Перлини творчого спадку Артюра Рембо

В. М. Назарець, Є. М. Васильєв, Ю. В. Пелех

Моя циганерія (1870). Вірш «Моя циганерія» був надрукований, як і чимало інших творів Рембо, підчас його перебування в Африці, без його відома. Уперше він з'явився на початку 1889 року в журналі «Ля ревю ендепандант». Вірш має й інші варіанти перекладу: «Богема», «Моє бродяжництво». Річ у тім, що слово «богема» у перекладі з французької означає «циганщина». Саме так французький письменник Анрі Мюрже назвав студентів Латинського кварталу. З тих пір богемою називають будь-яку інтелігентну бідноту, яка артистично весело і безтурботно переносить злигодні й навіть з якимсь презирством ставиться до благ земних. Український переклад «Моєї циганерії» належить Василю Стусу.

Вірш був написаний, коли Артюру Рембо виповнилося 16 років. Осінь 1870 року була часом утеч із дому та радісних блукань. Душа юного бунтаря поривалася на волю, і незважаючи на голод і поневіряння, це був дійсно щасливий час для нього. Бродяжництво розширювало його кругозір, наповнювало серце відчуттям свободи й радощів від утечі з міщанського Шарлевіля. Проте цій «циганерії» поклала край мати Артюра. 2 листопада поліцейський за її вимогою доставив утікача додому. В день свого насильницького повернення Рембо писав: «Я здихаю, розкладаюся у вульгарності, паскудності, сірості... Я дико опираюся в обожненні вільної свободи... Я мав би поїхати знову, сьогодні ж... і хай живе свобода!»

У низці віршів 1870 року Рембо вдається вміло виразити свіжість радісних спогадів і вражень. До них належать поезії «В «Зеленому шинку», «Шельма», «Моя циганерія». Світлий і життєрадісний вірш «Моя циганерія» є поетичним відгуком на недавні радісні події життя юного поета. В ньому зображено поета, який зовні нагадує скоріше жебрака. У нього діри в кишенях (і у прямому, і у переносному значенні слова), стерті лікті та штани, а штиблети каші просять. Проте все це «пусте». Поет не сумує, йому «море по коліно» — море житейської суєти. Адже живе він поезією.

Вірш написано у формі сонета, до якого Рембо нерідко звертався у своїй поетичній практиці. Він багатий на засоби художнього увиразнення мовлення. Слід звернути увагу на чудові порівняння, в яких «високі», поетичні картини природи зіставляються з «низьким», прозаїчним. Так, небесні зорі порівнюються із зозулястими курми, а вересневий вечір — із густим вином. Або ж навпаки, пейзажні деталі естетизуються, поетизуються. Тіні зіставляються зі струнами поетичної ліри. І разом з цим вірш пройнятий простою розмовною інтонацією, про що свідчать такі вислови, як «ліктями світивши», «а я собі хмелію», «штиблети каші просять» тощо.

Ліричний герой «Моєї циганерії», звичайно ж, нагадує самого Рембо. Проте особливістю цього вірша є те, що у ньому конкретні, безпосередні, автобіографічні замальовки переплітаються із символікою. Адже Рембо і реально, і пророче відтворює образ поета як великого бродяги. Як відомо, вічним бродягою судилося стати й самому Рембо.

Голосівки (1871). Однією з найуславленіших поезій Артюра Рембо є його сонет «Голосівки» (в інших перекладах — «Голосні»). Вперше він був надрукований Полем Верленом у жовтні 1883 року, про що сам Рембо й не мав гадки. У цьому творі поет визначає колір голосних звуків. Слова — символ загадкових видінь поета- ясновидця. Здійснюючи цей художній експеримент, він орієнтується на інший сонет — «Відповідності» Шарля Бодлера. У ньому Бодлер стверджував, «що звук, запах, форма, колір» створюють єдність і між ними існує відповідність. Проте Рембо навіть перевершив свого поетичного кумира. Адже в його «Голосівках» кожен звук має не лише відповідність з певним кольором, а й народжує певний обумовлений ним світ явищ, асоціативний ряд.

Згодом, у своїй останній книзі «Сезон у пеклі» (розділ «Марення 2. Алхімія слова»), Рембо пригадуватиме: «Я винайшов колір голосних! — «A» — чорне, «E» — біле, «I» — червоне, «О» — синє, «У» — зелене. — Я погодив форму і плин кожної приголосної і тішив себе надією за допомогою інстинктивних ритмів винайти таке поетичне слово, яке рано чи пізно буде приступне моїм почуттям. Я зберігав тлумачення.

Спочатку це було навчання. Я записував безгоміння, ночі, я занотовував невимовне. Я фіксував запаморочення».

Голосні звуки наче викликають різноманітні, подекуди примхливі образи. Із чорним кольором смерті й розкладу асоціюється «A»: «чорний мух корсет» на смітниках символізує усе віджиле. «Е» пов'язується з білим кольором, із чистотою прадавніх льодовиків. Звук «I» означає «пурпур, крові струм», а також бурхливі пристрасті. «У» символізує мудрість природи і людини. А із синім кольором неба, що вабить своїми неземними таємницями, асоціюється «О».

На перший погляд може здатися, що сонет Рембо є нескладним, абсурдним потоком видінь чи галюцинацій. Однак це не зовсім так. «Голосівки», що дійсно являють собою хрестоматійний приклад поезії «ясно- бачення», мають доволі чітку будову та засновані на певному світосприйнятті. Адже світ у вірші Рембо поділяється на п'ять сфер, залежно від його кольорового забарвлення. Проте явища, що включаються до кожної з цих сфер, підкорені і п'яти голосним звукам (А, Е, І, У, О), і залежать від психологічних обертонів, душевних станів, емоційних оцінок. Наприклад, як пояснює Д. Обломієвський, до сфери червоного кольору входять губи («прекрасних уст шалене каяття або нестримний гнів») «не тільки тому, що вони є червоними, але й тому, що вони підкорені голосному «I», що вони здатні викривлятися у гніві, створювати пронизливі звуки, асоціюватися зі сміхом, з певним душевним станом». Або ж сфера зеленого. До неї належать не тільки зелені кольори моря, але й зморшки на чолі алхіміків. Адже зелений колір, як і голосний «У», передає стан спокою, умиротворення, що приходить після тяжкої та неспокійної праці. Так само й зі «спокоєм пасовищ». Пасовища, якими мирно бродить худоба, виявляються у сфері зеленого і символізуються голосним «У» тому, що й вони справляють враження спокою. А до сфери синього (блакитного) потрапляють звуки сурми, бо вони поширюються у небі та викликають образ небесної синяви. У цій сфері, коментує Д. Обломієвський, знаходяться і мовчання світів і янголів, бо «світи та янголи теж пов'язані з небесним простором, тобто знову-таки з блакиттю. Цікаво, що до сфери синього і блакитного примикає й образ лілового променя, яким закінчуються «Голосівки». І тут знов-таки виникає за психологічною асоціацією картина вечірнього неба, в якому фіолетове витісняє полуденні блакитні фарби».

Поль Верлен назвав «Голосівки» грою та примхою юного генія. Він говорив, що Рембо «було плювати, червоного кольору «А» чи зеленого. Таким воно йому уявилося, ось і все». Проте цей вірш послужив по- етам-символістам відправним пунктом для спроб вигнання прямої передачі дійсності з мистецтва. І що б не спонукало Рембо, сонет «Голосівки» випереджав і декларував ряд принципів символізму. Серед них, як зазначає Л. Андрєєв, «зневага словом як смисловою одиницею, як носієм визначеного значення, додання слову й образу множинності змістів; розкладання слова на «фарби» і «звуки» — сприйняття безглуздого слова лише з «зовнішньої» сторони й у згоді із суто особистим тлумаченням відчуттів, що викликаються словом; перетворення слова в символ загадкових видінь поета-ясновидця».

Сонет Рембо викликав чимало тлумачень. Одні вбачали у ньому розвиток думки Бодлера про «відповідності», другі вважали, що в основі «Голосівок» були дитячі спогади поета про барвистий буквар, за яким він навчався читати (таку версію висунув у 1904 році Е. Гобер), треті намагалися розшифрувати загадкові символи вірша за допомогою магії, четверті пропонували інтерпретацію, за якою значення голосних для Рембо виходить з їх графіки, а п'яті тлумачили сонет як опис... жіночого тіла. Проте таємниця цього сонета до кінця ще не розгадана.

Сонет А. Рембо «Голосівки» українською мовою перекладали Григорій Кочур, Всеволод Ткаченко, Григорій Латник.

П'яний корабель (1871). Одна з найвідоміших поезій Рембо «П'яний корабель» була створена влітку 1871 року в Шарлевілі, незадовго до переїзду поета в Париж (надрукували ж вірш без відома автора в листопаді 1883 року). Він відправив цей твір Полю Верлену, який, прочитавши його, зазначив, що у «П'яному кораблі» є те, «чим повинна збагатитися» сучасна й майбутня поезія. Проте інший улюблений поет Рембо, Теодор де Банвіль, восени 1871 року зробив юному поету критичне зауваження щодо «неправильної побудови» «П'яного корабля». На думку Банвіля, слід було розпочати його традиційною персоніфікацією: «Я — п'яний корабель, який...» За свідченням Верлена, Рембо знизав плечима і зневажливо промурмотав: «Старий осел...»

Часто відзначається, що Рембо зміг створити чудові й живі морські картини, коли він ще абсолютно не знав і не бачив моря. Тому дослідники називають можливі «книжні» джерела «П'яного корабля». Серед них — описи подорожей знаменитого Джеймса Кука, морські романи, ілюстровані пригодницькі журнали (усе це із задоволенням читав підліток Рембо). Називають також такі літературні твори, як «Натчези» Шатобріана, «Пригоди Артура Гордона Піма» Едгара По, «Двадцять тисяч льє під водою» Жуля Верна, «Трудівники моря» Віктора Гюго, «Плавання» Бодпера, «Вітер з моря» Малларме, «Старий відлюдник» Дьєркса. Вважається, що основний задум, композиція, лексика і образ корабля Рембо запозичив у поета-»парнасця» Леона Дьєркса. Він порівняв свою долю з понтоном — плоскодонним судном, часто позбавленим снасті, яке служило плавучою каторжною тюрмою.

«П’яний корабель» являє собою розгорнутий монолог ліричного героя, яким є сам корабель. У вірші ліричне «я» — це «я» корабля. Цей «олюднений» корабель нещасливий, «страждаючий». Проте він став вільним від керма, якорів, екіпажу і мандрує безмежними просторами океану, шукаючи порятунок, щастя, любов, красу.

Австрійський письменник Стефан Цвейг назвав цей поетичний витвір Рембо «фантасмагоричним сновидінням, бунтом фарб, химерною симфонією лихоманячих слів». Поет знаходить яскраві, свіжі слова для створення несподіваних образів, фантастичних, але в той самий час правдивих і природних морських пейзажів. Він використовує непоетичну лексику, сміливо вплітає у словесну тканину вірша просторіччя.

Вірш «П'яний корабель» створений згідно з традиціями «поезії яснобачення», «об'єктивної поезії», в котрій, за словами Рембо, «не поет думає, а його думають». Це одне з найдинамічніших, найекспресивніших творінь світової літератури.

«П'яний корабель» — твір символічний. Причому символіка вірша багатомірна. В образі корабля, що втратив управління, представлений поет, корабель є символом поета. Як зазначає Д. Обломієвський, «корабель — наче передній план цього двопланового образу (недарма корабель бачить море, стежить за ним і за небесами, знає про них, помічає їх). Поет з'являється лише наприкінці вірша, але і корабель, і поет представлені в різкій антитезі до оточення». «П'яний корабель» — це також символ визволення від звичайного життя та узвичаєного бачення світу. Окрім того, корабель, що збився з курсу і втратив управління, — це символ внутрішнього стану людини, що заблудилася, збилася зі шляху, заплуталася на манівцях життя.

У вірші є також символічний образ моря. Море — це і символ почуттів, і символ волі, і символ життєвих штормів, які підстерігають, заколисують свої жертви, «нагороджуючи» безумних сміливців шквалами і несамовитими хвилями.

П'яний корабель» містить як християнську, так і язичницьку символіку. Як зазначає О. Первак, «у безмежному бунті ліричний герой не відає сили Пречистої Матері — Діви Марії, яка втишує будь-яку бурю, перед чиїми ногами влягаються найгрізніші вали. Це якась дохристиянська, язичницька туга за Європою. Значним філософським змістом як символи небезпек, що підстерігають людину, наповнені образи Мальштрему і міфологічного демона Бегемота. В деяких перекладах останнього перетворено на Бика, моржа чи болотного бегемота (тварину), що значно знижує, спрощує зміст художнього твору».

Символічною є і назва твору. Корабель «п'яний» не стільки від розлитого вина, що всмокталось у палубу, скільки від безмежної волі. Мотив сп'яніння неодноразово звучить у вірші. «З одного боку, — зазначає О. Ніколенко, — це забуття нудної буденності, сірого й нецікавого життя, а з іншого — відчуття приливу нестримної фантазії та енергії. Ліричного героя п'янить розмаїття його почуттів, небачені глибини, що несподівано відкрилися йому в його душі та в іншому, тільки йому відомому вимірі всесвіту. Він закоханий у стихію, відчуває злиття з нею, а вона, в свою чергу, викликає в ньому поетичне натхнення, пробуджує творчі сили, що невідомі пересічному обивателю».

У «П'яному кораблі» Рембо також вдається до кольорової символіки. Так, символами надії на щасливе завершення пошуків кораблем «небаченого й нечуваного» є зелений та синій кольори. Вони створюють мальовниче тло вірша: солодкою ліричному героєві здається зелена вода, він ковтає «зелену синь», марить серед «ночей зелених» і «фіалкових променів».

Як і інші поетичні витвори А. Рембо, «П'яний корабель» викликав різноманітні тлумачення. Одні побачили в ньому віддзеркалення бунту проти утилітаризму, другі — твір, у якому поет прогнозує своє майбутнє, треті проводили аналогії з подіями Паризької Комуни.

Як відзначав російський поет і перекладач Павло Антокольський, у «П'яному кораблі» Рембо «провіщав власну долю і власний страшний кінець». Адже і сам Рембо мандрував безмежними просторами всесвіту і «за Європою прадавньою тужив»; і він, подібно до п'яного корабля, «сонце споглядав у пострахах містичних»; і карта його блукань була такою ж строкатою, такою ж несподіваною, як у строфах «П'яного корабля».

Переклади «П'яного корабля» українською мовою належать перу Юрія Клена (Освальда Бургардта), Василя Бобинського, Миколи Терещенка, Всеволода Ткаченка.

...Російський поет Осип Мандельштам писав: «Геній Рембо, стрімкий і суперечливий, як комета, промайнув на обрії символізму, залишивши за собою зоряний слід, напрямок якого до сих пір не розгаданий. Але йти по зорях Рембо — нелегке завдання для душі, яка шукає незнаного і не відає, де воно. Втім, інтуїція і поетичний дороговказ, на думку письменника, допоможуть людині не заблукати в нетрях свого духу і знайти шлях до себе».

Л-ра: Зарубіжна література. – 2006. – № 2. – С. 2-4.

Біографія

Твори

Критика