Дивне життя письменника-бунтаря і мрійника
І. Бондарук
Вічним мальконтентом і революціонером, босяком і мрійником був Осип Шпитко, добре всім львів’янам відомий перед Першою світовою війною письменник і публіцист. Ніхто не знав, як він жив і чим жив. Непосидющий богеміст, ходив від каварні до каварні, нарікав на свою долю, критикував усіх і все. Повний злоби і ненависні до рідних, виїхав 1913 року до Бразилії. Поніс свою тугу до іншого життя під бразильське небо. Але й там не змінився: обідраний, бідолаха, ніде не міг загріти місця, ніде не міг знайти собі пристановища. Як жив у Галичині, так жив і в країні Південного Хреста. Плакав там, коли згадував свій виїзд у далекий незнаний світ. Закам'янів на цім дні, коли покидав Львів. Страшна буває доля людини, яка відірвалася від рідного краю.
У Бразилії швидко вивчив португальську мову так добре, що - як розповідали мені там - писав промови для бразилійських достойників та статті до бразилійських часописів. Здобув собі місце в португальській літературі тієї країни, написавши такі твори, як «Потойбічні поезії», «Макабричний танок Смерти», «В могилі життя», «Історія виродка» та інші. Бразилійська критика прийняла його твори прихильно, але деякі письменники і критики перехвалювали його й тим ще більше деморалізували Шпитка, який і без того грішив часто несмачною самохвальбою й «гохштаплерством». У португальських творах Шпитка багато автобіографічного матеріялу, на тлі якого можемо собі відтворити життя того вічного богеміста, бунтаря й анархіста. Його автобіографічний роман залишився в рукописі. Доктор Іван Макснмчук, який помер у Бразилії, переписав на машинці португальський текст того роману й на руки брата Юліяна в Чікаго передав його до музею у ЗСА. В рукописі зберігся лист Шпитка до доктора Жозе Ойтісіки. З нього довідуємося, що Шпитко жив у Бразилії в нужді, ішов пішки 560 км з Монтевідео до Сантанн до Лівраменго 16 днів з тягарем 20 кг на плечах. Бажав тоді дістатися до Ріо-де-Жанейро, але не мав на це потрібних 200 крузейрів на дорогу. Перебував тоді в Порто Алегре, але тамошні відносний йому не подобалися: називав їх політичним бандитизмом. В тому ж листі згадує Шпитко якогось Жорже Баліса, що мав поїхати до Європи й вірив, що він стане анархістом. Там же каже Шпитко про себе, що хоч переживав упродовж сорока років муки, голод і злидні, і далі готовий своє життя віддати за «ідеали анархіста».
Чому заголовок твору є «Історія виродка»? Відповідь на це дав автор у другому розділі. Він каже: «Батько та й усі інші називали мене виродком і бунтарем. Виродком не був я ніколи, а бунтарем я був уже в лоні матері, коли відчував тісноту в її лоні, бунтувався і прийшов на світ 2 місяці перед реченцем. Я спішився, щоб себе вписати на листу божевільного змогу за незалежне існування. Вже в перших днях життя зачав я відчувати твердість ліжка й холод, блохи, мухи, тому плачем протестував. Бунтарем я був, коли в холодний слотливий день березня повезли мене до церкви, де я зовсям протестував плачем проти священика, який лив на мене свячену воду. Багато разів потім моя хресна мати розказувала, що я в час христин заваляв руки священика так, що він мав сказати: «Але ж це буде справжній антихріст!» Той автобіографічний роман кінчається виїздом Шпитка до Південної Америки.
Що Шпитко був великий хвалько й «гохштаплер» вказує оця сцена: директорка театру, - хвалився він, - цінила в нього душу аристократичну і шляхетний характер, тому боронила його перед усіма напасниками. Вона просила його: «Дозвіль мені цілувати твоє гарне, шляхетне і свіже лице, твої руки...».
Цінне в книжці є хіба те, що він від часу до часу малює наше положення в австрійській монархії під гегемонією поляків. Цим книжка робить нам добру прислугу перед чужинцями. На жаль, і тут занадто часто говорить про себе й несправедливо критикує українське суспільство. Він каже, що в «доброму товаристві» можуть бути тільки ті, що скінчили бодай гимназію, а Шпитко відчував це, бо не мав нашої освіти. Вернувшися з подорожі по середущій Європі, почав публікувати статті й сатири соціяльного змісту. Картав націонал-демократів, бо вони із своїм «Народним Комітетом» мали все у своїх руках. Його брошури було конфісковано. Земляки виступали проти нього, кажучи: «Хто є той чоловік? Хто дає йому право вчити нас патріотизму? Геть із ним!»
Коли ще був малим хлопцем, в один дощевий слотливий день, коли батька не було в хаті, вхопив молитовник батька й почав його читати разом із братами й сестрами. Щоб краще собі закарбувати в пам'яті вигляд буков, взяв кусник вугілля і рисував букви на білих стінах кімнати. Це дало йому щастя, коли він зумів написати на стіні своє ім'я, батьків і всієї сім'ї, зложеної із 12 душ. За те, що помалював стіни, батько збив його до крови, а мати, побачивши синяки на його тілі, вхопила його на руки, плакала й пестила.
Пригода з розбитим глечиком і друга пригода з горохом мали великий вплив на бунтарського духа хлопця та його дальше життя. Він подумав собі тоді: «Як це могло бути, що я через глечик, який збив нехотячи, поніс незаслужену кару, а коли свідомо з'їв горох та й ще обманув батька, мене не тільки похвалили, але й нагородили? А найсправедливіший і наймилосерднішнй Бог не інтервеніював у моїй справі! Як це могло статись, що Бог дозволив мене покарати за добро, а нагородити за зло? Вчили мене не брехати, але батько й усі люди жили брехнею, і коли я одного разу спитав батька, чому він сказав неправду жидові, продавши йому хвору корову, то батько відповів: «Говорячи правду, ніколи нічого не продав би!»
Хлопець зрозумів, що в цім світі не все є правдою, що читаємо в шкільних підручниках. І він рішив шукати тієї правди та її пізнати. За селом клякнув перед статуєю розп'ятого Христа й молився: «Христе милосердний! Якщо я злий, то зроби, щоб я став добрим і не терпів стільки! Ти добре знаєш, що я не хочу бути злочинцем! Хочу бути добрим, людиною добра і знання!» Встав з твердим рішенням стати добрим і чесним! Пішов далі назустріч Невідомому.
В малому селі найнявся за дяка в пароха русофіла, але скоро його покинув, бо не платив йому цілої третини доходів, хоч був дуже багатий. Зродилося тепер у нього бажання багато читати. Цікавили його такі історії: бандит-джентельмен Рінальдо Рінальдіні, Робінзон Крузо тощо. Послух, скромність, покора здавалися йому добрими, але тільки для духовників і панів. Передусім хотів знати й шукати життя веселе, щасливе, життя без принижень, крови і сліз.
Приневолений голодом, брався до всякої роботи. Але були праці, яких не хотів прийняти за ніяку ціну. Наприклад, один мішух післав його на великий фільварок, якого власниця, дочка свинаря, вийшла за графа, що розтратив майно й шукав рятунку в добрій женячці; а «графиня», вийшовши за постарілого графа, знищеного морально й фізично, казала хлопцеві показати зуби, язик, оглянула його з усіх боків і прийняла на службу. Мав її лоскотати в підошви, а вранці брала його до своєї спальні. Хлопець утік від неї. Довго шукаючи праці і помираючи з голоду, найнявся за комінярського челядника. Чистив комини, а у «вільних годинах» помагав у хаті. Господиня мала сина теолога, який удавав дуже побожного і смирного життя, але був онаніст. По авантюрі з ним набив хлопець його і втік. Пішов десятки кілометрів від рідного села й найнявся в пароха за помічника дяка. Мусів досвіта вставати й усіх будити, потім чистив одяг і черевики цілій сім'ї, опісля дзвонив, а тоді щойно мав право з'їсти сніданок. Зате всі його любили, особливо парох, який його добре нагороджував за вірну службу. Віддали йому ключі і він став неначе економом. Але парох, не маючи власних дітей, адоптував своячку, сироту Оксану. Вона, розпущена, була примховата й робила в хаті, що хотіла. Вона спокусила хлопця до статевих зносин із нею, а пізніше сказала, що її згвалтовано. Дізнавшись про все, парох заплатив хлопцеві, поблагословив його й відправив. Із своєрідним цинізмом виправдує Шпитко свій гріх, поповнений із Оксаною. Він каже без застережень: «Гріх?... Нема ніякого гріху! А втім, якщо я зробив гріх, то маємо церкви, маємо стільки священиків, сповідників...»
Працював Шпитко і в театрі. Опанувавши добре польську мову, став (як хвалився) улюбленцем публіки. Але актори його ненавиділи, бо вважали себе чимось ліпшим від нього. Зате директорка театру закохалася в нього, хоч могла бути його мамою. Особливо ненавидів його актор Мєчислав Наварскі і щоб його викурити, вкрав із каси гроші і підкинув до валізки Шпитка. Шпитка арештовано, хоч директорка з плачем запевнювала, що він невинен. Але по 3 днях його випустили, бо виявилося, що гроші вкрав таки Наварскі. Потім працював Шпитко три роки по провінціяльних театрах. А що театрів було вже багато й не було з чого жити, артистки, щоб себе врятувати, продавали своє тіло. Багато людей радили йому студіюати спів, бо мав гарний баритон, але Шпитко зненавидів сцену й театр. Безсоромно описує він у подробицях сцени морального здичіння актрис. Мандрівну галицьку театральну трупу зображує він, як дім великої розпусти. Він пише дослівно так: «Ніде в світі я не бачив такого морального й сексуального упадку, такого свинства, як там!»
Л-ра: Боднарук Iван. Між двома світами. Вибрані статті про українських письменників. – Донецьк, 1996.
Твори
Критика
