тому це виважена і сумна книжка, в якій запальна молодість дала дорогу мудрій старості. Тепер поетеса може спокійно підсумувати, що лише деякі люблять поезію:

Деякі,
Тобто не всі,
Навіть не більшість усіх, але меншість,
Не рахуючи шкіл, де повинні,
і самих поетів,
буде тих осіб може дві на тисячу.

І що слово «любити», яке ми так часто вживаємо, від цього втрачає своє первинне значення:

Люблять -
але люблять також бульйон з макаронами, люблять компліменти і голубий колір,
люблять старий шалік, люблять хилити на своє, люблять поласкати пса.
А поезія — така субстанція, яка не дається в руки, її не можна побити, одягти, з'їсти:
Поезія -
а що це таке поезія.
Багато непевних відповідей вже впало на це питання.
А я не знаю і не знаю, і тримаюсь того, як рятівного бильця...

Поетеса ніби дозволяє читачеві глибше зазирнути в її душу, повну ліричної іронії і легкої меланхолії. Це відбувається, може, тому, що вона не боїться вторгнення чужинця в свій поетичний світ, тому що тепер певно знає, що лише «деякі люблять поезію», і тих лише «двоє на тисячу».

У віршах з цієї книжки поряд з емоційністю, яка була притаманна попереднім творам, з'являються логіка парадоксу і розуміння людського життя як короткої миті перед Ніщо, як особливого експерименту («Версія подій»), незвичайної пригоди, яка мусить закінчитися поверненням до Вічності. Один з найвдаліших віршів з цієї збірки «Елегійний рахунок». У ньому роздуми про те, чи існує життя після життя:

Скільки тих, яких знала (якщо справді їх знала), чоловіків, жінок перейшло за ту межу (якщо то межа)
Скільки їх вистрибнуло із нестримно спливаючого часу і зникає щораз хвилююче вдалині...
Скільки (якщо питання має сенс, якщо можна дійти до кінцевої суми, доки той, хто рахує не додав себе) впало у той найглибший сон (якщо нема глибшого)...

Ліричний герой не приховує свого зацікавлення в розгляді тої фундаментальної проблеми, коли натякає, що ті, які йдуть у глиб часу, зникають «щораз хвилююче», а тому вбирає у себе всі можливі прояви життя.

Поетеса звертається до людини, яка досягла так багато в науці, в мистецтві, в освоєнні космосу, але не змогла позбутися первісних інстинктів, не перемогла ненависті («Ненависть»), яка і досі панує у світі. Вона завжди справна, каже В. Шимборська, їй добре ведеться у нашому столітті, вона легко бере високі перешкоди, для неї завжди приємно вистрибнути і напасти. Ненависть завжди здібна, тямуща, скільки вона встигає зробити — то складає пісні, то розстелює килими з людей на стадіонах:

Кажуть, що сліпа. Сліпа?
Має швидкі очі снайпера
І сміливо дивиться в очі майбутньому — вона єдина.

Поезія В. Шимборської — то увага до людини, до всього живого, то «лекція етики», як вважає Л. Жулінський. Вона не пропагує, не моралізує, вона змушує думати. У вірші «Кіт у пустій квартирі» з епічною і психологічною вразливістю описано пустку в домі після смерті людини. Це твір не тільки про смерть, це відчайдушний крик про драму осиротіння, він зворушує і змушує співчувати коту, який шукає свого хазяїна. Він помічає, що кроки на сходах не ті, інша рука кладе рибу на тарілку, відчуває, щось не почалось у звичний час, хтось був і вже немає, це незрозуміле коту, він чекає і думає:

Хай тільки він повернеться,
хай з'явиться.
Вже він зрозуміє,
що так з котом не можна.
Йтиму в його бік ніби знехотя,
помаленьку,
на дуже ображених лапках...

Справедливі слова, що такий вірш «міг написати тільки хтось з нечувано шляхетним моральним хребтом, хтось, хто більш ніж власної смерті боїться за інших. Померти? — ні того не робиться іншим».

Віслава Шимборська є «надзвичайною поетесою, винятковою і сама собою є ціннішою за всі нагороди узяті разом».

Л-ра: Всесвітня література в середніх навчальних закладах України. – 2004. – № 10. – С. 47-51.

Біографія

Твори

Критика


Читайте также