22.11.2022

Рембо Артюр (Arthur Rimbaud)

«Моє пробудження благословили шквали...» (Поезія Артюра Рембо)

О. М. Ніколенко

«Як гордо голову здійняла знов Людина!
І Бога променем своїм краса первинна
На плотськім олтарі в тремкий повергла стан.
Щаслива від добра, поблідла від страждань.
Людина хоче все пройти й пізнати!..»

А. Рембо

Серед визначних поетів французького символізму чи - не найтрагічнішою є постать Артюра Рембо. На мить увірвався він у літературу (почав писати ще в школі, та назавжди полишив поезію вже в 20-річному віці), але його творчість, гарячкова і відчайдушна, трагічна і енергійна, схвилювала сучасників і нащадків. «Ангелом і демоном» назвав письменника Поль Верлен, захоплюючись «стрімким польотом його поетичної фантазії, що ширяла в різних, подекуди суперечливих, сферах людського духу». Сам Рембо вважав себе бунтівником, котрий спромігся піднятися над своєю епохою і зазирнути «в небачені глибини особистого світу, з яким ніколи не може , бути згоди, як і з людством».

Життєвий і творчий шлях поета. Жан Нікола Артюр Рембо народився 20 жовтня 1854 року в провінційному містечку Шарлевіль, в Арденнах, на північному сході Франції, у буржуазній сім’ї. Мати прищеплювала дітям доброчинність, любов до бога, а батько вчив їх поміркованості та ощадливості. Змалку Артюр подарував батькам неабиякі надії: був богобоязливим, слухняним, блискуче вчився. Здібності Рембо всіх вражали. Учитель Жорж Ізамбар підтримував перші спроби юного поета. З шести-семи років Артюр почав писати прозою, а потім віршами. У п’ятнадцять років написав вірш «Сенсація», опублікований без відома автора в одному з паризьких журналів на початку 1869 р. Цього ж року надрукував кілька віршів латинською мовою. У цей час Рембо багато читає, захоплюється творами Рабле і Гюго, а також поезією «парнасців». Віршами «Офелія», «Бал повішених», «Зло», «Сплячий у долині» поет заявив про себе як символіст. В. Гюго, високо оцінивши його талант, назвав Рембо «дитям Шекспіра».

Перший період творчості митця (до 1871 року) позначений впливом авторитетів, що не завадило визріванню бунтарського духу як проти традиційної естетики, так і проти буржуазних порядків провінційного Шарлевіля, де, за словами поета, «ніколи нічого не відбувається». Орієнтуючись на В. Гюго і Ш. Бодлера, почав писати вірші, що викривали нікчемність міщанства («Засідателі»), Другу імперію1 («Шаленство кесаря»), лицемірство служителів церкви («Покарання Тартюфа»). Рембо захоплюється революційними ідеями, що призвели до краху монархію. У ті часи свої надії на перебудову суспільства він пов’язував з Республікою.

У 1871 році, дізнавшись про проголошення Комуни, Рембо кидає ліцей і, діставшись до Парижа, бере участь у революційних подіях. За спогадами сучасників, поет брав безпосередню участь у житті комунарів, був навіть якийсь час у національній гвардії. Суворо-ритмічний «Вільний гімн Парижа», зворушливий образ дівчини-комунарки у вірші «Руки Жанни-Марі» — яскраві свідчення його настроїв. Але після розгрому Комуни, зневірившись у соціальній боротьбі, А. Рембо в листі до друга від 10 липня 1871 р. просить знищити свої твори про комунарів.

Письменник шукає іншого шляху в поезії, яка, на його думку, має стати пророчицею і ясновидицею. У листі 1871 р. до свого шкільного вчителя Жоржа Ізамбара Рембо стверджує, що поет — віщун і провидець — повинен бути Прометеем, йти попереду людства. У серпні 1871 року, повернувшись до Шарлевіля, він посилає свої вірші Полю Верлену. Хлопець з провінційного містечка зачарував своїми рядками відомого поета, і той запрошує його до себе. Знайомство переростає в дружбу. Верлен і Рембо вирушають з Парижа на пошуки нових вражень у Бельгію, а потім у Лондон. Цілий рік вони мандрували разом по Європі.

У другий період короткочасної творчості (з початку 1871 до початку 1872 року) поезія Рембо набуває трагічного звучання. Виділяється вірш «П’яний корабель», який Стефан Цвейг назвав «фантасмагоричним сновидінням, бунтом фарб, химерною симфонією лихоманячих слів». Корабель, що збився з курсу і втратив управління, символічно відображає творчі й життєві пошуки Рембо.

У символістському сонеті «Голосівки» декларувалися нові принципи мистецтва: перетворення слова в символ, увага до смислового забарвлення звуків, велике значення відчуттів у сприйнятті світу та відображенні духовного життя людини.

У третій період творчості (1872-1873) Рембо пише цикл «Осяяння», який засвідчив народження незвичайної форми вірша, що можна назвати і віршем у прозі, і ритмізованою прозою. Чарівною красою віє від загадкових картин, навіяних гарячковою вільною фантазією поета. Головне в «Осяяннях» — фіксація особистих настроїв і відчуттів, незалежно від того, що їх викликало: «Є в лісі птах, його спів затримує вас і змушує червоніти. Є годинник, який не дзвонить. Є вибоїна з гніздом білих звіряток. Є собор, який запалає, й озеро, яке підіймається. Є маленький візок, що, покинутий у гаю або ж заквітчаний стрічками, котиться по стежці. Є трупа маленьких акторів у костюмах, що з’являються на дорозі перед стіною лісу. Є, нарешті, й такі, що тебе проганяють, коли ти спраглий і голодний».

Артюр Рембо мав непостійну і примхливу вдачу. Як у творчості, так і в житті він шукав різних шляхів, інколи цілком протилежних. Серед сучасників користувався славою «скандального» поета, який, за словами П. Верлена, «любив гак само пристрасно, як і ненавидів». Можливо, внаслідок цього дружні стосунки між двома письменниками нерідко порушували сварки. Одного разу, збуджений полемікою про релігію, Рембо вдарив Верлена ломакою й продовжував лупцювати, допоки той знепритомнів. А в липні 1873 року під час чергової бурхливої суперечки Верлен стріляє в Рембо, ранить його і сам потрапляє до в’язниці. Схвильований Рембо впадає наче в лихоманку. Криком душі, зойком людини, котра вже не розраховує на чиюсь допомогу і все ж кличе у всесвіті когось невідомого, стала книга «Сезон у пеклі» (1873), єдина збірка, видана за життя поета. Але невеличкий тираж (500 примірників) письменник не міг оплатити, і тюк книг так і залишився на складі. Його знайшли випадково через кілька десятків років, до того існувала легенда, начебто Рембо сам знищив увесь тираж.

Розрив із Верленом, відсутність коштів, духовна невлаштованість призвели до гострої творчої кризи. В останніх творах поета відчувається біль і розпач самотньої душі, приреченої на марне благання: «Приходьте всі, навіть маленькі діти, щоб я зміг втішити вас, роздати вам своє серце, прекрасне серце! Прийдіть, бідаки, робітники! Я не хочу молитов, вистачить мені вашої довіри, вона дасть мені щастя».

«П’яний корабель» долі Рембо остаточно збився з курсу. Поет шукає забуття в алкоголі, наркотиках, бурхливих пристрастях. Але це не втамувало «болю пекучих протиріч», і Рембо вирішив змінити своє життя. Після того, як йому виповнилося двадцять років, він не написав жодного поетичного рядка. Відмовившись від мистецтва, блукав по Англії, Німеччині, Бельгії, торгував всілякими дрібницями на європейських базарах, наймався косити траву в голландських селах, був навіть солдатом голландських колоніальних військ на Суматрі. Побував у Єгипті, на Капрі, в Занзібарі. Рембо вивчав мову негрів Сомалі, освоював землі Африки, де не ступала нога цивілізованої людини, допомагав імператору Абіссінії готувати війну проти Італії. В останні роки працював у торговельній фірмі «Віанне, Барде і К°», яка продавала каву, слонові бивні, шкіру.

По-різному трактують дослідники розрив А. Рембо з поезією. Французький письменник А. Камю вбачав у цьому «самогубство духу», а австрійський прозаїк С. Цвейг — «зневажання мистецтва, нехтування ним». Існує версія, що поет утік з Парижа, щоб віднайти себе у іншому, щоб ствердитись, але потім все ж таки повернутись незалежним і вільним, позбавившись від «п’яного сну». У деяких сучасних дослідженнях утверджується думка про те, що поет підійшов у своїх експериментах зі словом до крайньої межі і, зазирнувши за неї, побачив лише порожнечу, він намагався ще писати, але вже не міг віднайти сенс поетичної творчості. Однак загадка поезії Рембо й досі не розгадана. Таємничим є не тільки його відхід від мистецтва, а передусім те, що він встиг написати за короткий період, який став цілою епохою у світовій літературі.

Тридцяти семи років, стомленим, але ще повним сил, повернувся Артюр Рембо у Францію. Невідомо як склалася б його подальша доля, та в 1891 році у нього виникла пухлина правого коліна, яка виявилася саркомою — наслідок сифілісу. 10 листопада того ж року він помер у марсельській лікарні.

«Я — це хтось інший...» Естетичні погляди письменника. А. Рембо усвідомлював свій шлях у поезії як «вічне блукання й поривання у нетрях духу». Усе, що йде ззовні («загальноприйнятні» норми моралі або універсальні «закони розуму», «здоровий глузд» або «добрий смак»), він сприймав як нестерпні пута, що заважають порухам його душі й тіла. Поет не терпів не лише ніякого насильства, а й «приручення до середовища», відчуваючи себе істотою, що належить до «іншої раси», «чужинцем» у світі, настільки ж неприємним для оточення, наскільки й воно було неприємне йому.

Тому поезії Рембо властиві поривання до «втечі» й «бунтарства». «Я той, хто страждає, і хто збунтувався», — писав митець в «Осяяннях». Мова йде не тільки про бунт проти зовнішнього світу, а передусім проти себе, оскільки найбільше він ненавидів саме своє «я» — продукт виховання психологічних, моральних, інтелектуальних звичок. Це «я» для нього не вичерпувало людської суті, воно — маска, за якою ховаються інші, невідомі ірраціональні сили, що творять дійсну сутність людини і потребують звільнення. На думку письменника, існування особистості у буденній реальності — лише одне-єдине життя із багатьох можливих: «Кожна істота повинна мати безліч інших доль». У травні 1871 року п’ятнадцятирічний. Рембо зазначав: «Я — це хтось інший. Якщо мідь одного разу прокидається трубою, не вона в цьому винна. Для мене цілком очевидно: я присутній при прокльовуванні своєї думки: роздивляюсь її, слухаю її, поводжу смичком, симфонія починає трепетати або раптовим стрибком з’являється на сцені...» «Звільнити цього іншого», прорватися крізь бар’єр свідомості, дати воліо уяві й почуттям, а потім зафіксувати їх — таке завдання висував Рембо перед поезією.

Енергія творчого генія письменника була спрямована на розкріпачування духу людини, що знайшло втілення у так званому «вільному польоті слів», які отримували у віршах поета незвичайні значення — асоціативні, настроєві, звукові тощо. Рембо вважав, що відкриває таємний сенс буття, створює зовсім нову поезію, яка коли-небудь буде сприйнята всіма людськими почуттями, а сам він при цьому уподібниться «золотій іскрі вселенського світла». За його словами, поет має стати ясновидцем, щоб випереджати час, проникати в глиб речей і простору, охоплювати справжню сутність духу і, пізнавши найвищу істину, передавати її людям у віршах. У листі до П. Демені від 25 травня 1871 р. Рембо писав: «Я кажу, що треба стати ясновидцем, зробити себе ясновидцем. Поет робить себе ясновидцем довгим, безмежним і обґрунтованим розладом усіх почуттів. Придатні будь-які форми любові, страждання, безуму. Він сам шукає, сам виснажує себе всілякими отрутами, аби мати лише квінтесенцію. Невимовна мука, коли йому потрібна вся віра, вся надлюдська сила; тоді він стає найхворішим, найзлочиннішим, найпроклятішим серед усіх — і Найученішим! Бо він досяг невідомого. Тому що він викохав більше, ніж будь-хто, свою душу, й так багату! Він досягає невідомого і, втрачаючи глузд, перестає розуміти свої видіння, — він їх побачив! І нехай він згорить під час свого зльоту від нечуваних і несказанних речей: прийдуть нові жахаючі трудівники, вони почнуть від тих горизонтів, де знесилено впав попередник!»

Заперечивши Бога, Рембо проголосив Людину єдиним царем на небі й на землі, шукаючи в її душі «небачене» й «нечуване». Надаючи велике значення своїм «словам-діям», письменник прагнув вивільнити почуття особистості, покликати до життя її «іншу» суть і показати творення нової духовної реальності.

Рембо стверджував, що поет — це посередник між землею і небом, між буденним і світом вічних ідей та образів, тому завдання поезії — донести до читачів своє особисте враження через дивовижні образи, символи, натяки. Своєрідним вираженням естетичних принципів А. Рембо можна вважати вірш «Вічність» (1873), в якому автор протиставляє «загал» і «вічну жизнь», «вічну душу». Опозиція між буденним і піднесеним проходить через усю творчість поета.

Я знайшов, знайшов!
Що? Вічну жизнь.
Це моря шовк І сонця бризь.
Так держись завіту,
Вічная душе,
Хоч ніч без привіту
І день пече.

Далі від кагалу,
Від змагань загалу, —
До всіх мет мети
Лети, лети...
(Переклад М. Лукаша)

Своєю творчістю Рембо обґрунтував можливість «темної», сугестивної поезії, яка не розмірковує і не описує, не пояснює і не аналізує, але, як магічна сила, безпосередньо викликає до життя ті чи інші образи, почуття, настрої. У виконанні «призначення лірики» на допомогу їй, за думкою митця, мають прийти музична стихія, нестримні враження, дивні фантасмагорії, незвичний зв’язок між образами та картинами тощо. Внаслідок цього і виникає ефект «затемнення тексту», який вимагає від читача інтуїтивно йому довіритися, віддатися на волю швидкоплинної фантазії автора.

Ліричний герой Рембо, на відміну від героя віршів Верлена, не такий чутливий і замріяний, його енергія духу здійснює інтенсивний прорив в іншу, підсвідому реальність, де все отримує більш яскравий колір, емоційну виразність і суттєвий, символічний зміст. Замість мерехтливих, неясних обрисів Рембо вдається то до кольорових контрастів, то до ритмічних дисонансів, то поєднує, на перший погляд, несумісні образи, які з’єднує лише сила уяви автора, що в такий спосіб висловлює себе, свої прагнення і відчуття. Письменник вважав, що поезія завжди «повинна йти вперед, до незвіданих висот і невідкритих глибин, і якщо попереду вічне життя або навіть страшна прірва, все одно є сенс зазирнути по той бік всесвіту». Мандруюча муза поета, що ніколи не зупинялась у пошуках невідомого, поки була жива, відкрила нові обрії для французького символізму.

«П'яний корабель» (1869-1871)

Вірш «П’яний корабель» А. Рембо написав у 15-річному віці, але він повернувся до нього через два роки, виправив деякі рядки й відправив Полю Верленові в Париж: Прочитавши твір, Поль Верлен зазначив, що в ньому є те, «чим повинна збагатитися» сучасна й майбутня поезія. Дійсно, «П’яний корабель» став новаторським явищем для тогочасної французької літератури. Тому він має безліч інтерпретацій, викликаючи різні асоціації у читачів. Одні бачать у вірші бунт проти утилітаризму, прагматичної буденності, інші — аналогію з подіями Паризької Комуни, дехто утверджує думку, що Рембо передбачив тут свою долю, а є й такі, хто вбачає у творі філософсько-естетичну концепцію поета, його ставлення до мистецтва й життя. Дійсно, «П’яний корабель» — надзвичайний і багатозначний вірш, який кожне покоління прочитує по-своєму.

Символісти порушували межу між об’єктивним і суб’єктивним, але у творі Рембо відбувається повне й органічне злиття цих двох сфер. Мандри корабля, що втратив керування й носиться в безмежному океані, асоціюються не тільки з можливими реальними подіями, а передусім з блуканнями і пориваннями ліричного героя в просторах духу, життя, поезії.

Деякі дослідники називають «П’яний корабель» поемою. Як жанр, поема поєднує в собі елементи лірики, епосу й драми, синтезуючи в собі їх характерні прийоми та засоби, що наявні у творі. Композиція складається з таких частин: загибель команди й втрата керування кораблем — зав’язка, уявні мандри ліричного героя в морській стихії — розвиток дії, зіткнення піднесеної фантазії з буденною реальністю — кульмінація, відмова ліричного героя від прагматичного життя — розв’язка. «П’яний корабель» наскрізь просякнутий напруженим драматизмом, тут усе відбувається на межі життя й смерті, надії та безнадії, злету й падіння. Виділяються два види конфліктів: зовнішній— зіткнення ліричного героя зі стихією, а також з буденністю; внутрішній — боротьба в душі ліричного героя за своє духовне «пробудження», свій особистий незалежний світ, свої мрії. Однак Рембо настільки концентрує час і події у творі, поєднавши минуле, сучасне й майбутнє в суб’єктивному просторі, що «П’яний корабель» сприймається як вірш, написаний на одному подиху.

Незважаючи на розмаїття поданих картин, «П’яний корабель» не втрачає цілісності ліричного настрою, в якому одна мить спогадів і мрій вміщує цілу вічність.

Основна тема вірша — мандри душі особистості у світі своєї уяви та в житті. «П’яний корабель» починається з мотиву пробудження ліричного героя: «Я вирушив туди, куди хотів давно»; «моє пробудження благословили шквали»; «колись глухий, ... я за водою плив». Образ корабля, що нарешті позбавився ланцюгів, символічно відображує потяг ліричного героя до пошуку іншого, відмінного від звичайного, світу, а також до себе — теж іншого, вільного у своїй фантазії, думках, мріях.

Ліричний герой вирушає у далеке плавання. Плин його вражень, почуттів, асоціацій народжує дивовижні картини стихії:

Я блискавицями роздерте небо знаю,
Прибої, течії, смеркання голубі,
Світанки, збуджені, мов голубині зграї,
І те, що може лиш примаритись тобі.
(Переклад Вс. Ткаченка)

Перед очима читачів виникають і льодовики, і «гидотні обмілі», і «співочі риби», і «розлючені вали в звіриній істерії», і «вквітчана піна». Перенасиченість контрастними образами допомагає авторові відобразити складність і багатогранність життя, яким живе душа ліричного героя. Його не лякають шторми й шквали, він ладен загинути, але не відступитися від пошуків таємного змісту буття. Він мріє знайти у стихії життєвих бур і власних почуттів прадавню Європу та незнані острови, куди треба показати шлях іншим.

Вірш символічно називається «П’яний корабель». У творі неодноразово звучить мотив сп’яніння. З одного боку, це забуття нудної буденності, сірого й нецікавого життя, а з іншого — відчуття припливу нестримної фантазії та енергії. Ліричного героя п’янить розмаїття його почуттів, небачені глибини, що несподівано відкрилися йому в його душі та в іншому, тільки йому відомому, вимірі всесвіту. Він закоханий у стихію, відчуває повне злиття з нею, а вона, в свою чергу, викликає в ньому поетичне натхнення, пробуджує творчі сили, що невідомі пересічному обивателю:

В настої зорянім, в Морській Поемі милій
Я плавав і ковтав зелену синь тоді,
Як мрець замислений вигулькує з-під хвилі,
Неначе тьмяний знак занурення в воді.

Море у вірші виступає і як символ почуттів, і як символ примхливої життєвої долі, і як символ поезії. Так чи інакше, а морські течії, що швидко змінюються, несуть ліричного героя невідомо куди, та він вбачає в цьому таємний, ще незнаний смисл. Він сподівається на здійснення своїх не усвідомлених до кінця мрій. Символами надії на щасливе завершення пошуків «небаченого й нечуваного» є зелений та синій кольори, що створюють мальовничий фон твору: зелена вода здається героєві «солодкою», він ковтає «зелену синь», марить серед «ночей зелених» і «фіалкових променів».

Драматичне напруження в поемі поступово зростає. Здолавши небезпечні коловороти, штилі й безліч штормів, ліричний герой досягає апогею у своїх почуттях, які, здається, ось-ось наблизять його до «таємного смислу».

Доволі плакав я! Жорстокі всі світання.
Гіркі усі сонця й пекельний молодик;
Заціпило мені від лютого кохання.
Нехай тріщить мій кіль! Поринути в потік!

Але цей злет духу несподівано обривається буденною картиною: замість безмежного океану — холодна й брудна калюжа, а натомість звільненого «п’яного корабля» — «вутлий корабель», який «пускає в присмерку засмучене хлоп’я». Враз погасли всі зорі, стихли всі шквали й пісні вітрів, настала мертва тиша серед сірих сутінків.

Реальний світ для ліричного героя є справжньою трагедією — тут немає простору для фантазії й польоту почуттів. Однак, хоча герой і не знайшов «прадавній зміст» і не втамував свій сум за «європейською водою», він віднайшов головне — себе, того, хто не зможе більше «йти в кільватері купців», не зможе підкоритися законам прагматичної дійсності, бо визнає лише один закон — поетичного духу, вільних почуттів і буремної фантазії.

І я, купаючись у ваших млостях, хвилі.
Не можу більше йти в кільватері купців,
Під оком злих мостів я пропливать не в силі,
Ані збивать пиху з вогнів і прапорів.

Кінцівка вірша відображає і результат духовних та естетичних пошуків автора, котрий усвідомив перевагу внутрішнього життя над обмеженістю зовнішнього простору. «П’яний корабель» сприймається як гімн творчій уяві, яка відкриває небачені глибини людського духу.

«Голосівки» (1871)

Цей вірш одразу уславив А. Рембо, привернувши до автора увагу читачів та критики. Твір викликав велику кількість тлумачень. Чимало інтерпретаторів вбачали у «Голосівках» розвиток думки Ш .Бодлера про «відповідності» між звуками, кольорами, запахами та іншими почуттями людини. Інші вважали, що в основі вірша — дитячі спогади А. Рембо про барвистий буквар, за яким він навчався читати. Існують також різноманітні символічні прочитання твору, таємниця якого до кінця ще не розгадана.

Використовуючи форму сонета, письменник новаторськи підходить до традиційного жанру. Стриманість форми, строгість у виборі тем, чіткість ритму відкидаються поетом. «Голосівки» вражають своєю динамікою, рухливими образами й почуттями, зміною інтонацій, що допомагають авторові розкрити багатогранний світ людських відчуттів, вражень, асоціацій. Рембо пропонує нове поетичне бачення, коли все поєднується в одне ціле — звуки і кольори, душевний стан і природа, земне і божественне.

А чорне, біле Е, червоне І, зелене У, синє О — про вас я нині б розповів:
А — чорний мух корсет, довкола смітників
Кружляння їх прудке, дзижчання тороплене;
Е — шатра в білій млі, списи льодовиків.
Ранкових випарів тремтіння незбагненне;
І — пурпур, крові струм, прекрасних уст шалене,
Сп 'яніле каяття або нестримний гнів;
У — жмури на морях божественно глибокі,
І спокій пасовищ, і зморшок мудрий спокій -
Печать присвячених алхімії ночей;
О — неземна Сурма, де скрито скрегіт гострий,
Мовчання Янголів, світів безмовний простір.
Омега, блиск його фіалкових очей.
(Переклад Г. Кочура)

Сонет побудований як низка асоціацій ліричного героя. Голосні звуки (А, Е, І, У, О) дають поштовх його творчій уяві, викликаючи образи, народжені враженнями від зовнішнього світу і від напруженого духовного життя. Так, «А» асоціюється з чорним кольором смерті, розкладу (мухи на смітниках є символом усього віджилого). Звук «Е» пов’язується з білим кольором, прадавньою чистотою льодовиків. «І» означає для ліричного героя пурпур, струм крові, а також бурхливі пристрасті. «У» символізує мудрість зеленої природи і мудрість людини. Нарешті «О» асоціюється з синім кольором неба, що приваблює неземними таємницями й нерозгаданим божественним смислом.

Асоціації ліричного героя, на перший погляд, розрізнені, але вони пов’язані між собою відносинами контрасту: чорний - білий (духовна смерть — чисте вічне буття); червоний - зелений (пристрасть - мудрість). Однак Рембо не бачить тут нездоланного протиріччя, бо одне не існує без іншого, все взаємопов’язано між собою. Зазнавши темряви смерті, людина краще цінує світлий день життя. У бурхливих пристрастях вона навчається досвіду А всі почуття та враження наближають особистість до пізнання вищої таїни.

Традиційно жанр сонета розв’язує опозицію «теза — антитеза» через «синтез». У вірші А. Рембо будь-яка образно-кольорова-звукова «теза» є запереченням і водночас розвитком іншої. А всі разом вони поєднуються в прекрасну різнобарвну картину, що відображує широкий спектр духовного життя людини й багатогранність буття взагалі.

У сонеті «Голосівки» А. Рембо шукав нову мову поезії: «Я винайшов колір голосних!.. - Я погодив форму і плин кожної приголосної і тішив себе надією за допомогою інстинктивних ритмів винайти таке поетичне слово, яке рано чи пізно буде приступне всім почуттям. Я зберігав тлумачення. Спочатку — це було навчання. Я записував безгоміння ночі. Я занотовував невимовне. Я фіксував запаморочення». Експерименти письменника продовжили наступні покоління символістів, шукаючи таємничий зміст у царині звуків і дивовижних образів.

«Відчуття» (1871)

У вірші створюється характерний для поезії А. Рембо образ блукальця-мандрівника, який прагне злиття зі світом і природою. На відміну від парнасців, поет відмовляється розглядати природу як символ і храм, вона для нього — жива істота, котру можна пізнати лише за допомогою відчуттів.

В блакитні вечори стежками йтиму я:
Колотиме стерня, траву почну топтати:
Відчує свіжість піль тоді нога моя,
Я вітру голову дозволю овівати.
(Переклад Г. Кочура)

Через природу і в природі ліричний герой відчуває і своє «я». Він невгамовний у пошуках, нестримний у почуттях, але внутрішня енергія його духу дає можливість жити і наблизитися до бажаної гармонії, символом якої є блакитний колір. Мрія про злиття з природою викликає в душі ліричного героя не лише відчуття щастя, а й почуття безмежної любові.

Отож мовчу собі, сповільнюю ходу.
В душі безмежної любові лиш припливи;
Все далі й далі, мов бродяга той, піду,
З природою, немов із жінкою щасливий.

Вірш складається із двох частин. Перша (перша строфа) насичена дієсловами майбутнього часу («йтиму», «почну топтати», «нога відчує», «дозволю»), у ній передано роботу уяви ліричного героя, згадуються вже пережиті, добре знайомі йому враження і проектуються на майбутнє. Друга частина (друга строфа), де переважна більшість дієслів теперішнього часу («мовчу», «сповільнюю ходу»), — це відчуття, навіяні фантазією. Ліричний герой немовби переноситься в уявну дійсність, що сприймається як реальність. Злиття вигаданого і дійсного світів створює чарівну гармонію вірша.

Поет використовує епітети («блакитні вечори», «безмежна любов»), порівняння («піду з Природою, немов із жінкою, щасливий»), символи (хода, стежка), що дають відчуття щасливої миті буття, сповненого духовних поривань. Твір складається з двох поширених речень, що підкреслює враження уповільненості, розміреності, спокою. Водночас вірш дуже легкий, «летючий», оскільки душа автора відкрита назустріч вітру, широкому простору, всьому прекрасному, живому, природному.

«Вороння» (1871)

Вірш можна розглядати як своєрідну епітафію Комуни й водночас як символічний твір, що має узагальнюючий зміст. Витриманий у темних фарбах, вірш викликає відчуття смерті, непоправної трагедії. Світ у цьому творі — це спустошений край померлих, де панує чорне вороння.

О боже, як поля вже білі.
Коли по селах неживих
Спів довгих молитов затих,
На краєвиди омертвілі
Зганяй з великих хмар усіх
Ласкавих воронів своїх.
Птахи, горлаті до нестями,
Ген гнізда гинуть од вітрів!
Уздовж пожовклих берегів,
На шлях, обставлений хрестами,
На урвища, на рівчаки
Злітайтеся віддалеки!
(Переклад Г. Кочура)

Картина мертвої пустелі натомість колишніх людних сіл і міст викликає відчуття болю й самотності у ліричного героя, що опинився сам на сам з безмежним горем. У його душі, що пройшла шлях марних сподівань і втрат, така сама холодна пустка, схожа на змальований зимовий пейзаж. Ніщо не поверне мертвих з країни чорного вороння, але, незважаючи на сум і самотність, ліричний герой не втратив надії на відродження життєвих сил і людських почуттів. На противагу воронню, він прагне повернути в травневі ліси «інші пташині голоси». Поет закликає людство не схилятися перед смертю, знайти приховані джерела духовної енергії, щоб здолати «мертву пустелю». Тільки так, на думку автора, —викликавши потаємні сили душі, звільнивши її від тягаря жахливого минулого, — можна перетворити майбутній світ. Особливе значення у творенні іншої, «живої», реальності поет надає «співу», який слід почути не тільки в природі, а й у собі. Заклик до олюднення мертвого пейзажу, до наповнення його чарівними мелодіями відображає прагнення поета вдихнути нове життя у спустошений світ, одухотворити реальність силою мистецтва, відкрити нові «весняні» простори, де не буде місця воронню.

Визначаючи місце письменника у світовій літературі, Й. Мандельштам писав: «Геній Рембо, стрімкий та суперечливий, як комета, промайнув на обрії символізму, залишивши за собою зоряний слід, напрямок якого до кінця ще не розгаданий. Але йти по зорях за Рембо — нелегке завдання для душі, яка шукає незнаного і не відає, де воно. Втім, інтуїція і поетичний дороговказ, на думку письменника, допоможуть людині не заблукати в нетрях свого духу і знайти шлях до себе».

Л-ра: Зарубіжна література в навчальних закладах. – 1999. – № 12. – С. 49-53.

Біографія

Твори

Критика