Артюр Рембо мовою Шевченка

Ілько Корунець

Шанувальникам рідного красного письменства добре відомо, як рідко сьогодні можна натрапити на нове видання художнього твору українською мовою на завалених низькопробним російськомовним чтивом вуличних лотках і полицях ледь животіючих книгарень наших міст. Особливо рідкісною у відкритому продажу в останні роки є поетична книжка, надто справжні перлини рідної чи світової літератури в гарних перекладах українських майстрів пера.

Нема потреби наголошувати, що без якнайшвидших змін на краще в цій царині нам загрожує ще більше відставання в освоєнні кращих творів світової літератури й культури. Адже з усім відомих причин і обставин гіркого минулого ще далеко не всі твори класиків різних періодів навіть із близьких нам західних країн перекладені українською мовою, а отже, й залишаються невідомі широкому загалові наших читачів. Ось чому так приємно взяти до рук і перечитати зовні гарно оформлене, а найголовніше — гарно перекладене видання поезій і прозових мініатюр поета дещо незвичайної долі Артюра Рембо (1854-1891), якого тільки після смерті належно оцінено і визнано класиком французької літератури другої половини XX ст. (Артюр Рембо. П’яний корабель. Поезії. — K.: Дніпро, 1995). Щоправда, окремі його твори з’являлися в Галичині ще в 20-х роках у перекладі В. Бобинського. Згодом, у радянські 1930-і, поодинокі поезії Рембо перекладали М. Терещенко та О. Бургардт, а в повоєнні роки за кордоном О. Зуєвський та І. Качуровський.

Треба зазначити, що переважна більшість перекладів цієї збірки, упорядником і співперекладачем якої є В. Ткаченко, було зроблено ще в 60-70-і роки XX ст. Вони й склали майже повністю добірку найкращих поетичних творів Рембо. З-поміж перекладачів назвемо найперше імена таких майстрів своєї справи, як Г. Кочур, М. Лукаш, М. Литвинець, Д. Павличко, М. Москаленко, Ю. Покальчук, а також поетів П. Осадчука, І. Андрущенка та В. Стуса. Проте основну частину збірки складають переклади упорядника, який є також автором післямови. В. Ткаченкові разом з цим належить і назва самої збірки — «П’яний корабель» (за назвою одного з поетичних творів Рембо). Ця назва досить влучно відображає сутність окремих творів поета Рембо, до певної міри натякає на хиткість окремих художньо-естетичних принципів і філософських концепцій ще по-юнацькому нестримного поета у надто буремний і неспокійний період історії Франції початку 1870-х.

Але спочатку належить зупинитися бодай найкоротше на деяких визначальних фактах із життя і творчої діяльності цього видатного і вельми самобутнього митця минулого століття на поетичному Парнасі Європи.

Жан-Ніколя-Артюр Рембо був визнаним вундеркіндом. Уже в ранні дитячі роки він дивував близьких і знайомих своїми незвичайними здібностями і блискучою пам’яттю. Проте як виходець із глухого провінційного містечка Шарлевіль, що в Арденнських горах, на кордоні з Бельгією, він не мав належного культурно-освітнього середовища, а в юнацькі роки й потрібних зв’язків із паризьким чи іншими визначними літературними центрами. Тож був позбавлений таких необхідних талановитому початкуючому поетові фахових порад і, звичайно ж, здорового суперництва. Виявив же юний Артюр своє незвичайне літературне обдарування, ба навіть справжній поетичний хист дуже рано. Вже восьмирічним хлопчиною він написав, за його визнанням, «перші прозові твори». Дещо згодом школяр Рембо заходжується писати вірші досконало опанованою ним латинською мовою. Він створює цілу серію віршових творів, один з яких завоював йому перше місце на загальношкільному конкурсі творчих робіт. У чотирнадцяти-п’ятнадцятирічному віці Рембо вже публікує кілька своїх віршів у журналах, проте ці публікації не привертають жодної уваги ані критиків, ані провідних поетів чи письменників. Та молодий поет не занепадає духом і не припиняє своєї літературної діяльності. В наступні два роки (1871-1872) він захоплюється «колористичною» ідеєю — баченням об’єктів поетичного зображення у певних і тільки йому зрозумілих кольорах, що побачимо нижче в поезії «Голосівки». Впродовж 1872 та 1873 років Рембо перебуває одночасно з П. Верленом в Англії, де при великих матеріальних нестатках створює цикл поетичних творів у прозі під назвою «Осяяння». Того ж 1873 року поет видає книжку «Сезон у пеклі», яка, проте, як і попередні його публікації, не привернула уваги читачів, не принесла йому очікуваного визнання і тим більше не поліпшила його матеріального становища. Надто вже заклопотана була інтелігенція Франції важким соціально-політичним становищем країни по ганебній війні з Пруссією і напруженою ситуацією у столиці.

Відсутність змоги спілкуватися з визначними метрами поетичного мистецтва, матеріальна скрута і політична непевність становища тодішньої Франції викликали розпач у 19-річного поета. І він зважується на несподіваний для всіх крок: кидає раз і назавжди свою літературну діяльність і вирушає у мандри по Африці й Азії. Тож мав його видатний співвітчизник Малларме всі підстави стверджувати, що Рембо пролетів у французькій літературі, мов метеор, який зненацька увірвався на її літературний небокруг 1869 року і так само зненацька, ледь промайнувши, зник фізично з літературної царини, зали-шивши в ній яскравий, колоритний спадок для майбутніх поколінь цінувальників його поетичної творчості.

Наші читачі, наскільки це взагалі можливо з поетичних перекладів, також отримали нагоду тепер детальніше і всебічніше познайомитися з його творчістю, оскільки в рецензованому виданні зібране майже все найкраще з доробку Рембо. До того ж окремі твори в додатку наводяться у варіантах різних перекладачів, що заслуговує особливої похвали на адресу упорядника. Адже це дає змогу .читачам порівняти різні підходи до вираження поетичного бачення поетом тієї чи іншої події, людських стосунків, картини і миттєвості в його особистому чи в навколишньому житті. З перекладених поетичних творів поет Рембо постає перед українським читачем як гострий і точний спостерігач за бурхливою і швидкоплинною тогочасною дійсністю на його батьківщині. Ще зовсім молодий, але вже цілком зрілий поет-патріот глибоко обурюється деякими подіями в період воєнної, а потім і постреволюційної Франції 1870-х. Читач з усією гостротою відчуває поетове негативне ставлення до французького монарха і його автократичного правління. Як щирий республіканець Рембо глибоко переживає реставрацію старих порядків. Не без гніву й відрази змальовує він картину повернення назад із своїх глухих схованок королівських сановників до ще недавно покинутих зі страху перед революційними подіями маєтків. Перекладач зумів уловити й вірно передати цей настрій поета і дух тієї епохи у вірші «Паризька оргія, або Париж заселюється знову»:

Падлюки, ось Париж! Заповнюйте вокзали!
А сонце висушить вогнем легень жарких
Бульвари, що колись скривавили Вандали.
Твердиня Заходу, одне із міст святих!

Можна тільки подивуватися тому, наскільки зріло й реалістично оцінював сімнадцятирічний поет ту соціально- політичну ситуацію, в яку потрапила йо-го батьківщина після Паризької комуни й тьєрівського терору, що їх випало пережити Парижу. Спостережливе око поета фіксує всі деталі, пов’язані з поверненням назад до Парижа такого ненависного йому ладу й авторитарних порядків. Цей настрій поета можна чітко відчути і з українського перекладу, запропонованого В. Ткаченком в уже цитованому вище вірші:

Все стало на місця: у давніх лупанарах
Ридають оргії до хрипу, як колись;
Шалений газ зі стін багряних на бульварах
Зловісно струменить в бліду небесну вись.

Але, незважаючи на своєрідність і новизну світосприйняття та поетичну форму відображення окремих подій і життя взагалі в творах доти не знаного ще поета, попри вишуканість його виражальних засобів, Рембо до кінця свого короткого життя так і не став відомим ні в літературних колах тодішньої Франції, ні тим більше серед широкого читацького загалу. Зважаючи на важке економічне становище країни та на соціально-політичне напруження в суспільстві, повну відсутність у літературних колах Франції будь-якої уваги до початкуючого, хоч уже й зрілого поета, легко зрозуміти і навіть виправдати. Адже йшлося про виживання нації і збереження її державності. З другого боку, Рембо не міг розраховувати навіть на найменшу публічну увагу до себе ще хоча б і тому, що жоден примірник його першої талановитої збірочки поетичних творів так і не був розкуплений, а отже, і не дійшов до читачів. Це зрозуміло, важко переживав поет. До цих переживань додалися ще й родинні неприємності, породжені давнім конфліктом із матір’ю, котру у важкий для родини час покинув з чотирма малими дітьми на руках батько-військовий (Артюрові тоді виповнилося ледь чотири роки).

Якщо до цього додати, що поета Рембо фактично зовсім не знали в літературних колах французької столиці, а тим більше в провінції, куди його твори взагалі не могли потрапити, то неважко собі уявити, як впливала на нього така напружена і непевна ситуація, тим більше, що оцінити свої поезії сам Рембо сповна не міг. Він навіть і не підозрював, що та легкість стилю, яку він виробив у своїх віршованих творах і поетичних прозових мініатюрах, була новаторською у французькій літературі XIX ст. Юнак Рембо навряд чи здогадувався, що його манера поетичного письма з майстерним вплетенням у рядки розмовного мовлення, невимушеність, еластичність переходу (анжамбеман) з рядка в рядок, спроба по-іншому, власне, по-новому зобразити навколишню чи уявну дійсність були доти ще не відомими у поетичній творчості Франції. До того ж Рембо намагався здійснити у своїх віршованих і поетичних прозових творах імпресіоністичну ідею впливу колористичних ефектів на рельєфність і виразність відображення навколишньої (чи уявної) дійсності. Ще сміливішим продекларованим принципом — власне необхідною вимогою до кожного справжнього поета, на думку Рембо, мало бути ясновидіння. Цю рису чи, власне, якість повинен був мати, за Рембо, кожен справжній (від Бога) поет. Ось як про цю невід’ємну якість (особливість) поета як людини незвичайної розмірковував він сам у листі до свого приятеля і поета П. Демені 25 травня 1871 року: «Я кажу, що (поетові) треба стати ясновидцем, зробити себе ясновидцем». А ним можна стати, як гадав Рембо, через «надлюдські сили й страждання та... розлад усіх почуттів». Для цього, на думку сімнадцятирічного поета, «придатні будь-які форми любові, страждання, безуму». Ця невиразно визначена форма «безуму» досягається поетом, як вважав Рембо, завдяки тому, що він «виснажує себе всілякими отрутами...» аж доки, зрештою, не втрачає глузд, перестає розуміти свої видіння.

Юнак Рембо не усвідомлював того, що психічні розлади не підвладні волі людини настільки, щоб вона могла самохіть керувати ними. Ці розлади («безум») настають самочинно внаслідок розладу психіки людини, як це мало місце в історії з італійським поетом пізнього Відродження Торквато Тассо, який між періодами психічних розладів і збуджень, за свідченням сучасників, творив поетичні шедеври. Хибність своєї думки щодо можливості стати ясновидющим зрозумів невдовзі і сам Рембо. Вже через два роки (1873) у своїй останній збірці («Сезон у пеклі») він цілком відмовляється від ідеї ясновидіння (як, почасти, і від окремих символічних та імпресіоністських уподобань).

Не реалізував поет у задуманому обсязі і свою колористичну концепцію, в якій він відводив особливу роль тим кольорам, що мали відповідно підсилювати зображуване в поетичних творах. Зрештою, вся ідея практично звелася до використання колористичних означень й окремих прикметникових епітетів, які будуть наведені нижче. Природно, що поет найчастіше користувався цими ефектами в перший період (1870-1871) своєї творчості, а також у його прозових мініатюрах, що відповідно знайшло своє відображення і в українських перекладах. Наведемо для прикладу найчастіше вживані (улюблені) поетом колористичні епітети й означення, відтворені й українськими перекладачами збірки: червоні бомби, золоті споруди, золотий убір, червона куртизанка, жовтаві весни поезії, синій вечір, бліді золоті сльози зірок, стіни багряні, бліда небесна вись («Паризька оргія, або Париж заселюється знову»). Або ось у вірші «Блискуча перемога під Саарбрюкеном»: апофеоз блакитно-жовтий, тамбури золоті, чорне сонце, червоно-синє спорядження і т. д. Чи не найяскравішою ілюстрацією використання колористичного принципу поета є згадуваний вірш «Voyelles» («Голосівки»,

«Голосні»). Наведемо бодай перші два рядки з першої строфи цього сонета з першотвору:

A noir, Е blanc, I rouge, О bleu: voyelles
Je dirai quelque jour vos naissances latentes...

Ось як ці колористичні означення відтворено трьома українськими перекладачами рецензованої збірки.

Так, у Г. Кочура:

А чорне, біле Е, червоне І, зелене У, синє О — про вас я б нині розповів...

У В. Ткаченка:

«А» — чорний, білий — «Е», червоний «І», зелений — «У», синій «О». Колись я ваші таємниці розкрию...

У Г. Латника:

А — чорне, біле Е, червоне І, зелене У, синє О; скажу про їх таємну суть...

Єдиною відмінністю граматичного порядку в цих перекладах є граматичний рід звуків. У Ткаченка вони чоловічого роду («А» — чорний, білий «Е»...). У Г. Кочура і Г. Латника — середнього. Проте далеко не тотожне в цих перекладах і чергування рим у наведених рядках кожного з перекладів.

Так, у Кочура чергуються чоловіча рима з чоловічою, а в Ткаченка і Латника — чоловіча з жіночою.

Не менш розмаїтими в цих перекладах є рими і за своєю фонетичною природою: у Г. Кочура вони є відповідно вокалічна й консонантна, у В. Ткаченка й Г. Латника вони обидві вокалічні. Тим часом у першотворі ці співвідношення дещо інші: всі рими чоловічі й консонантні.

Образно змальовує поет і похід розбурханого паризького люду на твердиню самодержавства — Бастилію, що була в очах повсталого народу одночасно як знаряддям гноблення, так і символом королівської сваволі. Це чітко усвідомлював і шістнадцятирічний, але вже цілком сформований політично поет, який усім серцем відчув одностайний порив гордої французької нації, що ста-ла на прю із трухлявим збанкрутілим режимом. Відчує це і наш читач із загалом вірно відтворених В. Ткаченком рядків:

Одначе наш народ — не шльондра.
Крок їден —
І ми Бастилію розвіємо в пилюку,
Цю зліплену з камінь заюшених тварюку.
(«Коваль»)

Знайшли своє відображення в поезіях Рембо й інші реалії з життя тодішньої Франції. Одна з них блискуче змальована у вірші «Бал повішених» у гарному й досить вірно в усіх параметрах відтвореному по-українському В. Ткаченком перекладі. На шибениці гойдаються трупи колишніх королівських сановників і лакуз, що проводили своє бурхливе земне життя в розкошах і втіхах, не знаючи ні горя, ні злиднів. Молодого поета анітрохи не шокує моторошна шибениця, і на ній уже розкладені до голих кісток трупи, що, гойдаючись од вітру, ніби штовхаються в лютій бійці за свій страшний кін («Бал повішених»):

На чорній шибениці нині
Танцюють, висячи, вони,
Кістки танцюють Саладинів
І паладини сатани.

Поет зловтішно глузує із ще недавно сильних світу сього і, поглядаючи на повішених, уявляє їх невгамовними і в потойбічному світі, де вони продовжують звичні для них, за їхнього розкішного й розпусного життя, вчинки та розваги:

Ура! Без животів танцюють сміхованці!
Але не добереш, чи бійка то, чи танці.
І блазні вражені сплітаються руками.
Немовби чорний хор, трясуться груди в них,
Які колись дівчат стискали до нестями,
А нині в любощах стискаються бридких.

Із наведених рядків уважний читач не міг не помітити наявності і в строфах українських відповідників легкості, гнучкості й еластичності вірша. Саме ці якості перекладених поезій сповна відображають характерні риси французьких першотворів. Перекладачі доклали зусиль, щоб якомога повніше і точніше передати цю характерну рису евфонії оригіналів у пропонованих українських варіантах. Причому ця властивість віршів Рембо зберігається, ніби за домовленістю, і в додатку майже всіма перекладачами. В цьому переконує навіть побіжний погляд на інші запропоновані в збірці переклади. Ось, наприклад, як розмірено й виважено звучать рядки в строфі, як, до речі, і в цьому вірші «Перше причастя» в запропонованому перекладі П. та Р. Осадчуків:

Вона любов зове шляхами неземними,
Душею спраглою злітає до небес,
Її, святу, беруть на крила херувими
І до Христа несуть, що тільки-но воскрес.

Аналогічно першотворові, хоча дещо й важкувато щодо змістового сприйняття без широкого контексту, звучать і такі рядки-строфи з вірша «Роман» у гарному перекладі В. Ткаченка:

Робінзонади вам, безумцю, не страшні, Коли висвітлює ліхтарня бліднувата Тендітну панночку в ошатному вбранні Під тінню коміра напудженого тата.

Перекладач у своєму варіанті зумів «підігнати» кожен український рядок якнайближче до складової структури, змісту й образності першотвору.

Суцільна евфонічна структура перекладів порівняно з оригіналами, як і можна наперед здогадуватися, в абсолютній більшості рядків і строф не збігається. Зважаючи на генеалогічну різнорідність мов першотвору й пере-кладу, цього, зрозуміло, не можна й вимагати від перекладачів. Інша справа зі збереженням у перекладах змісту й характерної образності оригіналів. Тут у кожного перекладача, як і належить, свій підхід, своє творче бачення і своя індивідуальна манера відображення змальованої автором поетичної дійсності. Візьмемо для порівняння двокатренову поезію Рембо під назвою Sensation, що в додатку. Саме значення цього заголовка перекладено по-різному: у М. Терещенка — «Настрій», а в І. Петровція і В. Ткаченка — найближче до змісту першотвору — «Враження». Кожен по-своєму відтворюють перекладачі й окремо взяті рядки першої та другої строф оригіналу. Так, початковий рядок вірша Par les soirs bleus d’été, j’irai dans les sentiers переданий повністю зі збереженням колористики («синій» літній вечір), проте окремі перекладачі не зберегли образу літа (крім Терещенка, Петровція та Латника). До того ж Латник, як і Андрушенко, не зберігає ще й кольору вечора. У другому рядку (Picoté par les blés fouler l’herbe menue) колосся «лоскоче» («поколює»), як і в оригіналі, тільки у Литвинцевому перекладі; у Латника колоски «лоскотні», а В. Ткаченко сам «торкає» колоски, хоча повністю зберігає хід авторської думки і час дії.

У третьому рядку (Rêveur, j’en sentirai la fraîcheur à mes pieds) авторового «мрійника» зберігають Петровцій і Латник, інші перекладачі варіюють цією семою: «мріючи» у Ткаченка і «замріяний» у Терешенка. Тим часом Андрушенко переносить цей образ поета у четвертий рядок, а Литвинець — аж у другий катрен. Разом з тим тільки Литвинець зберігає іменник і образ «свіжість», всі ж інші перекладачі замінюють його або на «роси», або взагалі оминають, як це зробили Терещенко та Петровцій.

У четвертому рядку першої строфи читаємо: Je laisserai le vent baigner ma tête nue. Тобто Рембо ніби дає волю вітрові «купати свою голову». Терещенко, Петровцій і Ткаченко вдаються до деталізації — вводять образ волосся (чуба). У Латника вітерець «торкається» чола, у Литвинця ще точніше — обвіває чоло («обвіє хай»). Та чи не найбільш вдало відтворюють цей рядок Андрушенко й Петровцій, зберігаючи в перекладі все ж таки образ вітру (як і в Рембо). Правда, інші перекладачі побачили у le vent зменшувальне й пестливе «вітерець».

У першому рядку другої строфи (Je ne parlerai pas, je ne penserai rien) жоден із перекладачів не передав головного змісту («не казатиму і не подумаю»). Чи не найбільш близько до авторського відтворив значення цього рядка Ткаченко, тимчасом як Терещенко й Петровцій надто перефразували його. Другий рядок другого катрена (Mais l’amour infini me montera dans l’âme) чи не найвлучніше переданий Терещенком («У серце увійшла любов, якій немає меж і краю»), В Андрущенка рядок аж надто перефразований, а в Петровція любов повстає проти вітрів (у Рембо «Кохання нескінченне»). Решта перекладачів говорять про «пориви» чи «палкість».

Що ж до третього рядка другої строфи (Et j’irai loin, bien loin; comme un bohémien), то чи не найкраще (найточніше) відтворив його Литвинець. Хоча зберіг образи першотвору й Ткаченко. Решта перекладачів оминають образ цигана (бродяги), замінюючи його семантично спорідненими словами «мандрівний», «мандрувати». Ткаченко замість «далеко-далеко» (як у Литвинця) пропонує не зовсім точний контекстуально відповідник «світ за очі», що несе деяку негативну конотацію.

Нарешті, в останньому (восьмому) рядку ( Par la Nature, — heureux comme avec une femme.) всі перекладачі зберегли як образи, так і зміст оригіналу. Більше того, переклади Ткаченка і Литвинця майже збігаються.

І все ж, незалежно від абсолютно індивідуальних підходів до вирішення питань перекладу не тільки проаналізованого вище твору Рембо, але й усіх інших, наведених у збірці, жоден перекладач, окрім Терещенка, не порушив у своїх варіантах притаманного оригіналові олександрійського вірша французького поета. Причому це стосується і метрики майже всіх інших перекладених віршів. Щоправда, не всі вони зовсім вільні від похибок і неоковирностей, окремих русизмів тощо. Наприклад, натягнені (неправильні) наголоси в словах: мурашник («Усяких зародків великий мурашник».

Чи ось такі неукраїнські наголоси в словах:

Гладка потилиця, а потім і лопатки,
Що випинаються, й коротка геть спина.

Або:

Пускають на простір веселощі страшні
(«Митники»).

Подекуди можна натрапити й на лексичні русизми:

І зовсім поруч них прислуга йде сама
Що претензійно так нап’ялила (?!) волани

І вже зовсім беззмістовне поєднання іменників:

Під сяючим вікном присіли
П’ять душ осіб (?!).
(«Зачаровані»).

Не зовсім зрозуміла логіка і таких рядків:

Волосся вітерець роздме на голові
І, мріючи, собі забрьохаю я ноги (?!).

Можна вказати і на деякі інші неточності чи й неоковирності в українських інтерпретаціях цього першого в Україні і ще далеко не повного видання поетичних творів одного з найвизначніших майстрів художнього слова Франції. Так, не зовсім зрозуміло з перекладу поеми «Сонце і плоть», кого стосується gigantesquement belle — колісниці Кібели чи власне богині Астарти. У «Митниках» appas contrôlés аж надто перефразовано на «їх добродійство напустить туману» (?!), що зовсім не передає просторічно-насмішкуватого підтексту цього речення у першотворі. Не зовсім просто зрозуміти пересічному читачеві в перекладі вірша «Шукачки вошей» і метонімічний перефраз у другому рядку першої строфи («білий рій дрімливць нечітких»). Невдало транспонований і вираз «бачити щось (тут перемогу. — І. К.) в рожевому світлі» на «рожеву перемогу», яку бачить «баский скакун».

Насамкінець зазначимо також, що не всі українські варіанти прозових мініатюр з останнього розділу збірки («Осяяння»), шо їх переклав Ю. Покальчук, зберігають поетичність оригіналів. Це особливо впадає в очі при порівнянні з першотворами таких мініатюр, як «Античне», «Ранок сп’яніння», «Демократія», «Війна» та інших. Можна допускати, що ці, як і всі інші прозові твори, що відображають філософське світобачення Рембо під час його перебування в Англії, не привернуть до себе аж надто прискіпливої уваги пересічного читача, який, зрозуміло, більше зацікавлений у власне поетичних творах Рембо, що наводяться у збірці. Саме на поетичних перекладах, зокрема на кращих з них, виконаних загалом на належному рівні В. Ткаченком, читач відчує високу майстерність і мистецький хист французького поета. Хочеться, проте, сподіватися, що невдовзі побачить світ перевидана, але значно розширена збірка творів цього дуже цікавого і мало знаного ще в нас французького поета. До нової збірки бажано було б увести як нові версії досить перспективного перекладача В. Ткаченка, так і відомі літературознавцям інші переклади поезій Рембо, зокрема й видані у свій час за кордоном переклади О. Зуєвського та І. Качуровського.

Л-ра: Всесвіт. – 2001. – № 7-8. – С. 146-151.

Біографія

Твори

• Голосівки
• Моя циганерія
• П'яний корабель

Критика

• Артюр Рембо мовою Шевченка
• Артюр Рембо: «Я винайшов колір голосних!» (звукосимволічний аспект сонета «Голосівки»)
• Звукосимволізм у поезії А. Рембо
• «Моє пробудження благословили шквали...» (Поезія Артюра Рембо)
• Перлини творчого спадку Артюра Рембо
• Роль часопросторової перспективи в перекладі (на матеріалі різномовних тлумачень одного вірша Артюра Рембо)