25.01.2023

Генрі Водсворт Лонгфелло (Henry Wadsworth Longfellow)

По слідах Гайавати

Руслан Пономарьов

Не секрет, що американці пишаються своєю країною, завжди залишаючись вірними ідеям національної незалежності та єдності. В американській літературі ідеал суспільного єднання і відданого служіння своїй державі почав утверджуватися в ХІХ столітті, коли формувалася американська нація. Уособленням цих ідей став образ безсмертного Гайавати, створений Генрі Лонгфелло.

Гайавата живий і сьогодні, він звертається не тільки до індіанців, але і до всього людства із закликами миру, показуючи приклад упорядкування життя на засадах добра, справедливості, взаєморозуміння. Він сам докладає великих зусиль до перетворення світу і кличе всіх бути мужніми, працьовитими, волелюбними, людяними.

Генрі Лонгфелло — письменник, вчений, поліглот

Генрі Лонгфелло був однією із найосвіченіших людей свого часу. Він багато років працював професором кафедри європейської літератури і мов в одному з найстаріших закладів Америки — Гарвардському університеті. Знав 12 європейських мов, складав підручники для їх вивчення. Перекладав англійською мовою твори світової класики. Завдяки йому американські читачі прочитали шедеври європейської лірики в його антології «Поети і поезія Європи» (1845); «Божественну комедію» Данте та ін. Він зробив також великий внесок в американську і світову культуру, представляючи романтичний напрямок в американській літературі XIX століття.

Г. Лонгфелло народився 27 лютого 1807 року в сім’ї адвоката в Портленді. Йому не було і 12 років, коли він почав писати вірші, ще навчаючись у коледжі. Деякі його твори навіть друкувалися в газетах. Після закінчення коледжу Лонгфелло запропонували залишитися викладачем сучасних мов. Прийнявши цю пропозицію, він у 1826-1829 pp. вирушає в подорож по Європі для покращення своїх знань з лінгвістики. Володіння європейськими мовами й інтерес до сучасної літератури принесли Лонгфелло заслужене визнання, і незабаром він стає професором у Гарварді (з 1835 по 1854 pp.). Одночасно з викладацькою діяльністю займається поетичною творчістю. 1839 року вийшов перший збірник його віршів «Голоси ночі», 1841 року — «Балади та інші поеми», 1842 року — «Пісні про рабство».

1854 року Лонгфелло полишає кафедру Гарвардського університету і повністю присвячує себе літературній діяльності. Він став першим у США професійним поетом. 1855 року написав «Пісню про Гайавату», яка назавжди уславила його ім’я. Творчість Лонгфелло відзначається жанровим розмаїттям. Він писав ліричні вірші, балади, новели, поеми, драматичні твори.

У 1882 році американська громадськість широко святкувала 75-річний ювілей письменника. А через кілька тижнів — 24 березня 1882 року — він помер.

«Пісня про Гайавату» як національний епос американського народу

У першій половині XIX століття відбувалося становлення США як незалежної держави. Саме тоді почали формуватися американська нація і американський національний характер. Проте цей процес був непростим, бо в США відчувався сильний вплив культури переселенців з Європи та інших континентів. Однак зростання національної свідомості висунуло на перший план проблему власної культурної традиції молодої країни. Як зазначає дослідник творчості Г. Лонгфелло В. І. Новиков, у пошуках її історичного коріння американські письменники звернулися до минулого: В. Ірвінг змальовував побут голландських поселень на Гудзоні, Н. Готорн зображував виразні картини життя англійців в Америці, Ф. Купер став автором перших історичних романів про часи Війни за незалежність. А Лонгфелло поставив собі за мету створити національний епос. Задля цього він звернувся до фольклору північно-американських індіанців, народу, що мав великі епічні традиції й був корінним населенням Америки. В. Новиков пише: «Одним із перших він усвідомив, що індіанський фольклор повинен стати невід’ємною частиною американської куль тури».

Епос (грецьк. epos — слово, розповідь) — багатозначний термін, який означає за літературною традицією оповідну поезію, зароджену в глибокій минувшині як форму зображення героїчних учинків певного персонажа, важливих подій тощо («Іліада» та «Одіссея» Гомера, «Пісня про Роланда» та ін.)!

Джерела «Пісні про Гайавату»

Працюючи над твором, Лонгфелло глибоко вивчав індіанський фольклор, міфи, легенди, а також історію індіанських племен. Ще в студентські роки він познайомився із фундаментальною працею Хеккельвейдера «Опис історії, побуту і звичаїв індіанських племен Пенсильванії та сусідніх штатів», яка вийшла в 1819 році. Великий вплив на письменника справив і шеститомний довідник Генрі Скулкрафта «Історичні та статистичні відомості про минуле, сучасне і майбутнє індіанських племен Сполучених Штатів» (1851-1857). Г. Скулкрафт був найкращим етнографом свого часу, він багато років жив серед індіанців і зробив вагомий внесок в американську фольклористику. Тому його праця привернула увагу Лонгфелло.

Проте, окрім американської міфології, історії та фольклору, митець спирався і на інші джерела: античну міфологію — в образі Гайавати можна знайти риси Орфея, Геркулеса, Прометея, Діоніса; слов’янський фольклор — герої «Пісні про Гайавату» нагадують богатирів з російських билин та казок; скандинавську міфологію — поема побудована як «Едда» («Старша Едда» — збірник староісландських пісень про богів і героїв; «Молодша Едда» написана ісландським ученим, поетом і політичним діячем Сноррі Стурлусоном в 1222-1225 pp.); «Калевалу» — звідти взятий розмір поеми, чотиристопний хорей; європейський епос («Пісня про Роланда», «Пісня про нібелунгів» та ін.) — уславлення в образі головного героя народних ідеалів тощо.

«Едда. Я написав її на основі легенд, що розповсюджені серед північноамериканських індіанців. У них йде мова про людину дивного походження, яка була послана до них, щоб розчистити їх річки, ліси і риболовні місця і навчити народи займатись мирним ремеслом. В різних племен він був відомий під різними іменами: Michabou, Chiabo, Manabozo, Tarenaywagon і Hiawatha, що означає — пророк, учитель. У цей старий переказ я вплів й інші цікаві індіанські легенди. Описувані події відбуваються в країні оджибуеїв, на південному березі Верхнього озера, між Мальовничими скелями і великими пісками».

Чому індіанці викликали інтерес у письменників і дослідників?

Вивчаючи життя американських індіанців, Лонгфелло писав у листі до матері, що індіанці — «це народ, який наділений великодушністю, щирістю, милосердям і чистотою релігійного духу, без будь-яких ознак лицемірства».

Етнограф Скулкрафт у листі до Лонгфелло зазначав, що індіанця слід сприймати таким, яким він є насправді: «він — воїн на війні, дикун у помсті, стоїк у випробуваннях, росомаха у спритності й кмітливості, водночас він — зразковий батько і голова сім’ї, патріот своєї батьківщини, любитель благородних видів спорту, у своїй відданості мисливству добрий і людяний, скорботний біля могили друзів і родичів...» Скулкрафт вважав, що до «Пісні про Гайавату» не було спроб показати індіанців так різнобічно.

Інший американський поет У. Уїтмен писав: «Є в американських аборигенах, у їх найбільш характерних рисах, в усій їх фізичній постаті щось дуже величне, дуже горде, що віддалено нагадує наш цивілізований ідеал...»

Чи був Гайавата насправді?

Гайавата — один із героїв індіанської міфології. Своєрідність його полягає в тому, що він був історичною особою. Його життя і діяльність стали легендами, проте за ними можна розгледіти реальні факти.

По-перше, з ім’ям Гайавати пов’язане одне із найцікавіших явищ в історії індіанських племен Північної Америки — створення Ліги ірокезьких племен (онейди, могауки, онондаги, сенеки та кайюги), пізніше до них приєдналися і тускарори. Ліга являла собою передусім військовий союз, де утверджувалися принципи первісної демократії. Створення Ліги поклало край чварам і внутрішньому розбрату серед індіанських племен. Вони стали разом вирішувати свої проблеми й спільно давали відсіч зовнішнім ворогам.

Більшість американських етнографів вважають, що Гайавата був одним із вождів племені онондагів. Його виступи на захист створення Ліги зустріли протидію з боку іншого сильного і честолюбного вождя — Атотаро, котрий мріяв про підкорення своїй владі сусідніх племен. Тому Гайавата став вигнанцем, і його всиновило плем’я могауків. Саме ім’я Гайавати походить від імені одного з вождів цього племені. Найбільш авторитетний вождь могауків, Деканавида, став активним прихильником Гайавати. З великими труднощами їм вдалося створити спілку спочатку з трьох племен — могауків, онейдів і кайюгів, до яких згодом приєдналися і сенеки. Останнім в Лігу ввійшло рідне плем’я Гайавати — онондаги. Атотаро залишився в ізоляції, проте він зумів-таки виторгувати для свого племені ряд пільг. У міфах розповідається про те, як Гайавата і Деканавида з допомогою чаклунства виганяють з душі Атотаро злих духів. Тільки після цього він обіцяє їм вічний мир.

Втеча Гайавати з рідного племені — другий незаперечний факт його історичної біографії. Вона напевно супроводжувалась численними драматичними подіями. В одній із легенд розповідається про те, як підступний Атотаро розлучив Гайавату з його сім’єю. З ним залишилась тільки маленька дочка, з якою Гайавата вирішив ніколи не розлучатися. Одного разу, коли він радився з іншими вождями, над головою дівчинки з’явився величезний птах. Чаклунством Гайавата зробив так, що птах, мертвий, упав до ніг дівчинки, але вона сама раптово зникла. Убитий горем батько прикрасив свою голову пір’ям мертвого птаха на знак жалоби. Його підтримали й інші вожді. Так з’явилося знамените вбрання із пташиних пір’їв, яким індіанці прикрашають голову.

Із втечею Гайавати пов’язується і поява священного предмета індіанців — вампума (різні прикраси — намисто, пояси та ін. з мушель). Згідно з легендою на своєму шляху Гайавата побачив озеро, на берегах якого було багато білосніжних мушель. Із них він зробив собі вампум і підперезався ним на знак того, що він є посланцем, вісником миру.

Згідно з міфологією наприкінці свого життєвого шляху Гайавата, після створення Ліги п’яти племен, як напівбожественний герой, не може померти: він або підноситься на небо, або відпливає в далеку країну, звідки в майбутньому має повернутися до свого народу. Про кінець Гайавати Г. Скулкрафт пише: «Зрозумівши, що створення Ліги п’яти племен вінчає його діяння на землі, Гайавата звернувся до народів із промовою, повною добрих побажань, в кінці якої він сказав, що збирається на небо. Він вийшов на берег моря і сів у свій чарівний човен. Повітря наповнилося звуками божественної музики, і зачаровані люди дивилися, як човен став підніматися все вище, доки остаточно не зник».

Г. Лонгфелло поетично переповідає цю легенду у главі «Відліт Гайавати». Взагалі, американський письменник досить точно наслідує міфи північноамериканських індіанців, але підхід у нього до образу Гайавати та подій, пов’язаних з ним, — свій. Щоб розібратися, як же зображується Гайавата в поемі, треба знати, що таке «міф» і «міфологізм».

Міф та міфологізм у поемі «Пісня про Гайавату»

Міф (грецьк. mythos — слово, переказ) — розповідь про богів, духів, героїв, надприродні сили та ін., які брали участь у створенні світу. Міф — витвір наївної віри, який складає філософсько-естетичний комплекс давньої епохи. У давні часи міф створював уявлення про світ, впливаючи на процес пізнання, був основою для інтерпретації природних і суспільних явищ, ритуальних обрядодій. Міф існував переважно у віршовій і розповідній формі, часто правив за основу синкретичних форм творчості, зумовлював створення національного фольклору і літератури.

У «Пісні про Гайавату» розповідається про давні уявлення північноамериканських індіанців. Для них світ населений духами, героями, древніми божествами. Природа та її сили мають магічний характер. Людина залежить від багатьох надприродних і божественних сил. Поема починається епізодом про утворення Ліги націй. Це не просто поетизація історичного факту, а зображення процесу творення нового світу, бо з цієї події починається нова епоха для індіанців, а Гайавата стає виразником цієї епохи.

Міфологізм — спосіб поетичної реалізації міфу у творах оригінальної літератури. Значення міфу в літературному творі не тотожне його семантиці в першозразку й залежить від культури епохи, задуму письменника, жанру твору. Один і той же міфологічний мотив, опрацьований протягом багатьох віків, набуває в кожній епосі нових значень, служить способом втілення нової проблематики й може з часом повністю втратити архаїчний елемент або ж здобути нове, символічне вираження.

У міфах північноамериканських індіанців Гайавата підноситься на небувалу висоту. Він — творець світу, першовідкривач багатьох речей, наймогутніший і найсильніший.

Людські риси в міфічному Гайаваті поступаються божественним. А Лонгфелло у своїй поемі знову робить Гайавату людиною, створюючи не абстрактний, а дуже живий і проникливий образ. Гайавата стає втіленням не тільки високих божественних істин, а ще й загальнолюдським ідеалом.

У міфах Гайавата не тільки мудрий і сильний, але й хитрий, мстивий, інколи злий і лицемірний. А в «Пісні про Гайавату» герой повністю позбавлений цих негативних якостей. Автор свідомо відмовляється від них, бо вони не відповідали його задуму створення ідеального героя. Гайавата у творі захисник народу, миротворець, хоробрий воїн, зразковий сім’янин, спритний мисливець, працьовитий землероб — тобто він втілює все найкраще, що було в північноамериканських індіанців. Разом з тим він набуває й загальнолюдського значення.

Гайавата як народний ідеал

Ім’я головного героя поеми перекладається по-різному. За однією з версій це — давнє божество мисливців і риболовів племені онондагів. Другий варіант перекладу імені Гайавата означає «шукач вампуму». Крім того, Гайавата — це ще й пророк, учитель. Оскільки реального Гайавату одразу після смерті стали ототожнювати з Манабозо, індіанським Прометеем, його ім’я набуває ще й значення «творця життєвих благ», «винахідника ремесел».

За законами героїчного епосу поема побудована як казкова біографія героя: його божественне походження — зростання — подвиги — одруження — перехід із земного в потойбічний світ (бо справжній герой безсмертний).

Гайавата був сином Венони (дочки Нокоміс) і західного вітру Маджеківіса. Забута й зраджена вітром Заходу, Венона від журби померла, а Гайавату вигодувала й виховала Нокоміс (до речі, вона сама була колись зіркою, народивши Венону від союзу з Маскедеєм — зеленим лугом). Отже, божественне походження Гайавати уособлює ідею зв’язку різних стихій — землі, неба, повітря, води, серед яких опинилася людина. Згідно з уявленнями північно-американських індіанців людина кровно пов’язана з природою. Природа — її праматір, а вона — її вічний учень. Гайавата ще з дитинства вчився розуміти мову птахів і звірів, пізнавав сяйво зірок і прислухався до шелесту лісів. Але людина у міфах індіанців не безвольна істота. Вона здатна використовувати природу для своїх потреб і навіть підкоряти стихії. Гайавата став справним мисливцем, його знання природи допомогло йому у житті. А епізод про перемогу Гайавати над західним вітром Маджеківісом (помста за матір) утверджує торжество людини на землі.

Як романтик, Лонгфелло створив справжній гімн людині, возвеличив її фізичні та моральні якості. Гайавата зображується як позитивний герой. Він сильний, хоробрий, мудрий, справедливий. Але головне — те, що його справді робить народним героєм, — його відданість своєму народові. Він і його друзі постійно думають про те, як забезпечити людям мирне і щасливе життя.

Ви почуєте, як в лісі
І постився Гайавата,
І молився — не для того,
Щоб здобуть на полюванні
Щастя й успіхи мисливські
Чи зажити собі слави, —
А для того, щоб народам
Забезпечити добробут.
(Тут і далі переклад К. Шмиговського)

І Гайавата докладає великих зусиль, щоб забезпечити цей добробут. Він розкриває індіанцям секрети полювання і землеробства, приручає звірів, пізнає таємниці лікування, відкриває писемність. Як народному героєві, йому сприяє природа і йому покровительствує великий Гітчі-Маніту. Усе, що робить Гайавата, описується в піднесених тонах. Урочиста й поетична оповідь про героя сповнена великої кількості епітетів, метафор, символів та інших засобів, серед яких особливе місце посідають гіперболи — вони підкреслюють надзвичайні здібності, виняткові риси персонажа.

Окрім божественних і героїчних якостей, Гайавата має і суто людські риси. Він палко закохується в дівчину з чужого племені — Міннегагу (Грайлива Вода), домагається її руки, створює сім’ю, їхнє кохання зображується дуже романтично, на фоні розквітлої природи, в яскравих барвах і кольорах. Коли Міннегага померла від голоду під час лихої зими, Гайавата дуже сумує за нею. Невдовзі і він піде за нею до Країни Того Світу, до похмурого Поніме (Загробне життя).

Згідно з міфом, Гайавата на своєму човні відлітає на небо. Але останні його слова звернені до народу:

«О народе мій! В далеку
Й довгу подорож іду я,
І чимало літ пролине,
Місяців спливе багато,
Доки стрінемося знову!
Moї ж гості зостаються;
Ви послухайте слів мудрих
Від гостей — тих слів про правду;
Що Життя Володар мовив
Їм в Країні світлій ранку!»

Серед гостей Гайавати були в той час, «пастир в сутані з товариством і вояцтвом». Лонгфелло зробив фінал свого твору символічним: Гайавата відлітає, але замість себе він залишає «слова мудрі», «слова про правду» — Божі заповіді.

Аналіз глави «Люлька згоди»

В індіанській міфології ім’я Гітчі-Маніту перекладається як «великий дух», «владика життя». Індіанці вірили в те, що світ створив і ним править могутній Гітчі-Маніту, який стежить за тим, як живуть люди, направляючи їх на праведний шлях. Гітчі-Маніту — це Творець, Батько для всіх народів, уособлення Добра і Мудрості для північно-американських індіанців. Окрім того, це ще і втілення ідеї Миру.

У І главі «Пісні про Гайавату» в поетичній легендаризованій формі розповідається про реальний факт організації Ліги ірокезьких племен. Автор навмисно створює казковий колорит оповіді, оповитої серпанком міфів. У такий спосіб він підносить історичну подію на небувалу висоту, надаючи їй узагальнюючого значення, утверджуючи ідею національного єднання, що в умовах формування американської нації звучала дуже актуально. Письменник не тільки оспівував минуле, але й звертався із закликом миру до всього людства. Цей заклик не втратив свого значення і до сьогодні.

Гітчі-Маніту звертається до індіанців зі словами перестороги. Вони для нього «дітки рідні», бо він піклується і дбає про них як добросердий батько, але вони ж і «бідні діти», бо втратили моральні орієнтири, воюють між собою і самі ж потерпають від ворожнечі. Гітчі-Маніту виявляє справжню мудрість у своїй промові. Він розповідає про те, який прекрасний і величний світ і що його треба берегти й радіти йому: «Так чого ж вам, діти, треба? Нащо сваритесь та б’єтесь?» Слово Гітчі-Маніту має попереджальний характер. Він застерігає від небезпеки, що несе із собою розбрат. Ваша сила — у єднанні,

А незгода — ваше лихо;
Хай же буде мир між вами,
Як між рідними братами.

Великий Дух говорить про те, що він пошле на землю пророка, котрий допоможе індіанцям знайти шлях до миру й достатку. У цих словах сповіщається про прихід Гайавати — виразника волі Владики Життя і втілення народних ідеалів.

Гітчі-Маніту пропонує індіанцям жити між собою у згоді, стати «рідними братами». Ця думка цілком відповідала не тільки мріям північноамериканських індіанців, але й християнським заповідям, які утверджував Лонгфелло в «Пісні про Гайавату». Оскільки індіанці — «діти» одного Великого Духа, Владики Життя, то вони є «братами», а брат не може піднімати руку на брата, бо це найбільше зло. ідея «братства» поширюється на весь світ, бо всі люди повинні стати «братами» й припинити війни.

Гітчі-Маніту переконливо доводить індіанцям свою правоту. І вони змінюються. Якщо на початку глави вони були озброєні й розфарбовані по-бойовому, а «в очах — смертельний виклик», «у серцях — кривава неристь, ворожнеча з батька-діда, стародавня спрага помсти», то в кінці глави вони за наказом Гітчі-Маніту змивають бойові фарби у воді й закопують у землю свою зброю. Купання у воді нагадує акт хрещення, а Гітчі-Маніту вже не стурбований і грізний, а усміхнений до своїх слухняних дітей. Момент єднання підкреслюють прислівник «разом» і займенник «всі».

Особливого значення у цій главі набуває образ Люльки Миру. Люлька — традиційний атрибут побуту північноамериканських індіанців. З люлькою вони ніколи не розлучалися, з люлькою йшли на переговори, люльку берегли й передавали у спадок. Лонгфелло підкреслює божественне походження Люльки — її зліпив сам Гітчі-Маніту, запалив її, «даючи народам гасло». Отже, Люлька — символ Божого Духу, який надихнув цей світ.

Дим здійнявся тихо-тихо
У спокійнім сяйві ранку —
Спершу струменем тоненьким,
Далі — парою густою;
Пара в хмару розрослася,
Ніби ліс підвівсь до неба,
Все угору підіймалась,
Доки неба не черкнула, —
Та й розбилася об небо,
Стала падати додолу.

Люлька — це також і символ єднання народів: «Всі збиралися народи на те гасло Люльки Миру». А в фіналі глави, коли воїни послухалися Гітчі-Маніту, Люлька стає символом миру, взаєморозуміння, гуманізму. Те, що замість однієї Люльки з’являється багато Люльок Миру, свідчить про поширення ідей гуманізму серед різних племен і народів.

Гітчі-Маніту має божественне походження: він невідомо звідки з’являється і так само таємниче зникає. Від його слідів потекли ріки, пальцями він накреслює шлях струмкам. З його слів ми дізнаємося, що він створив усі народи, дав їм ліси, звірів, річки, рибу тощо. Його слово — закон для індіанців, йому вклоняються. Його авторитет визнаний і незаперечний. Така божественність персонажа цілком відповідала міфам північноамериканських індіанців. У даному випадку міф про Гітчі-Маніту дозволяв Лонгфелло говорити не лише про конкретний факт створення Ліги п’яти племен, а про світ взагалі, шляхи його гуманізації. Адже міф — це своєрідна форма вираження мрій і прагнень давніх людей, це духовний досвід народів, який завжди актуальний і для сучасності.

Кращі переклади «Пісні про Гайавату»

Коли «Пісня про Гайавату» вийшла з друку, вона викликала захоплення у широкої публіки. Твір привернув увагу діячів культури всього світу. Його одразу стали перекладати найкращі поети. Наприклад, французькою «Пісню про Гайавату» перекладав такий великий майстер, як Шарль Бодлер. Найкращим російським перекладом є переклад Івана Буніна, котрий надихнув Панаса Мирного зробити українську версію «Пісні про Гайавату». Ця праця була здійснена в 1899-1900 рр, але, на жаль, не дійшла до українського читача в той час, бо була надрукована лише в 1971 році, в семитомному виданні Панаса Мирного. 1957 року у нас вийшов переклад поеми Лонгфелло, зроблений Костянтином Шмиговським. «Пісню про Гайавату» перекладав у 1912 р. відомий поет-символіст Олександр Олесь, видавши її окремо книжкою в 1923 році.

У своїй книзі літературно-критичних статей та есе «Духовний меч» (1983) видатний класик сучасної поезії Іван Драч розкрив значення «Пісні про Гайавату» для світової культури: «Оця непересічна книжка — одна з найпривабливіших книжок світової літератури. Вона вже пережила століття, перекладалась багатьма мовами, зачепила своїм неповторним єством мільйони і мільйони читачів. Утвердилась як вічна цінність. В чому ж її сила і привабливість? Чому образ Гайавати виникає в нашій уяві щоразу, коли заходить мова про індіанські народи Америки? Та й не тільки тоді. Вирісши на американському ґрунті, ввібравши в себе найкращі риси чудових міфів корінних американських племен, образ Гайавати — глибокопоетичний і казково фантастичний — став промовистим закликом до єднання народів, живим втіленням цього єднання... «Пісня про Гайавату» живе, існує як вічна цінність світової літератури і промовляє до українського читача так проникливо і щиро, так відверто і захоплено, так неповторно і глибоко... Який привабливий образ Гайавати, що вчить будувати мирне і прекрасне життя, позбавлене ворожнечі і війн!».

Л-ра: Всесвітня література та культура в навчальних закладах України. – 2001. – № 2. – С. 18-22.

Біографія

Твори

Критика