Як впливає стрес на організм?

Фаза виснаження є третьою стадією реакції організму на стресор. Як визначити, що організм перебуває у стані переходу до виснаження, який тип стресу переважає в сучасному світі та як виявляються симптоми загального адаптаційного синдрому, розповімо у цій статті.

Організм у фазі виснаження

Стресор є екстремальним фактором, що викликає стрес у організму. Стресор може діяти дуже потужно на короткому проміжку часу та викликати бурхливу реакцію зі швидким вичерпанням ресурсів. Вирізняють також стресор, який діє тривалий час, виснажуючи організм. Стресор може діяти і періодично, але при цьому інтервали між його впливами такі короткі, що організм не встигає відновитись. Крім цього, враховується індивідуальна особливість конкретного організму – його виснажуваність.

Що відбувається з організмом на клітинному рівні, коли він переходить у фазу виснаження? Клітини, які працюють із підвищеним навантаженням, потребують великої кількості кисню. Кисень накопичується в тканинах, що активно працюють, і не встигає використовуватися мітохондріями. Починають окислюватися клітинні структури, білки та ліпіди клітинних структур, ушкоджуючи клітинні мембрани, ядерну мембрану, іноді навіть ДНК, тобто генетичний апарат клітини. У клітинах, що активно працюють, підвищена активність білків підтримується іонами кальцію: накопичуючись в цитоплазмі клітин і досягаючи критичного рівня, іони кальцію активують білки, які руйнують клітину, тобто за рахунок активності білків пошкоджуються клітинні структури, аж до мембран клітини та ядерної оболонки.

Енергетичні ресурси клітини та організму в цілому, а саме запаси вуглеводів та жирів, вичерпуються. В цьому випадку як джерела енергії самі клітини починають використовувати власні білки: в деяких клітинах можуть запускатися механізми самоперетравлення. Це також ушкоджує клітинні структури. Такі процеси спостерігаються в клітинах, що активно працюють.
Клітини, які перебувають у стані зниженої активності, тривалий час недоотримують енергетичних ресурсів. Поступово вони руйнують власні структури як джерело пластичних ресурсів для діючих клітин. Зрештою, це призводить до пошкодження клітин, а іноді і до їх загибелі.

Отже, і в тих та інших тканинах відбуваються ушкодження та можлива загибель клітин. У відповідь запускається компенсаторний механізм відновлення пошкоджених структур: стовбурові клітини різних тканин починають ділитися та відтворювати тканинні клітини. Якщо цей процес триває тривалий час, якісь клітини та тканини недоотримують ресурсів на цьому фоні, а значить, їх стовбурові клітини також позбавляються цих ресурсів; але якісь клітини та тканини отримують надмірну кількість, наприклад, кисню, і самі стовбурові клітини та продукти їхнього поділу теж ушкоджуються. Це може спровокувати некероване клітинне зростання, а отже, і появу пухлини.

Такі зміни в імунній системі можуть призводити до двох груп наслідків: або виснаження імунної системи, і тоді підвищується ризик інфекційних захворювань; або, навпаки, це підвищена активність імунної системи, і тоді спостерігаються в гіршому випадку аутоімунні реакції, а в кращому — алергічні, тобто як антигени починають розпізнаватись речовини, які не завдають реальної шкоди організму.

У нервовій системі такі зміни також мають серйозні наслідки. Зокрема, підвищений вміст кортизолу в крові призводить до того, що цей гормон починає в ній накопичуватися і проникає в мозкову тканину, тим самим викликаючи пригнічення синтезу одного з найважливіших нейротрофічних факторів, який підтримує роботу синапсів, їх нормальну активність, розростання та формування синапсів та забезпечує життєдіяльність нервових клітин, це BDNF-фактор. У цьому випадку починається поступова нейродегенерація: руйнування синаптичних контактів, ушкодження відростків нервових клітин, а в тяжчому випадку - загибель самих нейронів. Такі нейродегенеративні процеси викликають функціональні дірки у нейромережах. Це позначається на ефективності роботи центрів нервової системи: системи пам'яті, центру контролю за емоціями та поведінкою, центру прийняття рішень тощо.
Такі зміни в клітинах різних тканин можуть відбуватися у будь-якому органі. Але у кожної тварини, у тому числі в людини, вони починають розвиватися насамперед у слабких ланках, тобто в тих органах, які найбільш уразливі у конкретного організму. Наприклад, в одних людей зміни починають відбуватися насамперед у серцево-судинній системі, і тоді ми маємо проблеми з роботою міокарда, гіпертонією, інсультами, інфарктами тощо. В інших вони виникають у шлунково-кишковому тракті, і тоді проявляється виразкова хвороба. У когось вони виникають у нирках, і тоді порушується робота нирок, або в імунній системі, і в такому разі людина починає частіше хворіти.

Вплив стресорів на роботу внутрішніх систем

Індивідуальний профіль людини та стрес

Індивідуальний профіль має спільні неспецифічні риси, описані Гансом Сельє. Він виділяв три комплекси явних патологічних змін: розростання кори надниркових залоз, посилений синтез кортизолу; зміни тканини імунної системи та лімфоїдної тканини; виразки у шлунково-кишковому тракті. Зміни, що розвиваються, поступово переходячи у стійкі патології, назвали хворобами адаптації — відносність адаптивних перебудов, які можуть бути ефективними та адаптивними лише на окремому проміжку часу.

Як виявляються симптоми загального адаптаційного синдрому, і від чого вони залежать у кожного конкретного організму? Вони залежать від цілого ряду факторів. Їх інтенсивність та профіль визначаються емоційним компонентом оцінки стресора. Саме емоційний компонент визначає інтенсивність реакцій, що запускаються у відповідь, тобто не сама природа стресора, а оцінка його як стресора. Люди з підвищеною тривожністю і нестійкими емоційними властивостями, як правило, мають більш виражений емоційний компонент оцінки стресора і входять до групи ризику переходу стрес-реакції в дезадаптивну форму - у форму дистресу.
Більше того, навіть якщо адаптивні перебудови відбуваються в нормативному стані, це теж має різний профіль у кожної людини: перебудови можуть виявлятися насамперед у посиленні серцебиття, або у посиленні потовиділення, або в проблемах на когнітивному рівні, коли людина через надлишок емоційного компонента може важко підбирати і плутати слова і дихання заважає виконанню мовної функції тощо.

Компоненти стресу

Отже, стрес — це не ситуація, що впливає на організм, а реакція організму на вплив, що він розцінює як загрозливе, як стресор. Це вроджена реакція, яка сформувалася під час еволюції як біологічно обгрунтоване пристосування до серйозних негативних впливів, що дозволяє адаптуватися до цих впливів за умови збереження цілісності організму та його стабільних показників, тобто нормальної життєдіяльності. Так як ця реакція вроджена, вона включає три обов'язкові компоненти, які запускаються гіпоталамусом. Вони строго скоординовані та реалізуються у порядку.

Насамперед, це компоненти психічного рівня: оцінка стресора, ухвалення рішення, тобто вибір конкретної поведінкової програми. Відбувається запуск внутрішніх перебудов в організмі та поведінкової реакції одночасно з контролем цих процесів.

Другий компонент – нейрогуморальні перебудови в організмі, зміна роботи внутрішніх органів.

І третій компонент — сомато-рухова реакція: поведінка завжди виявляється у реалізації цілеспрямованої рухової програми. Усі компоненти обов'язкові та важливі. Провідну роль у тому числі грає саме психічний компонент, оскільки він виконує регулюючу, контролюючу функцію запуску, припинення, корекції всіх механізмів.

Фізіологічний та психоемоційний стрес

Стресогенні фактори стали настільки різноманітними, що, з одного боку, ми шукаємо загальні компоненти реакції організму на стресори, а з іншого боку — намагаємося зрозуміти, якими компонентами ми можемо керувати, щоб виявити типологічні особливості перебігу цих реакцій. Першу спробу класифікувати види стресу було зроблено Лазарусом: йшлося про те, що стрес буває фізичним (фізіологічним) і психологічним. І в контексті психофізіології можна умовно виділити два види стресу: стрес фізіологічний та стрес психоемоційний.

Фізіологічний стрес - це така реакція організму на вплив, яка запущена на тлі переважання когнітивної оцінки стресора - адекватної оцінки. Іншими словами, це реакція на реально діючий стрессор, яка досягає, як правило, мети усунення стресора і завершується позитивними емоціями та відновлювальними процесами. Цей стрес корисний організму, і він називається «еустрес».

Психоемоційний стрес є реакцією організму, яка запускається при переважанні емоційного компонента оцінки самого стресора, а також результатів своєї діяльності. Існує безліч причин психоемоційного стресу, цей тип стресу переважає у світі. По-перше, виділяють інформаційний стрес: за короткий час до нервової системи надходить величезний потік інформації, з якого потрібно швидко виділити ключові елементи, важливі в конкретній ситуації, швидко прийняти рішення і якнайшвидше реалізувати поведінкову програму. Все це відбувається в ситуації дефіциту часу, і не завжди рішення приймається швидко, не завжди вибирається ефективна програма, тому не завжди досягається мета. Як наслідок виникають негативні емоції, а стресор не усувається.

Другий комплекс факторів, що зумовлюють психоемоційний стрес, - індивідуальні особливості конкретних людей, у яких в принципі підвищена емоційна реактивність: вони схильні до надмірного прояву емоційної оцінки, і часто ця оцінка буває неадекватною, тобто реальний вплив не є стресуючим, але викликає стрес. І оскільки мети не може бути досягнуто, усунути такий «нестресор» неможливо, і організм продовжує стресувати.

Третя група чинників — це вимоги соціального середовища: норми поведінки, які завжди дозволяють завершити стрес-реакцію поведінковою відповіддю. Ми не завжди можемо відповісти адекватно, наприклад, фізичною агресією або грубими словами, і контролюємо обов'язковий поведінковий компонент. Це означає, що мета теж не досягається, тому виникають негативні емоції, а організм зависає у другій фазі. Подібних компонентів можна підібрати багато, але такі основні чинники, які зумовлюють наявність психоемоційного стресу і становлять нашу специфіку життя у світі.