Дивацтва англійської мови, або Чим англійська відрізняється від інших мов?

Дивацтва англійської мови

Автор: Джон Мак-Вортер, американський мовознавець і доцент англійської мови в Колумбійському університеті.

Англійська мова не є найколоритнішою, наймогутнішою чи найгнучкішою, але вона справді дивніша, ніж майже будь-яка інша мова.

Англомовні люди знають, що їхня мова дещо дивна. Так само вважають й люди, які не є носіями англійської, а лише вивчають її. Дивність, яку ми всі найперше сприймаємо, – це правопис, який є справжнім жахіттям. У країнах, де не розмовляють англійською, не існує такого поняття, як «змагання з орфографії» (англ. a «spelling bee» competition). В звичайній мові написання слів хоча б приблизно відповідає тому, як люди їх вимовляють. Але це не стосується англійської мови.

Правопис, звісно, належить до письма, тоді як мова відноситься до мовлення. Мовлення з’явилося задовго до письма, ми говоримо набагато більше, ніж пишемо, і з тисяч різних мов лише пара сотень мають писемність. Але навіть у розмовній формі англійська дивна. Однак ці «дивацтва» важко помітити англофонам, які проживають в Сполучених Штатах і Великій Британії, бо вони не дуже прагнуть вивчати інші мови. Тож, одномовна тенденція робить їх схожими до риби, яка не знає, що вона мокра. Англійська мова здається «звичайною» лише доти, доки ви не зрозумієте, як звичайність виглядає насправді.

Наприклад, не існує такої мови, яка б була настільки схожою на англійську, щоб ми, не вивчаючи тієї мови, могли зрозуміти приблизно половину того, що говорять люди, а решту зрозуміти з контексту, не докладаючи значних зусиль. Німецька і голландська схожі між собою, так само як іспанська та португальська, чи тайська й лаоська. Найбільш схожою до англійської мови є маловідома північноєвропейська мова, яка називається фризькою: якщо ви знаєте, що «tsiis» – це сир, а «Frysk» – фризька, то не важко буде зрозуміти, що означає це речення: «Brea, bûter, en griene tsiis is goed Ingelsk en goen Frysk». Але це речення звучить неприродно, і взагалі ми схильні вважати, що фризька більше схожа на німецьку, що є цілковитою правдою.

Ми, англофони, вважаємо абсурдним те, що так багато європейських мов мають граматичну категорію роду, зокрема у французькій місяць – жіночого роду, а човен – чоловічого. Але насправді це ми дивні: майже всі європейські мови належать до однієї сім’ї – індоєвропейської – і з усіх англійська єдина, яка не визначає рід таким чином.

Хочете більше дивацтва? Добре. На Землі є лише одна мова, теперішній час якої вимагає спеціального закінчення лише в третій особі однини. Я пишу нею [англійською] зараз. «I talk», «you talk», «he/she talk-s» – чому саме так? Дієслова теперішнього часу звичайної мови або не мають закінчень, або мають купу різних (ісп. hablo, hablas, habla). І спробуйте назвати якусь іншу мову, де ви повинні використовувати «do» в реченнях, щоб щось заперечити або запитати. Не можете цього зробити? Якщо тільки ви не з Уельсу, Ірландії чи півночі Франції.

Чому англійська мова така ексцентрична? Через що вона стала такою?

Англійська мова спочатку була, по суті, свого роду одним із діалектів німецької. Староанглійська настільки відрізняється від сучасної англійської, що важко взагалі уявити, що це одна й та ж сама мова. «Hwæt, we gardena in geardagum peodcyninga prym gefrunon» – чи це насправді означає «So, we Spear-Danes have heard of the tribe-kings glory in days of yore»? («Отже – як дани здавна звитяжили, конунґи славні, наслухались ми».) Ісландці все ще можуть читати подібні історії, написані давньоскандинавською мовою 1000 років тому, і все ж таки необізнаному читачеві може здатися, що «Беовульф» написаний турецькою.

Перше, що сприяло мовним змінам було те, що, коли англи, сакси та юти (а також фризи) привезли свою мову до Англії, острів уже був населений людьми, які розмовляли абсолютно різними мовами. Вони розмовляли мовами, що належали до кельтської групи мов, які сьогодні представлені валлійською, ірландською та бретонською, якою розмовляють люди по той бік протоки Ла-Манш у Франції. Кельти були підкорені, але вони вижили, а оскільки германомовних загарбників було лише близько 250 000 – приблизне населення невеличкого міста, такого як Джерсі-Сіті, – дуже швидко кельти стали більшістю серед тих, хто розмовляв староанглійською.

Важливо те, що їхні мови були зовсім не схожими на англійську. По-перше, дієслово вживалося на початку речення (came first the verb). Але також у них була дивна конструкція з дієсловом «do»: вони використовували його, щоб утворити запитання, зробити речення заперечним і навіть як своєрідне підтвердження перед будь-яким дієсловом. Do you walk? I do not walk. I do walk. Зараз це виглядає природно, тому що кельти почали використовувати це у своїй англійській мові. Але раніше подібні речення здавалися б химерними для англомовної людини – як і сьогодні для майже будь-якої мови, крім англійської та кельтських мов, що збереглися. Зверніть увагу на те, що спостереження про це дивне використання слова «do» веде до усвідомлення чогось дивного в собі, як-от того, що у вас завжди є язик у роті.

На сьогоднішній день немає жодної документованої мови на землі, крім кельтської та англійської, де дієслово «do» використовувалося б саме таким чином. Отож, дивність англійської мови почалася з її трансформації в устах людей, які краще володіли зовсім іншими мовами. Ми досі говоримо як вони, навіть не усвідомлюючи цього. Вимовляючи «eeny, meeny, miny, moe», вам коли-небудь спадало на думку, що ви рахуєте? Що ж, так і є, адже це кельтські цифри, які з часом дуже змінилися, але які є «нащадками» тих цифр, які британці, що проживали в сільській місцевості, використовували, коли рахували тварин та грали в ігри. «Hickory, dickory, dock» – що означають ці слова? Так ось підказка: «hovera», «dovera», «dick» в кельтській системі рахування означали «вісім», «дев’ять» і «десять».

Другим чинником, що сприяв зміненню мови, стало те, що все більше германомовних людей почали прибувати з-за морів з серйозними намірами. Ця хвиля почалася в дев’ятому столітті, і цього разу загарбники розмовляли дещо іншою германською мовою, а саме давньоскандинавською. Але вони не нав’язували свою мову. Натомість вони одружилися з місцевими жінками і почали розмовляти англійською. Проте вони були зрілого віку, і, як правило, дорослі нелегко освоюють нові мови, особливо в неписемному суспільстві. Не було ні школи, ні ЗМІ. Вивчати нову мову означало уважно слухати і намагатися якнайкраще відтворити почуте. Ми можемо лише уявити, якою німецькою говорили б більшість із нас, якби ми її вивчали саме так, ніколи не бачивши її в писемному варіанті та важко працюючи (вбиваючи тварин, людей тощо) заради виживання, а не просто цілими днями відточуючи правильну вимову.

Все було добре, поки загарбники говорили зрозумілою мовою. Але вони могли досягти цього, навіть використовуючи лише приблизні відповідники – про це зокрема свідчить зрозумілість речення фризькою мовою, на яке ми звертали увагу трохи раніше. Тож скандинави робили те, що й очікувалося: вони погано розмовляли староанглійською. Їхні діти чули цю мову так само часто, як і справжню староанглійську. Життя тривало, і досить скоро їхня «погана» староанглійська стала загальноприйнятою англійською, якою ми сьогодні розмовляємо: скандинави зробили англійську простішою.

Я повинен зараз дещо пояснити. У мовознавчих колах ризиковано називати одну мову «простішою» за іншу, оскільки не існує єдиної метрики, за допомогою якої ми можемо визначити об’єктивні рейтинги. Але навіть якщо немає чіткої межі між днем і ніччю, ми ніколи не будемо робити вигляд, що немає різниці між життям о 10 ранку і життям о 10 вечора. Так само, деякі мови мають більше переваг, ніж інші. Якби комусь сказали, що в нього є рік на те, щоб якомога краще оволодіти російською мовою чи івритом, і що він позбувався би нігтя на руках за кожну помилку, яку зробив під час трихвилинного тесту на перевірку вивченого матеріалу, то в такому разі лише мазохіст вибрав би російську мову – якщо тільки він уже не володів схожою мовою. У цьому сенсі англійська є «простішою», ніж інші германські мови, і це все завдяки тим вікінгам.

Староанглійська мала категорію граматичного роду, до якої ми звикли у європейських мовах, але скандинави ігнорували її використання, тож тепер в англійській мові немає такої категорії. Занотуйте собі одну з примх англійської мови. Ба більше, вікінги оволоділи лише незначною частинкою колись прекрасної системи відмінювання: звідси й той факт, що в англійській мові лише третя особа однини має закінчення –s, яке прилипло, як та мертва комашка до лобового скла. Такими й іншими способами вони спрощували складні речі.

Вони також наслідували приклад кельтів, використовуючи мову способами, які їм здавалися більш природними. Існує багато доказів того, що вони залишили в англійській мові тисячі нових слів, у тому числі ті, які здаються нам дуже близькими: заспівайте стару пісню «Get Happy», а слова в її назві походять зі скандинавської мови. Іноді здавалося, що вони хочуть внести якісь зміни в мову, щоб зауважити: «Ми теж зробили свій внесок», доповнюючи англосаксонські слова еквівалентами зі скандинавської мови, залишаючи дублети, такі як «dike» (сканд.) і «ditch» (англ.) – канава, «scatter» (сканд.) і «shatter» (англ.) – розбити, та «ship» (англ.) протиставляється «skipper» (в скандинавській мові для слова «ship» (корабель) еквівалентом було «skip», тому «skipper» (шкіпер) це «shipper».

Але впровадження нових слів було лише початком. Вони також залишили свій слід в граматиці англійської мови. На щастя, все рідше вчать, що неправильно говорити «Which town do you come from?» («З якого ви міста?»), закінчуючи вислів прийменником замість того, щоб втиснути його перед словом «which», щоб вийшло «From which town do you come?». В англійській мові речення з «кінцевими прийменниками» цілком природні та зрозумілі й нікого не бентежать. Однак з цим теж є деяка проблема: звичайні мови не використовують прийменники таким чином. Іспаномовні люди, зверніть увагу, що «El hombre quien yo llegué con» («Людина, з якою я прийшов») виглядає так само природно, як і носити штани навиворіт. Час від часу виявляється якась мова, у якій це є природним: одна корінна мова в Мексиці, інша в Ліберії. І все. Загалом, це дивна особливість. Проте, чи знаєте ви, що в давньоскандинавській мові прийменник також використовувався таким чином (а в данській мові він і наразі так використовується).

Ми можемо проілюструвати всі ці дивні впливи скандинавської мови на прикладі одного речення. Скажіть: «That’s the man you walk in with» («Це чоловік, з яким ви заходите»), і це звучить дивно, тому що 1) «the» не має спеціальної форми для чоловічого роду, такої, яка б відповідала «man», 2) слово «walk» не має закінчення, і 3) ви не кажете «in with whom you walk». Все це наслідки того, що скандинави колись зробили зі старою доброю англійською мовою.

Й останнім фактором (ніби попередніх замало), під впливом якого англійська мова зазнала змін, стало запозичення слів з інших мов. Після скандинавів прийшли французи. Нормани – нащадки тих же вікінгів – завоювали Англію, правили кілька століть, і незабаром в англійській мові з’явилося 10 000 нових слів. Потім, з початку XVI століття, освічені англофони почали розвивати англійську мову як вид витонченого письма, і тому з’явилася звичка запозичувати слова з латини, щоб надати мові більш піднесеного тону.

Саме завдяки цим запозиченням з французької та латини (часто буває важко сказати, яка з цих мов була першоджерелом того чи іншого слова) в англійській мові з’явилися такі слова як «crucified» (розп’ятий), «fundamental» (фундаментальний), «definition» (визначення) та «conclusion» (висновок). Сьогодні ці слова є загальновживаними в англійській мові, але коли вони були новими, багато літераторів у 1500-х (і ще деякий час потому) вважали їх надмірно пафосними та недоречними (англ. «irritatingly pretentious and intrusive»). Так само вони б сприйняли і сам вираз «irritatingly pretentious and intrusive». (Подумайте, як сьогодні французькі педанти обурюються втручанню англійських слів у їхню мову.) Були навіть письменники, які пропонували англійські відповідники до цих латинських слів, і важко не тужити за деякими з них: як щодо того, щоб замість «crucified», «fundamental», «definition» та «conclusion», сказати «crossed», «groundwrought», «saywhat» та «endsay»?

Але мова, як правило, не робить того, чого ми хочемо. Процес було запущено: в англійській мові з’явилися тисячі нових слів, які конкурували з рідними англійськими за позначення одних й тих самих речей. Одним з результатів були триплети слів, які дозволяли нам висловлювати ідеї з різним ступенем формальності. «Help» (допомагати) – англосаксонською, «aid» – французькою, «assist» – латиною. Або, «kingly» (королівський) – англ., «royal» – франц., «regal» – лат. – зверніть увагу, як з використанням кожного наступного слова, ви звучите ще величніше: «kingly» звучить майже глузливо, «regal» звучить по-королівськи, «royal» – щось середнє, гідний монарх, але має вади.

Потім є ще пари слів, менш драматичні, ніж попередні триплети, але цікаві, наприклад, англійсько-французька пара «begin» і «commence» (починати), або «want» і «desire» (хотіти, бажати). Особливої уваги тут заслуговують слова, які мають відношення до кулінарії: ми вбиваємо «cow» (корову) чи «pig» (свиню) – англ., щоб отримати «beef» (яловичину) чи «pork» (свинину) – франц. Чому так? Бо загалом у нормандській Англії англомовні робітники вчиняли забій, щоб приготувати їжу для заможних носіїв французької мови. Різні способи позначення м’яса залежали від того, хто їх використовує, і ці класові відмінності дійшли до нас сьогодні в більш стриманій формі.

Але варто зробити застереження: традиційні тлумачення англійської мови, як правило, перебільшують, що насправді означають ці запозичені слова в нашому словнику. Іноді кажуть, що саме вони роблять словниковий запас англійської мови унікально багатим. Так у своїй класичній «Історії англійської мови» (1986) Роберт Маккрам, Вільям Крен і Роберт Макніл стверджують, що перші запозичення латинських слів фактично надали носіям староанглійської мови вміння висловлювати абстрактні думки. Але ніхто ніколи кількісно не оцінював багатство чи абстрактність у цьому сенсі, і немає жодної документованої мови, яка б мала лише одне слово для позначення кожного поняття. Мови, як і людське пізнання, мають забагато тонкостей та плутанини, щоб бути елементарними. Навіть мови, які не мають писемності, мають формальний регістр. Ба більше, один із способів позначити формальність – це замінити вирази: в англійській мові «life» – звичайне слово, а «existence» – абстрактне, а індіанською мовою зуні вишуканим еквівалентом до слова «життя» є «вдихання».

Навіть слова англійського походження можуть мати ширше значення, ніж ми собі уявляємо. Ми ніколи не дізнаємося про все багатство словникового запасу староанглійської мови, тому що збереглася лише обмежена кількість текстів, написаних цією мовою. Легко сказати, що французьке слово «comprehend» дало нам новий формальний спосіб сказати «understand» (розуміти), але у самій староанглійській мові, були слова, які, якщо їх передати сучасною англійською, виглядали б наступним чином: «forstand», «underget» і «undergrasp». Здається, що всі вони означають «understand», але, безсумнівно, вони мали різні конотації, і цілком ймовірно, що ці відмінності передбачали різний ступінь формальності.

Проте під впливом латини в англійській справді виникли деякі особливості. Наприклад, саме під впливом цієї мови з’явилася думка про те, що «довгі слова» є більш витонченими. У більшості мов світу відчуття того, що довші слова звучать «величніше» або є більш вишуканими, значно менше. На мові суахілі «Tumtazame mbwa atakavyofanya» просто означає «Давайте подивимося, що зробить собака». Якби формальні поняття вимагали ще довших слів, тоді для спілкування мовою суахілі вам були б потрібні надлюдські здібності контролю дихання. Ідея про те, що довгі слова в англійській мові вишуканіші, пов’язана з тим, що французькі та особливо латинські слова як правило довші за староанглійські – «end» на противагу «conclusion», «walk» на противагу «ambulate».

Численні запозичення іноземних слів також частково пояснюють той вражаючий факт, що англійські слова можуть бути запозиченими з дуже великої кількості різних джерел. Часто декілька таких слів можуть вживатися в одному реченні. Сама думка про те, що етимологія – це багатомовний «шведський стіл», а кожне слово – захоплююча історія міграції та обміну, здається нам повсякденною. Але походження багатьох мов є досить нудним для вивчення. Звичайне слово походить від попередньої версії того самого слова, і на цьому дослідження його походження закінчується. Для арабомовних, скажімо, вивчення етимології не є цікавим заняттям.

Справедливості заради варто відзначити, що гібридність словникового запасу не є рідкістю серед мов світу, але гібридність словникового запасу саме англійської мови значно помітніша, ніж у більшості європейських мов. (англ. To be fair, mongrel vocabularies are hardly uncommon worldwide, but English’s hybridity is high on the scale compared with most European languages.) Попереднє речення, наприклад, є скупченням слів з староанглійської, давньоскандинавської, французької та латинської мов. Грецька мова також мала свій вплив на англійську: в альтернативному всесвіті ми б назвали фотографії «lightwriting». Згідно з тенденцією, яка стала популярною в ХІХ столітті, науковим поняттям потрібно було давати назви грецькою мовою. Звідси ці незрозумілі назви хімічних речовин: чому ми не можемо назвати «monosodium glutamate»(глутамат натрію) «one-salt gluten acid» (мононатрієва сіль глутамінової кислоти)? Пізно вже ставити таке запитання. Але цей колоритний словниковий запас є однією з речей, які визначають різницю між англійською мовою та її найближчими мовними сусідами.

І, нарешті, через цей різнобій ті, хто розмовляє англійською, також повинні мати справу з двома різними способами наголосу слів. Додайте суфікс до слова wonder (диво), і ви отримаєте wonderful (дивовижний). Але – додайте закінчення до слова modern (сучасний) і наголос перейде на наступний склад: MO-dern, але mo-DERN-ity, а не MO-dern-ity. Цього не відбувається з WON-der і WON-der-ful, або CHEER-y і CHEER-i-ly. Але це відбувається з PER-sonal, person-AL-ity.

У чому ж відмінність? У тому, що -ful і -ly є закінченнями германського походження, тоді як -ity є запозиченням з французької. Французькі та латинські закінчення змінюють наголос – TEM-pest, tem-PEST-uous, тоді як германські залишають наголос незмінним. Люди ніколи не помічають цього, але це одна з причин, чому ця нібито «проста» мова насправді не є такою.

Тож, історія англійської мови, починаючи з того моменту, коли нею почали розмовляти на території сучасної Великої Британії 1600 років тому, і до сьогодні, – це історія про те, як ця мова ставала все дивнішою. За цей час вона зазнала набагато більше змін, ніж будь-яка із мов германської сім’ї чи взагалі будь-яка мова на Землі. Ось перші рядки «Пісні про Трюма», однієї з поем «Старшої Едди», написаних давньоскандинавською мовою в 900-х роках нашої ери: «Angry was Ving-Thor/he woke up» («Злий був Вінг-Тор/він прокинувся»). Ці рядки можна тлумачити як: він був злий, коли прокинувся. У давньоскандинавській мові це виглядало так:

VreiðrvasVing-Þórr / esvaknaði.

Тепер проілюструємо ті самі два рядки давньоскандинавською мовою на сучасній ісландській мові:

Reiður var þá Vingþórr / er hann vaknaði.

Вам не потрібно знати ісландську, щоб побачити, що вислів не сильно змінився. Слово «аngry» (злий) колись було «vreiðr»; сучасне слово «reiður» – це те ж саме слово, в якому першу літеру v було прибрано і в якому дещо відрізняється написання закінчення. Давньоскандинавською мовою ви б сказали «vas» замість «was»; сьогодні ви кажете «var» – це все дрібниці.

Однак «Злий був Вінгтор, коли прокинувся» на староанглійській мові виглядало б так: «Wraþmod wæs Ving-Þórr / he áwæcnede». Можливо, ми ще здатні впізнати тут англійську, але ми набагато далі від «Беовульфа», ніж ісландці від Вінгтора.

Отже, англійська справді дивна, а її правопис – це лише один з аспектів цього «дивацтва». У популярній книжці «Глобіш» (2010) Маккрам зауважує, що англійська – це винятково «потужна» мова, «занадто стійка, щоб бути витісненою» під впливом нормандського завоювання Англії. Також, будучи враженим її гібридністю, він зазначає, що англійська мова є досить «гнучкою» та «адаптивною». Маккрам просто наслідує давню традицію відвертих хвастощів та пишних вихвалянь, які нагадують твердження росіян про те, що їхня мова «велика і могутня», як її назвав романіст ХІХ століття Іван Тургенєв, або твердження французів про те, що їхня мова унікально «чиста» (Ce qui n’est pas clair n’est pas français).

Однак ми можемо не мати бажання визначати, які саме мови не є «могутніми», тим більше, що незрозумілі мови, якими розмовляє невелика кількість людей, як правило, надзвичайно складні. Загальноприйнята думка про те, що англійська панує у світі, бо вона «гнучка», означає, що були мови, які не змогли прижитися за межами свого племені, оскільки вони не змогли пристосуватися до змін. Я не знаю таких мов.

У порівнянні з іншими мовами англійська є досить своєрідною в структурному сенсі. Такою вона стала через всі ті впливи, яких вона зазнала в ході історії.

Стаття вперше була опублікована англійською мовою під заголовком «Why is English so weirdly different from other languages?» в журналі Aeon 13 листопада 2015 р.

Переклала Катерина Супруненко.


Читайте также