21 день пекла у Чернігові. Розповідь мешканки, яка зуміла вибратися

​21 день пекла у Чернігові. Розповідь мешканки, яка зуміла вирватися із міста. Війна в Україні 2022

Любов провела у підвалах з дітьми майже три тижні, перш ніж їй вдалося вибратися з міста

"Війна для моєї родини почалася о 7 ранку 24 лютого. Зателефонував брат і сказав, що у місті виє сирена. Ми самі не чули. Ще брат сказав, що почалося вторгнення і росіяни перетнули кордон". Жителька Чернігова Любов Іващенко розповідає про те, як їй вдалося вижити три тижні з дітьми у підвалах міста, яке обстрілювали російська авіація та артилерія, і як вдалося виїхати.

Перші відчуття - страх та безпорадність. Діти мирно спали в ліжечках, а я дивилася на них і плакала. Я не знала, що робити. Ніхто не знав. Все відбувалося дуже швидко.

Любов провела у підвалах з дітьми майже три тижні. Чернігів. Війна 2022

Бігти із міста? Залишитися?

У голові завжди виникала думка, що це незабаром завершиться. Ну, не може це продовжуватися довго! Ось наші військові відіб'ють наступ, і війна закінчиться, так і не розпочавшись.

Чому не поїхали одразу?

Я не можу зараз сказати, чому ми не поїхали з міста першого ж дня. Причин багато. Вагалися, сумнівалися, зважували "за" та "проти", казали, що довга дорога - це складно для дітей, питали одне одного, куди їхати, погоджувалися, що у "західній" Україні та в Європі ми нікому не потрібні... І зволікали, зволікали, зволікали. Втрачали дорогоцінний час.

Я, мабуть, ніколи собі цього не пробачу. Я знаю, що сама винна в тому, що мої діти три тижні жили в пеклі.

Через мою нерішучість ми вчасно не поїхали з Чернігова. Через це зволікання моя дворічна дочка понад два тижні ночувала в холодному підвалі.

Моя прекрасна маленька принцеса в ніжно-рожевій курточці та шапочці повзала по брудному підземеллю, дихала пилом, голодувала і хворіла.

Одна з авіабомб, яку скинула на Чернігів російська авіація

А старший син багато мовчав. Тільки іноді питав мене: "Мамо, правда ж у нас все буде гаразд?"

Я казала, що так, все буде гаразд. Говорила, а сама не вірила.

Ситуація у місті погіршувалась буквально щодня. Це єдине виправдання, яке я знаходжу собі. Все відбувалося дуже швидко.

Розуміння того, що треба рятувати дітей та тікати із міста, прийшло вже на третій день війни. І ми були готові їхати. Машина з повним баком палива стояла під будинком.

Але в цей момент голова Чернігівської адміністрації В'ячеслав Чаус заявив, що всі виїзди з міста заміновані і їхати небезпечно.

З'явилася інформація, що підірвали автомобільний міст через річку Десна - а це головний виїзд із міста.

Ми залишилися. Якщо шляхи заміновані, як нам їхати? Ніяк. Треба чекати іншого порятунку.

Співробітник МНС України накриває тіло людини, яка загинула внаслідок російського обстрілу у Чернігові, 17 березня

Невдала спроба

А потім у наш будинок потрапив снаряд. Ми були у підвалі. Щось дуже сильно стукало зверху. Потім прибіг зляканий сусід і сказав, що у середньому під'їзді зірвало балкони, у багатьох квартирах вилетіли вікна, у стіні будинку дірка, а рятувальники обстежують територію – шукають снаряд, який, можливо, не вибухнув, а десь застряг.

Наша квартира не постраждала. Але повертатись туди стало страшно. Підвал здавався безпечнішим.

А за кілька днів В'ячеслав Чаус у своєму черговому відеозверненні до городян сказав, що поки що централізованої евакуації не буде, але чернігівці продовжують виїжджати на власних автомобілях.

Ми були дуже здивовані. Як люди їдуть, коли, згідно з заявами влади, всі виїзди з міста заміновані? Адже ми вірили в це! Ми не виїжджали, бо вірили. Ми марнували час, бо вірили!

Тоді ж, у перший тиждень війни, ми вперше спробували втекти. Сіли в машину, у чому були, та й поїхали. Але наш автомобіль із міста вже не випустили, як і сотні інших. Під Черніговом точилася битва.

Важко описати наші відчуття, коли ми втратили надію на порятунок і знову повернулися до холодного підвалу.

Життя у підвалі

Спускатися до підвалу ми почали буквально на другий день війни. Спочатку, коли в місті вила сирена, просто сиділи на туристичному килимку недалеко від входу. Проводили у підземеллі буквально кілька годин, а на ніч ішли додому.

Типовий підвал, у якому ховалися мешканці Чернігова

Коли ми ночували у квартирі – я не спала. Я дослухалася. Щойно лунала сирена чи щось вибухало – бігла до вікна. У перші дні ввечері та вночі люди не боялися вмикати світло у квартирах. Освітлені вікна трохи заспокоювали.

А потім росіяни розбомбили багатоповерхівки у центрі Чернігова. Загинули люди. Мій брат тоді був недалеко у підвалі, а потім побіг у будинок бабусі, який також постраждав. Бачив відірвані кінцівки та тіла. Це було вперше – стільки жертв одночасно.

На той момент ми ще мали електрику, а телевізор показував кілька каналів.

Кадри понівечених будинків можна було переглянути і в інтернеті. Люди нарешті почали розуміти, що таке ракети. У підвалах та укриттях різко збільшилася кількість жителів.

Ми "переїхали" з підвального коридору вглиб підвалу. Щоб зробити його більш менш безпечним для дворічної дитини, чоловіки обгородили стіни картоном. На земляну підлогу ми постелили килимок, а зверху поклали надувний матрац. Потім принесли з квартири ковдри, пледи та подушки. Знесли вниз запаси продовольства та води. На всякий випадок.

Ми практично переїхали до підвалу. З кінця першого тижня війни ночували там постійно. Одягали на себе по 3-4 кофти, кілька штанів, куртки та шапки, ховалися під домашніми ковдрами.

Але вночі все одно прокидалися від холоду. Температура повітря надворі була -8. У підвалі приблизно стільки ж. Хіба вітру не було.

Знищений внаслідок російського обстрілу приватний будинок у Чернігові.

Але в нашому підземеллі було світло! Це допомагало. Ми навіть кип'ятили воду в електрочайнику та пили перед сном чай. Це ненадовго і зовсім трохи, але покращувало настрій.

З'являлася надія, що ось-ось – і все закінчиться. І житимемо як раніше.

Але війна тривала і з кожним днем, з кожною годиною ставала все страшнішою.

Обстріли з артилерії ставали дедалі ближчими.

А потім почали регулярно прилітати ракети. Ми чули, як вони наближаються.

Але найстрашніше – це літаки. Вони ревли у небі, а потім скидали бомби. І руйнували кожну ніч моє місто.

Щоранку, коли ми прокидалися, перше, що ми робили – дивилися в інтернеті, що розбомбили цієї ночі.

Готель "Україна", колишній кінотеатр, школи, дитячі садки, житлові будинки в спальних районах, де і близько немає військових об'єктів. Все це знищували квадрат за квадратом.

Руїни будинків, обстріляних російською авіацією

А коли лунали вибухи, вона здригалася, притискала ручки до тіла і злякано дивилася на мене.

Їжа

Їжа – це окреме питання. Кожен має свої запаси. Кожен має різні можливості купити продукти в магазині.

Ми трохи встигли підготуватись. Було трохи круп і вермішелі. Не було зовсім картоплі. Встигли закупити хліба. Щоб вони не зіпсувалися – я порізала хліб на шматки та поклала у морозильник.

Чоловік лише двічі за ці три тижні зміг потрапити до найближчого супермаркету. Відстоявши кілька годин у черзі, заходив у майже порожні торгові зали. Брав те, що лишилося. Дорогі консерви (дешеві розкупили одразу), шоколад, сухі сніданки для дітей, печиво.

Свіжого м'яса не застав жодного разу. Ковбаси та сосисок теж не було. У ковбасному ряду самотньо висів лише нереально дорогий хамон.

Удома я варила великі каструлі каші (рис, гречка, ячна, кукурудзяна) та вермішелі. Щоб потім можна було швидко розігріти та поїсти. Обстрілів ставало більше з кожним днем. А спокійних хвилин на їжу – все менше.

А потім закінчився газ. Ніде було ні варити, ні гріти. Але нам пощастило – друзі віддали робочу електричну плитку та кип'ятильник. Приготування їжі стало займати набагато більше часу, але все ж таки було можливим.

Але головний мій біль – це їжа для моєї доньки. Дворічна дитина не їстиме несмачну кашу або холодні макарони.

Для неї залишалася лише її дитяча суміш, яку я розводила у пляшці. Вона швидко закінчувалася, а придбати було вже ніде. Окрім суміші, Катя їла сухі сніданки, шоколад та хліб.

Чернігівці приносили дітям у підвал іграшки

На третьому тижні нашого підвального життя у нас майже закінчився хліб. Я вже не давала його синові та чоловікові, не їла сама. Берегли для маленької голодної дівчинки.

І з кожним днем страх голоду ставав все сильнішим. Продукти закінчувалися. Купити нема де.

За всі три тижні нам лише кілька разів давали продукти, які привозили волонтери. Це два банани, два яблука, дві маленькі груші, шість млинців із печінкою. Ще дали сік та трохи печива дітям. Усе.

Гроші

І тепер важливо сказати про гроші. Вони нічого не стоять і не потрібні, коли нема чого на них купити. Коли війна.

Мені надсилали гроші на картку і друзі, і рідні. Хотіли допомогти. А я не могла придбати навіть буханця хліба.

Вода

Це був мій найбільший страх - що вода зникне.

Я маніакально робила запаси. Набирала воду куди тільки могла – пляшки, банки, відра, горнята.

Я боялася залишати брудний посуд у раковині. Якщо зникне вода – як її потім мити?

Вода таки зникла. Влада обіцяла полагодити пошкоджену ворожими обстрілами мережу водопостачання.

І нашим героїчним комунальникам це навіть удалося. Вода потекла з кранів. Далеко не у всіх квартирах, не у всіх районах міста, але нам пощастило.

У нас була вода, і було ясно. Без опалення та газу можна було потерпіти.

А потім вода знову зникла. Буквально за кілька днів. На цей раз остаточно.

А з водою зник і хліб. Місцевим хлібозаводам було неможливо його випікати без води.

Єдине, що залишалося – це світло.

У підвалах Чернігова не було тепла, а потім не стало й світла

Паніка

Чи були у мене панічні настрої? Так. Постійно. Незважаючи на всі заклики представників влади "тримати голову холодною", мені це не вдавалося. Страх за дітей просто сковував усе тіло та мозок.

Щодня запитувала себе – за що нам це все?

Чому мої діти сидять у підвалі?

Чим мені їх годувати?

Що робити, коли закінчиться вода та продукти?

Дуже складно залишатися з холодною головою у холодному підвалі з дітьми на руках.

Остання крапля

А потім зникло світло. Усе. Кінець. У місті немає нічого – ні електрики, ні води, ні газу, ні світла.

Заряду на мобільних телефонах вистачить на день. Хто має пауербанки - трохи довше.

У місті майже не працює мобільний зв'язок та інтернет.

Раніше мене лякали сирени повітряної тривоги. Тепер їх не стало. І тиша лякала ще більше. Про те, що летять ракети або починається обстріл з артилерії, ми дізнавалися, коли чули їхній свист, рев, гул у повітрі. На порятунок залишалися лічені секунди.

Наш світ звузився до відстані від квартири до підвалу.

Після того, як ворог розстріляв людей у черзі по хліб, ми не відходили від будинку більше ніж на 10 метрів.

Коли ж зникло і світло, навіть залишки продуктів готувати було нема на чому.

Люди почали розпалювати біля підвалів багаття. Щоб готувати їжу. Першими дровами для вогнищ стали дерев'яні рами з балконів, які розбили снаряди.

Чернігів – це другий Маріуполь. Як до цього дійшло? Чому ворог катує моє стародавнє місто?

Супутниковий знімок руйнувань у Чернігові, компанія Maxar, 16 березня

Люди постійно просили і просять про "зелений коридор". Влада говорила, що це дуже ризиковано і радили сидіти у підвалах.

Але ми вже нікому не вірили. Було лише непереборне бажання вижити та врятувати дітей.

Від знайомого з тероборони дізналися, як все ж таки можна виїхати з міста на своєму транспорті, і куди їхати далі.

Ми ризикнули. Знову кинули в машину те, що встигли схопити і поїхали.

Я не можу зараз розповісти про свій шлях порятунку. Їхали полями-лугами. Ситуація змінювалася щогодини. Нашою дорогою сьогодні вже навряд чи можна проїхати. Шлях небезпечний. Це великий ризик, і кожен має прийняти рішення сам.

Єдине, що можу сказати – у безпечне місце ми їхали три доби.

Тепер намагаємося хоча б частково повернутись у спокійне життя. Моя Катя знову почала посміхатися.


Читайте также