25.01.2023

Генрі Водсворт Лонгфелло (Henry Wadsworth Longfellow)

Через міф до проблем людства (Пізній романтизм в Америці)

Емма Сорокіна

У 40-60 роки XIX століття характерною особливістю американського романтизму є посилення песимістичних настроїв, які були породжені вадами буржуазної цивілізації. Надія на майбутнє, віра в Америку все ще жила. «Американська мрія» все ще надихала романтиків, але разом з тим і розчаровувала їх, бо не можна вже було не бачити аморальності буржуазного прогресу. Тяжкі передчуття та розчарування поєднувались у творчості американських романтиків з любов’ю до своєї країни, з вірою у людину та її право на волю і щастя. Романтики створили образи значних, яскравих людей із сильними почуттями та великою мужністю.

У цей час в американській літературі посилилась увага до моральних проблем та складності життя людської душі. Відбувається психологізація художньої прози. Це теж характерна риса американської літератури пізнього романтизму. Це виявилося в творчості визначних представників цього напряму: Е. По, Н. Готорна, Г. Мелвілла, Г. Лонгфелло, В. Вітмена, а також у літературній діяльності американських трансценденталістів Емерсона і Торо.

У 40-50 роках в США пожвавлюється демократичний рух за відміну рабства негрів та жорстокого знищення індіанців європейськими переселенцями. Активними учасниками цього руху стали Г. Лонгфелло, В. Вітмен, Г. Бічер-Стоу.

Усі американські письменники пізнього романтизму в своїй творчості наполегливо шукали відповіді на питання: що лежить в основі людської природи — добро чи зло? Чи можливе для людини досягнення індивідуальної та громадської гармонії? Чи можлива повна воля?

Отже, увага до філософських проблем — теж одна з яскравих рис літератури пізнього американського романтизму.

Відомості про життя і творчість Генрі Лонгфелло (1807-1882)

Генрі Водсворт Лонгфелло — видатний поет-романтик, вчений-філолог, талановитий перекладач європейських поетів, творець епосу в американській літературі — «Пісні про Гайавату», в якій оспівується легендарний герой північноамериканських індіанців. Лонгфелло першим відкрив американцям Америку в поезії. Його романтична творчість відобразила широку картину життя країни. Поет був прибічником ідеї виключності історичних шляхів розвитку Америки. Але при цьому він був справжнім гуманістом, оспівуючи в своїх творах боротьбу і працю, віру в життя, мир між народами, право людини на щастя.

Письменник народився у Портленді (штат Мен) в родині адвоката. Хлопця готували до юридичної кар’єри. Лонгфелло вступив у престижний Боудойський коледж. Тут юнак захоплюється вивченням нових європейських мов і поезій. Після закінчення курсу Лонгфелло залишили в коледжі як викладача.

У 1826-1829 роках він здійснює обов’язкову для кожного молодого американця із заможної родини мандрівку до Європи, де провів 3 роки. Там Лонгфелло удосконалює свій фах, слухає лекції в Геттингенському університеті, відвідує багато країн: Італію, Францію, Іспанію, Англію, Швейцарію, Голландію. Повернувшись до Америки, Лонгфелло викладає спочатку в коледжі, а пізніше - в Гарвардському університеті.

З 1835 до 1854 років, майже 20 років, письменник був професором кафедри європейських мов цього університету, пізніше повністю присвятив себе літературній творчості.

Розквіт творчості Лонгфелло припадає на 40-50 роки XIX ст. Це був час підйому руху проти рабства. У 1842 році були видані його «Пісні про рабство». У них поет змальовує картини нелюдських умов життя і праці негрів-рабів. Але пише не тільки про страждання, а й про їх непокору. «Пісні про рабство» були дуже популярними в той час. Життя Лонгфелло у 60-70 роки було досить спокійним, хоча були в ньому й трагічні події: смерть першої дружини та загибель другої під час пожежі у 1861 році.

Коло науково-літературних інтересів письменника було досить широким і різноманітним: він склав антологію «Поети і поезія Європи». В 70-ті роки Лонгфелло підготував 31- томне видання поезій, присвячених природі різних країн. Письменник писав у різних жанрах:

ліричні вірші (збірка «Голоси ночі», «Перельотний птах»);
балади («Балади» та інші вірші);
поеми («Еванджеліна», «Пісня про Гайавату» та ін.);
роман («Гиперіон»);
драматичні поеми («Мікеланджело»);
нариси («За океаном»);
переклади («Божественна комедія» Данте);
пісні («Пісні про рабство»).

До поезії Лонгфелло й досі звертаються поети та перекладачі, бо в його творах відчувається биття серця, сповненого любові до людства.

Історія створення «Пісні про Гайавату»

«Пісня про Гайавату» вважається найвизначнішою працею Лонгфелло, шедевром його творчості. У вступі до поеми один з її перекладачів писав: «Лонгфелло перший створив чисто американську поему, і вона повинна зайняти видатне місце у Пантеоні світової літератури». Саме після створення цього твору Лонгфелло стає по-справжньому національним поетом.

Роботу над поемою було закінчено у 1855 році. її створено на основі пам’яток індіанського фольклору, який Лонгфелло дуже добре знав. Він зібрав і опрацював багато пісень і легенд індіанців, в яких йдеться про життя, подвиги, боротьбу народного героя — легендарного богатиря Гайавати. «Пісня про Гайавату», — писав Лонгфелло, — це індіанська Едда, якщо я можу її так називати. Я писав її на основі легенд, які були поширені серед північноамериканських індіанців. У них йдеться про людину чудесного походження, яку було послано до індіанців, щоб розчистити їх річки, ліси та рибальські місця і навчити народи мирним мистецтвам».

Образ Гайавати не вигаданий. Він дійсно жив у XV ст., походив з племені ірокезів і був одним із вождів індіанського народу. Але у фольклорі його наділено казковими рисами. У Лонгфелло історія Гайавати — поетична легенда, чарівна казка, де фантастична вигадка переплетена з глибокою народною мудрістю.

Сюжетна основа «Пісні про Гайавату»

Поема відкривається ліричним вступом, прологом, де автор розповідає про музику Навадагу, який серед дивної недоторканої природи співає пісню: Говорив про Гайавату,
Як він жив і як молився,
Як за свій народ боровся,
За його щасливу долю.

Далі автор звертається безпосередньо до читачів послухати про дивну розповідь:

Ви, хто любите природу,
Сутінь лісу, шелест листя,
Ви, хто любите легенди
І красу балад народних...
Ви, хто в серці не згасили
Віри в істину й природу,
В іскру правди у людині,
Ви послухайте цей щирий,
Цей переказ стародавній —
Пісню цю про Гайавату...

Частина І

У першій частині верховне божество індіанських племен Володар Життя Гітмі Маніто скликає вождів, індіанські племена на раду, він дорікає їм за чвари і закликає жити в мирі й злагоді:

Я втомивсь від ваших сварок,
Від незгод і суперечок,
Від кривавих війн народів,
Молитов про помсту люту...
Ваша сила тільки в згоді.
А безсилля — в ворожнечі!
Помиріться ж, мої діти,
Будьте друзями, братами!
Бо потонете у крові,
Бо зав’янете, як листя...

Маніто сповіщає, що тоді прийде Пророк і вкаже шлях до спасіння. Володар Життя закликає всіх змити бойові фарби, плями крові, закликає зробити люльки миру і запалити їх:

Запаліть люльки на згоду
І живіть віки братами!

І вояки покидали на землю ганебну зброю, змили фарби, закопали у землю свої палиці й запалили люльки згоди. Так надзвичайно виразно розкриває Лонгфелло у творі тему дружніх стосунків між людьми різних племен.

Частина II

Далі поема розповідає про основні етапи життя романтичного героя Гайавати: народження, дитячі роки, юнацтво, одруження з красунею Мінегагою, працю та культурну діяльність задля свого народу.

Дочка нічних зірок Нокоміс упала на землю:

«З неба зіронька скотилась», -
Говорив народ у селах...

У Нокоміс народилась дочка Венона, дочка зірки:

І зрівнялася красою
З сяйвом місяця ясного...

Зачарував красуню Венону зрадливий, хитрий, підступний Західний Вітер Меджеківіс:

І Венона породила
Сина милощів і смутку,
Сина тайни — Гайавату.

Але Меджеківіс кинув Венону, «швидко вмерла вона з туги»... Бабуся Нокоміс виховує онука Гайавату сміливим, спритним, добрим до людей, вона багато чого навчає хлопчика. Ще в дитинстві навчився Гайавата розуміти мову птахів і звірів. Посланець небес, невмирущий Мондамин (маїс) промовляє до Гайавати:

Мушу я тобі повідать:
В боротьбі та праці тяжкій
Все отримаєш, що просиш...

Гайавага був підготовлений до такого життя. Пізніше юнак дізнається про таємницю свого народження:

І, як вугіль, загорілось
Гнівом серце Гайавати.

Він прямує в царство Західного Вітру, свого батька Меджеківіса, щоб помститись за передчасну смерть матері. У поєдинку Гайавата перемагає. Битва ця завершується миром, і Меджеківіс дає пораду своєму синові:

До свого вернись народу
І живи, працюй з народом!
Ти річки розчистить мусиш,
Обробити йому землю,
Вбити всіх страховищ диких.

Саме з поради Меджеківіса починається в поемі оспівування краси праці.

Під час лихої біди-голоду Гайавата добуває для свого народу у Володаря Гітчі Маніто благословенний дар — зерна маїса. Це врятувало індіанців від голоду.

Гайавата винаходить писемність, щоб з покоління в покоління передавати знання і досвід. Він навчає людей збирати і використовувати лікарські рослини. Розповідь про те, що Гайавата будував пірогу і розчищав ріки, щоб прокласти шлях по воді, сповнена радості мирної праці:

Так пірога збудувалась
Понад річкою в долині.
На воді ж вона гойдалась,
Наче жовтий лист осінній,
Наче жовтая лілея.

У світ чудової легенди, де люди живуть вільно і природно, приходить лихо і смерть. У боротьбі із злими духами гинуть вірні друзі Гайавати. Але він — великий воїн, у багатьох битвах Гайавата перемагає злих духів і чудовиськ. Нелегко даються йому ці перемоги: над царем риб, величезною рибою-осетром Маше-Намой, над хитрим По-Пок-Ківісом, який спокушає індіанців грою у кістки і може перетворюватись то в бобра, то в казарку, то в змію і ховається у кам’яному житлі Володаря Гір, над зловісним чаклуном Меджисогваном — Духом Багатства. Ніщо не може врятувати ці злі сили від помсти Гайавати, який бореться за добро і справедливість в ім’я миру і щастя свого народу.

Надзвичайно поетичними є рядки поеми, в яких Лонгфелло описує історію кохання Гайавати. Повертаючись від батька Західного Вітру, в країні Дакотів зустрів Гайавата дочку майстра гостряків для стріл:

Прудконога, наче річка,
І примхлива, наче бризки...
І в очах, як вугіль, чорних
Світло й тіні в неї грались...

Батько дав ім’я дочці на шану водоспадів — Міннегага. І загорілося коханням юнацьке серце Гайавати. Лонгфелло малює картини сватання та шлюбного бенкету, де чудові пісні співає молодий друг нареченого Чайбайобас.

На руках по кручах ніжно
Ніс він дівчину-красуню,
І здавалась легким пухом
Ця поклажа Гайаваті.
Так вони дійшли до дому,
Так вернувся Гайавата
З Міннегагою-красою.
І була вона в вігвамі
Його вогником вечірнім,
Сяйвом місяця ясного,
Світлом-сяйвом для народа.

В одну із суворих зим, коли в племені почався голод, вмирає жінка Гайавати Міннегага. Безмежне горе індіанського вождя:

Він лице закрив руками,
Сім ночей і днів на ліжку
Він просидів нерухомий
І сім днів не чув, не бачив
День чи темрява надворі...

Фінал твору суперечливий, він звучить дисонансом до всієї поеми. Перед приходом «білих» у країну індіанців Гайавата бачить віщий сон, в якому йому відкривається майбутнє. Він бачить велику кількість народів, які прямують на захід, дзвенять сокири, будуються міста. Але Гайавата віщує і нещастя для свого народу: він бачив, як у кривавій битві, поставши один проти одного, гинуть індіанські племена. І все ж таки Гайавата радісно вітає християнську місію, яка несе індіанцям Христову віру. Лонгфелло стверджує, ніби саме «бліднолиці» несуть індіанцям щастя і знання, що вони є посланцями Володаря Життя і законні спадкоємці Гайавати, який закликає людей свого племені дружити з «бліднолицими», прислуховуватися до їхніх порад, але в поемі нічого не говориться про те, яку негативну роль зіграли білі переселенці у знищенні світу індіанців.

Поема завершується на сумній ноті: Гайавата іде у царство вічного життя, в «Країну Того Світу». Він заповідає турбуватися про «білих», жити з ними в мирі і злагоді. Пірога Гайавати піднімається високо в небо:

Довго з берега дивився
І прощавсь народ востаннє,
Бачив, як його пірога
Піднеслась під саме небо
В море сонячного блиску
І сховалася в тумані.

У творі Лонгфелло вражають поетичні образи героїв: Гайавати та його друзів. Це відважний, як воїн, і ніжний, як дівчина, співець Чайбайобос; сміливий, простодушний і сильний Квазинд; прекрасна Нокоміс, струнка красуня Венона, дочка зірки; ніжна, чарівна Міннегага. Всі герої Лонгфелло — енергійні, сміливі люди. Вони не тільки мріють про щастя свого народу, але і діяльно прямують до нього.

Надзвичайно ліричні у поемі картини Північної Америки: таємничий морок лісу, сонячні долини, зливи та грози, стрімкі ріки. Природа живе і дихає на сторінках твору Лонгфелло.

І казки тут, і легенди... Таємнича сутінь лісу І в долинах вогкий килим, і блакитний дим вігвамів...

Поет розповідає в епічному тоні про буденні та святкові дні людей з племені ірокезів, описує їхню зброю та одяг, передає поетичність їх пісень і святкових обрядів. Правдиве поєднується з фантастикою, точність деталей з вигадкою. Образ Гайавати — індіанського Прометея Гайавата — легендарний богатир, народний герой, особа історична.

Як і Прометей, Гайавата божественного походження — він син дочки зірки, прекрасної Венони. Гайавату наділено рисами казкового героя. Він людина незвичайна, володіє чудовою силою, гострим розумом і відвагою.

Жваві ноги Гайавати:
Пустить він стрілу із лука,
Поженеться за стрілою —
І стріла лягає ззаду.
Дужі руки Гайавати!
Десять раз без відпочинку
Міг він лук тугий зігнути.
Рукавиці Гайавати
Мали силу неймовірну:
Міг він скелі руйнувати,
Розтирать каміння в порох.
Макасини Гайавати
Мали дивні чари-вдачу:
Прив’язавши їх на ноги,
З кожним кроком Гайавата
Міг робити цілу милю...

Всі свої сили, розум, майстерність Гайавата віддає людям. Він трудівник і вмілець. Багато чого може зробити власними руками, наприклад, побудувати пірогу, навчити індіанців сіяти та збирати хліб, полювати, ловити рибу, вичинювати шкіру. Лонгфелло оспівує працелюбність Гайавати, наприклад, як він очищує русла річок, прокладаючи людям шлях до води.

Гайавата — справжній борець за щастя народу, заперечує війни, насильство, несправедливість:

Всі думки мої про щастя
Всіх племен і всіх народів.

Звертаючись до Володаря Життя Гітчі Маніто, Гайавата благає:

Не за успіх в полюванні.
Не за славу й перемогу,
А про щастя і про долю
Всіх країн і всіх народів.

Гайавата винаходить писемність і навчає індіанців грамоти:

Так в своїх турботах мудрих
За народ свій — Гайавата
Научив його мистецтва
Малювання і письмен:
То на бересті, на шкурі,
То на стовпчиках могильних...

Як і Прометей, Гайавата відкриває індіанцям таємницю лікарської справи:

І народ учив вживати
Трав цілющих при недугах.
Так довідалися люди,
Так уперше всі пізнали
Таємниці лікування.

Пізнаючи таємниці життя та природи (ще в дитинстві Гайавата розуміє мову птахів і звірів, шум вітру і річок), Гайавата вчить людей берегти природу, приборкувати звірів. Крім науки про необхідні ремесла, індіанський вождь прищеплює людям любов до пісні, танцю, малювання.

Гайавата — відважний воїн, він у жорстокій, запеклій боротьбі перемагає чудовиськ і злих духів. Він закликає людей розумно і мирно жити, закопати криваву сокиру війни:

Щоб забули гомін битви,
Мир щоб був серед народів...
Запаліть ви Трубку Миру
І живіть навік братами.

В образі Гайавати прославляються найкращі якості: людська гідність, відвага, винахідливість, ніжність. Гайавата і досі залишається неперевершеним образом індіанця в світовій літературі. У світ Гайавати та в художній світ його творця нас ввели переклади І. О. Буніна на російську мову та переклад О. Олеся з передмовою І. Драча на українську мову.

«Пісня про Гайавату» Лонгфелло витримала понад 30 видань і вважається найяскравішим у світовій літературі зразком романтичної трактовки епосу. Цей твір — найбільш поетичне творіння Лонгфелло, воно дає повне уявлення про силу та оригінальність його таланту. Поетичні рядки «Пісні про Гайавату» ще довго будуть приносити читачам поетичну насолоду.

Л-ра: Всесвітня література та культура в навчальних закладах України. – 2001. – № 12. – С. 43-46.

Біографія

Твори

Критика