05-12-2021 Розваги 1902

Ольга Юхименко. Літературний конкурс

Ольга Юхименко. Літературний конкурс

Портал Експеримент обрав кращі твори для Солодкого літературного конкурсу. Автори, яких ми опублікували на сайті, переходять на наступний етап - читацьке голосування. Автор, який отримає більше лайків, отримає перше місце та солодкий подарунок від порталу Експеримент.

Якщо саме це оповідання вам сподобалося, ставте лайк та робіть репости у соціальних мережах. Саме так ви проголосуєте за свого фаворита. 19 грудня визначимо переможця.

У тексті збережена авторська граматика та орфографія (ред.)


Присмак совісті

- Мамо, я їсти хооооочу, - протяжно занив шестирічний Миколка.

- Візьми в холодильнику макарони, з учора трохи лишилося, - пораючись біля пічки, відповіла маленька худенька жіночка років тридцяти.

- Я не макарони, а шоколадку хоооооо……..

- Ну, де я тобі її візьму? - вдарила руками об поли спідниці мати, не на жарт розгнівавшись. – Хліба нізащо купити, а тобі шоколадка…

Миколка потер очі кулачками, захникав і вибіг у двір.

Другокласник Стьопка спостерігав за цією картиною із кутка, де читав книжку, яку взяв у шкільній бібліотеці. Як же йому хотілося теж захникати, забити кулачками в розпачі, але хлопчик лише мовчки ковтнув слину. Він був старшенький і вже все розумів. Мама виховувала їх з братиком сама. Батька майже не памꞌятає, але сусіди кажуть, що був він гульвіса неабиякий. А тітка Нюра якось промовилась, що сидить його тато у вꞌязниці за якусь дрібну крадіжку. Мама на цю тему ніколи не говорила, а Стьопка й не питав. Йому своїх турбот вистачало: попорати таке-сяке господарство, прибрати в домі, поки мама бігала на роботу в сусіднє село, та ще й за меншеньким приглянути, забрати із садочка.

Учився хлопчик добре, учителька хвалила його за успіхи та іноді гладила по голівці. У такі миті Стьопка почувався найщасливішим. І тоді був він не старшим братом, не маминою підтримкою, а звичайним маленьким хлопчиком, якому ще хотілося побути слабким, отримати ласку і турботу.

Того осіннього дня хлопчик, як завжди, прийшов у клас найпершим, розгорнув підручник з української мови і почав повторювати правило. Його трохи млоїло, бо зранку не поснідав, шматок хліба віддав меншому, а сам попив лише чаю без цукру. Мама обіцяла, що їй мають виплатити затриману зарплатню і тоді вони вже куплять і цукру, й пухких ароматних булок, і навіть шматочок ковбаси. То були девꞌяності і кожен виживав, як міг.

Двері в клас широко відчинилися і, розпашілий і задоволений, у клас забіг Сашко, Стьопкин однокласник. Він кинув ранця на парту і голосно заторохкотів:

- Диви, Стьопко, що в мене є! – Сашко помахав в однокласника перед носом плиткою шоколаду в золотистій обгортці. – Це мені тато аж із Польщі привіз. У нас тут таких немає. У сільський магазин точно не привозили.

Сашко кинув плитку до ранцю, стягнув шапку з голови, витер нею спітнілий лоб і сів за парту.

Почали сходитися й інші однокласники. Потім дзвоник сповістив, що вже час першого уроку. Цілий день Сашко вихвалявся перед однокласниками татовим гостинцем. Золотиста обгортка мелькала перед очима в Стьопки. Він тільки міг уявити, яке ж воно смачне оте заморське диво, бо шоколад смакував у своєму житті декілька разів і то було дуже давно. Хлопчик відчував, як в роті набирається повно слини, він ледь встигав її ковтати. До останнього уроку вже не міг ні про що інше думати, як про ту шоколадку. Думки про неї заполонили вже всю його підсвідомість, і тепер та золотиста обгортка зовсім не давала йому спокою. Тоді й визрів у хлопчика таємний план. На уроці фізкультури, коли до дзвоника лишалося пꞌять хвилин, хлопчик тихо вийшов зі спортзалу і хутенько забіг до класу. Відчував легке тремтіння в колінках, підбіг до Сашкової парти, відкрив ранець, схопив шоколадку і похапцем засунув її в зовнішню кишеню благенького жакетику. Серце його відчайдушно калатало і, здавалося, ось-ось вискочить з грудей. Він похапцем кинув ранець на місце і вискочив з кабінету. Продзвенів дзвоник і хлопчик зник у натовпі.

Додому йшов на ватних ногах. Скоєне ніяк не давало йому спокою, навіть хотів повернутися і покласти цю злощасну шоколадку на місце, але вже відчув її солодкий присмак і потягнувся рукою до потаємної кишені. Обгортка була такою гарною, на ній незрозумілою мовою було щось написано, а збоку зображення горішків. Стьопка притис шоколадку до грудей, і з його очей бризнули сльози. То були сльози відчаю і вперше – жалості до самого себе. Бо досі не міг собі дозволити бути слабким. Він швидко стер сльозу рукавом і побіг до дитячого садочка. Миколка знову вередував. Братик ухопив його за ручку і потягнув додому.

- Миколко, чуєш, не вередуй. Я тобі щось дам, тільки мамі не кажи, бо отримаємо на горіхи обоє.

І Стьопка дістав той самий скарб, який цілий день не давав йому спокою. Побачивши шоколадку, очі меншого засвітилися. Стьопка ще ніколи не бачив Миколку таким щасливим. Він потягнув рученята до смаколика. Стьопка акуратно розірвав обгортку. Приємний солодко-ванільний запах ударив йому в ніс і слина знову побігла з рота. Хлопчик розломив плитку навпіл і простягнув одну половинку братові. Той жадібно впꞌявся зубами в шоколад і майже проковтнув за хвилину. Натомість Стьопка відломив щматочок і, поклавши до рота, почав повільно розсмоктувати, аж заплющивши очі від задоволення.

До приходу мами треба було знищити докази: він умив брата, а обгортку спалив у пічці.

Усю ніч Стьопка так і не стулив очей, совість постійно шепотіла йому на вухо: «Ти такий же злодюжка, як і твій тато».

На ранок хлопчик зовсім зліг і не міг встати з ліжка.

- Чи захворів, чи що? – пробуючи гарячого лоба, бідкалася мама. – Ще цього мені не вистачало. За що ж нам ліки купувати?

Хлопчик ледь підвівся з ліжка. Йому паморочилося в голові, а в роті ще досі відчувався присмак ванілі і горішків.

Той присмак ще довгі роки переслідував хлопчика, юнака, а потім вже й дорослого чоловіка. Іноді він згадував про той випадок, і в ті миті в дорослому чоловікові прокидався отой маленький хлопчик із шоколадкою в потаємній кишені.

Одного разу в супермаркеті Степан помітив хлопчика років восьми. Він дуже нагадував йому самого себе в дитинстві. Блакитні очі і руденька голівка. Хлопчик озирався, ходив між рядами, а потім хутко схопив плитку шоколаду і вже хотів сховати під курточку, але Степан схопив його за руку.

- Не роби цього, хлопче, все життя жалкуватимеш.

Малий злодюжка злякано поглянув чоловікові у вічі, рука його затремтіла, шоколадка впала на підлогу.

- Краще попроси, знайдеться той, хто не відмовить.

Степан узяв з полиці пꞌять плиток найдорожчого шоколаду і пішов до каси, тримаючи хлопчика за руку.

- Тримай. Тільки ніколи в житті не кради, як би не було тобі скрутно.

- Дякую, дядьку, - ледь чутно промовив хлопчик і швидко вибіг з магазину.

Степан відчув, як камінь, якого так довго носив на серці, враз спав, і нарешті вдихнулося на повні груди. Він на все життя виніс для себе урок, але смак шоколаду й досі нагадує йому про ті вчинки, які за жодних обставин у житті не потрібно робити, що б там не сталося.


Читати також