Житіє Осипа Шпитка (Легенда. Біографія. Творчість)
Петро Ляшкевич
Легенда. Контроверсійна суперечлива особа Осипа Шпитка в суспільному житті Галичини початку віку була явищем скандально-шокуючим. Він, людина виняткових різнобічних здібностей, талантів і обдарувань, рідкісного психо-фізичного складу характеру, не зумів реалізувати свого творчого й інтелектуального потенціалу, перетворив власне життя на фейерверк детективно-пригодницьких авантюр та витівок. Людина такого широкого формату не змогла вміститися, знайти себе в специфічному галицькому середовищі тієї доби. Духовний клімат, громадські ідеали, морально-етичні приписи були тоді виснажливо-посушливими, несприятливими для проростання індивідуальностей. Тяжкі нарікання І. Франка, В. Стефаника, М. Євшана, І. Верхратського, а з Великої України — Лесі Українки, М. Коцюбинського, М. Грушевського на «галицькі обставини» потверджують причини, які часто не сприяли розвиткові особистості, а заглушували її, змушували уніфікуватися до бувало сумнівних стандартів і норм. Таких унікумів, як О. Шпитко, ніякі правила, порядки й закони не перевиховують, лише ламають, нівечать.
Був він, як визначили б з огляду на особливості характеру сучасні психологи, інтуїтивно-логічний екстраверт, людина проби Дон Кіхота, «новатор». Це, як правило, типи, які чудово розуміються на можливостях, тонкощах душ інших людей, і не лише людей, але й добре відчувають перспективи, нові ідеї. Вони постійно цікавляться всім новим, незвіданим, генерують найфантастичніші задуми. Діапазон зацікавлень, занять таких людей парадоксально різноманітний (Шпитко, для прикладу, був добрим співаком, настрійником піаніно і чемпіоном гри в карти, керував церковним хором і 25 разів сидів у тюрмі, писав невисокого художнього рівня вірші й гуморески рідною мовою і справжні шедеври (новели, есеї) — португальською; міг залицятися до вуличних дівиць та російської княгині...).
Люди Шпиткового типу вміють логічно формулювати цікаві теорії, розробляти і втілювати їх. З великих подібними до Шпитка за складом характеру і творчими потенціалами були: Галілео Галілей, який відкрив закон падіння тіл, Карл Маркс (створив уже застарілу теорію економічних відносин), Альберт Енштейн (теорія відносності), Зигмунд Фрейд (теорія психоаналізу). Дон Кіхоти добре володіють собою, в екстремальних ситуаціях мобілізуються, проявляють силу волі, рішучість. Не люблять заперечень, не терплять повчань, тому різко реагують на подібні явища. Активне, принципове, категоричне відстоювання своєї думки, позиції робить враження, що такі люди грубі, невиховані (Шпитко мав опінію галицького хулігана й скандаліста). Взагалі, люди цього типу часто ігнорують моральні та суспільні норми (односельчани називали ще хлопчика Шпитка виродком. — це його не хвилювало, як не хвилювало З. Фрейда те, що його дослідження проблем сексуальності збурили суспільну цноту).
О. Шпитко був активним і помітним письменником початку століття. Серйозну творчість (публіцистика, лірика) чергував у згоді з власними принципами з різними «чуфізами» (термін В. Петрова стосовно витівок М. Костомарова), штуками, зміною масок-псевдонімів, а здоровий галицький патріотизм з примітивним антисемітизмом, взагалі шовінізмом (очевидно, він перший наш яскравий шовініст). Можливо тому прижиттєва літературна критика обережно обминала нестандартну особу О. Шпитка. І. Франко у статті «Шевченко і критики» побіжно зауважив, що збірка О. Шпитка «Новомодні коляди» не має «ніякої літературної вартости». Подібної думки був, очевидно, про всю його поезію й позалітературні «художества». Зате роман «Вирід» опублікував 1901 року в «Літературно-науковому віснику» і паралельно окремою книжкою, поцінувавши сміливе новаторство твору.
Під сьогоднішню пору єдиними джерелами біографічних відомостей про О. Шпитка є його оцей автобіографічний роман та есей П. Карманського з книжки «Молода Муза» «Перший богеміст на галицькому ґрунті». П. Карманський добре знав О. Шпитка в пору становлення «Молодої Музи» та під час еміграційного життя в Бразилії (30-ті роки). Змалював українського Дон Кіхота колоритно й привабливо, розповів частину таємниці життя цієї легендарної людини. Підібрав Шпиткові влучні епітети-номінації, порівнюючи його то з розбійником Рінальдо Рінальдіні — героєм однойменного роману Христіана-Августа Вульпіуса, то П’єтро Аретіно, італійським письменником-сатириком, автором скандальних сороміцьких віршів. Шпитків портрет пера Карманського виглядає так: «Автодидакт в роді Горького, всебічний талант, людина м’яка, як зуміє бути м’яким тільки наш мужик, а водночас бандит, що був ладен серед білого дня на Академічній вулиці побити людину, відібрати їй честь найнижчого сорту пасквілями. Ангел і сатана в одній особі, непримиренний ворог людей освічених, анархіст в поглядах і в житті, цинік, а водночас ідеаліст. Незмордований Дон Кіхот, що всюди в нашому громадському житті добачував нікчемність, і поборюючи її, не вагався вжити ніяких засобів, однак, «цілим серцем горнувся до освіченої людини, що поводилася з ним, як з рівнею».
На основі цього есею П. Карманського Р. Іваничук у романі «Шрами на скалі» (1987) створив примітивний образ білялітературного хулігана Йосипа Шпатька, образ, мовимо тавтологічно, образливий для пам’яті про цього небуденного українського письменника. Роман Горак у біографічній повісті «Лесь Мартович» (1989) теж коротко, за Карманським, вивів епізодичий образ О. Шпитка.
Перелік талантів, фахів, занять О. Шпитка надто красномовний: співак, диригент церковного хору, актор почергово кількох аматорських польських театрів, домашній учитель, публіцист, редактор часописів, м’який поет-лірик і різкий поет-сатирик, неперевершений гравець у карти й більярд і настроювач піаніно; анархіст, керівник міфічних нелегальних груп «Товариство месників» та «Чорні маски» (у Бразилії), гультяй-авантурник і штатний співробітник столичних бразильських часописів, вчитель музики і прачка в шпиталі... Яскраво виділявся, доповнює Карманський, «вродженою інтелігентністю» й «універсальністю таланту».
Легенду свого життя творив О. Шпитко емоційно, виразно, талановито й пристрасно.
Біографія. Точні конкретно-біографічні дати, факти про людину-фантома, яка постійно міняє свої іміджі-маски, псевдоніми, професії, села, міста, країни й континенти проживання, встановити важко. Спосіб життя таких людей, митців-богемників є продовженням творчості, власне є творчістю, мистецтвом життя, де реальне має ілюзію умовності, а то й погорди.
Народився Осип Шпитко 7 квітня 1869 р. в с. Городниці Гусятинського повіту на Тернопільщині в селянській родині. Його батько був крутої вдачі і домостроївських педагогічних принципів, що, здається, виразно осіло в характері сина. Автобіографічний роман «Вирід» допоможе нам реставрувати частину життєвої долі цієї людини-маски. Твір написано у формі відвертої сповіді, щиро, без комплексів — як спогади Казанови.
Отже, головний герой твору Роман Луневич лиш з’явився на білий світ, як вже показав свій норов. Повитухи на хрестинах врочили дитині бурхливе життя, бо вже в колисці проявляла характер. У селі хлопчика стали називати «виродом», себто виродком. У чотирирічному віці хлопець умів читати, а маючи п’ять років, почав співати у церковному хорі. Ріс невгамовний, спритний до витівок, жартів. Умів складати на товаришів жартівливі вірші, смішні пісеньки.
Освіти належної не здобув («Я самоук, ніяких шкіл, ніяких свідоцтв у мене нема»), закінчив лише школу. Прототип — О. Шпитко — теж закінчив «нормальну», тобто початкову школу в Гаврилові Великім Гусятинського повіту та підготовчі курси вчительської семінарії в Тернополі. П. Карманський в «Укараїнській богемі» стверджує, що дійсно Шпитко-самоук не мав ніякої освіти, не любив людей «з університетами». А Романа Луневича в якійсь бурсі обікрали, тому вернувся домів. Розгніваний батько вигнав сина з хати і той пішов блукати світами. Трохи працював у столяра — доброго злодія. Вернувся додому, організував у селі церковний хор, працював диригентом (у 20-х роках в українських поселеннях Бразилії Шпитко теж організував церковний хор і диригував ним).
Коли став юнаком, зробився емоційно нестримним, постійно закохуючись, фліртуючи й ведучи аморальне статеве життя. Власне амурні пригоди Луневича складають основу сюжету роману, паралельно як вони були основою життя О. Шпитка.
Першим коханням Романа була заміжня Домця, та справжнього чару любові спізнав, закохавшись у п’ятнадцятилітню єврейку Естеру.
Якось у містечку Роман побував на виставі польського мандрівного театру. Загорівся бажанням стати актором, пішов з дому і пристав до театральної трупи. Разом з театром об’їздив увесь край. Трупи часто банкротували, розпадалися, актори бідували. Іноді тижнями не було що їсти.
Кинувши театр, Луневич організував гурток «гноблених та поневолених братів», ширив соціалістичні ідеї, далі створив анархістську організацію «Товариство месників». Продовжував шукати авантюрних амурних пригод. Поступово крах морально-етичних цінностей, розчарування в життєвих ідеалах, некорисний вплив філософії Шопенгауера, сентенції якого Луневич має за свої принципи і цитує, — причини, які витворили (спотворили?) його конституцію життя, як, зрештою, життя самого Шпитка. Подальше життя Луневича — це пошуки місця під сонцем, способів реалізувати свої різнобічні таланти, а також чергові любаски, короткий шлюб із пристаркуватою дівою з баронової родини, нарешті, вбивство на дуелі чоловіка коханки.
Зрештою Галичина стала тісною, і Луневич подався до вічного міста Одеси. Вабили романтичні потяги до мандрів, море і жінки.
Роздумуючи про свої донжуансько-казановсько-распутінські успіхи в жінок, Луневич-Шпитко, тонкий спостережливий психолог, робить цікаві висновки, варті ширшого цитування: «Є мужчини і то досить гарні й багаті, що ціле своє життя нарікають лиш на те, що їх женщини не хотять любити, кажуть, що не мають щастя в любові, або кілько женщин знали, то ніяка їх так не не-навиділа, як власна жінка. А мені здається, що се знов один зайвий довід дурноти мужчин. Женщина може полюбити лише розумнішого від себе, а в найгіршім разі, — рівного собі морально й інтелектуально. З природи хитра, помічує вона всяку дурноту хоч би навіть свого мужа. їй треба вміти імпонувати і прив’язати до себе, але, передовсім, треба її саму пізнати. Кождий чоловік може бути певний любови своєї жінки, або бодай прив’язання остілько, оскілько він певний своєї духовної вищости над нею».
В Одесі на Рішельєвському бульварі познайомився Луневич з повією Вірою, жінкою тяжкої долі, вигнаною чоловіком з дому. Покохали одне одного щиро і ніжно. Проте незабаром Віра виїхала на роботу в Грузію. Через деякий час подався на Кавказ і Луневич. Якось у човні потрапив під шторм. Врятував його грузин Харбедіє; відходив непритомного. Мав дочку-красуню Надю. Пристрасна грузинка підкорила чистим почуттям вульгарне серце пройдисвіта. Та в цей же час зустрів свою одеситку Віру. Високі почуття, напруга емоцій розірвали цей любовний трикутник: екзальтована грузинка в пориві ревнивого гніву суворо попередила Луневича, а Віра, зазнавши з Романом уперше в житті справжнього людського щастя, пізнавши благородство душі цієї людини, яка витягнула її з болота проституції, кинулась зі скелі в море, щоб не бути третьою. Луневич, зворушений вчинком Віри, теж пішов у море, до неї.
Розв’язка роману дещо штучна, психологічно не вмотивована. Сюжет роману життя Осипа Шпитка продовжувався. Він, переживши бурхливі роки темпераментної юності в мандрах і авантюрах, оселився на Буковині. У Чернівцях 1899 р. редагував часопис «Буковина», пробував заснувати сатиричний журнал «Анцихрист». З цього приводу «Літературно-науковий вісник» помістив анотацію: «Анцихрист», нова сатирично-політична часопись, почала виходити в Чернівцях від 1 лютого с. р. Редактором її є д. Осип Шпитко, якого оповідане «Вирід» друкував наш журнал минулого року».
У Чернівцях О. Шпитко видав кілька книжок (поезія, проза, публіцистика, віршована сатира). Десь 1905 р. він з’явився у Львові, де близько зійшовся з майбутніми молодомузівцями. Тут редагував журнал Дениса Сембратовича «Руска хата» (1905), газету «Дзвін» (1906), видав кілька книг згаданого репертуару. Незабаром, заживши скандальної літературної та побутової слави, зник. Взагалі його бурлескно-травестійний спосіб життя з несподіваними перевдяганнями, змінами іміджу, професій, місць проживання був найстабільнішою рисою характеру. Відомо, що 1912 р. О. Шпитко короткий час редагував у Сяноку газету «Підгірський дзвін». У цей час, ще до великої війни, він виїхав до Канади, звідти до США, а далі — до Бразилії. Тут застав його П. Карманський у 1920 році. Скаржився, що його за океан, між дикунів, нагнали землячки. Тут, у Бразилії, «користувався всіма благами волі і паразитарного життя, бо заробляв на хліб грою в більярд, яку довів до рекордового мистецтва, і де творив з місцевих українських робітників анархістичну організацію «Чорної Маски» — для визволення України... А коли набридло йому жити між рідними, і коли втомила його боротьба з попами, переїхав до С[ан] Павло і до Ріо-де-Жанейро...» У столиці під псевдо Осип Стефанович друкував в авторитетних часописах серії статей під загальною назвою «Христос народів». У них знайомив читачів з Україною, її історією. Користувався в колах українських емігрантів дуже поважним авторитетом.
У Бразилії Осип Шпитко видрукував збірку новел і есеїв португальською мовою «На могилі життя» (1930). Книжка відкривалася передмовою авторитетного бразильського критика, який ставив творчість Шпитка поруч із прозою Льва Толстого і Л. Андрєєва. Численні відгуки й рецензії в пресі високо поціновували творчість українського письменника, який діждався визнання від чужих, залишаючись невідомим своїм.
Не обійшлося за океаном без любовних пригод: на сьомому десяткові літ сивобородий дідусь О. Шпитко полюбив якусь російську графиню, яка чудом втекла з СРСР. У столичному журналі постійно друкував про неї сенсаційні матеріали, «виекспльоатував її екзотичну появу» (П. Карманський).
Легенда смерті письменника така ж загадкова, як і його життя. П. Карманський у 1936 р.. пишучи про Шпитка есей до «Української Богеми», гіпотезував : «Чи дідусь, руїна колишнього Шпитка, ще в живих, — не знаємо. Є чутка, що він вже закінчив своє авантурне життя...» Натомість Яр Славутич, як стверджував В. Лучук, розповідав йому, що в 1946 р. зустрічався з О. Шпитком у Бразилії, обіцяв написати про нього спогади. Англомовна енциклопедія «Україна» констатує, що Осип Шпитко помер у Бразилії 1942 року... Біографія перейшла в легенду, за законами цього жанру її герої смерті не імуть.
Творчість. Літературну творчість Осип Шпитко розпочав у 90-х роках під час акторської праці в мандрівних театрах. Для вистав польськомовних театральних труп створював музичні вставки, пісні на власні слова. Паралельно друкував ранні віршові проби в журналі «Monitor». Українською мовою почав писати на рубежі віку: з 1899 р бачимо його публікації в «Ділі». Дебютував в літературі у власному стилі. Газета «Буковина» (1899, 4.139) помістила таке оголошення:
«Антихрист вже ходить по Галичині і Буковині. Він провадить з Люцифером широку кореспонденцию, особливо дуже займається русинами. Видавця вилапав оті «Пекольні листи» і друкує їх один по другому книжочками [...]. «Пекольні листи» — се щось так смішного, так цікавого, а при тім так пожиточного [...]». Видавцем цієї літературної містифікації значився Осип Шпитко. У наступні роки він видав кілька книжок публіцистики й віршованої сатири, про які мова далі.
Під власним прізвищем О. Шпитко друкував «серйозну» літературу: по одній збірці лірики і прози, нарис «Опришок в реверенді» та роман «Вирід». Здається, ці твори і жанри найбільш органічні для художнього світу письменника, хоча не вони принесли йому літературну популярність.
Збірка «Дві новельки» (Чернівці, 1903) не стала літературним явищем, лише потвердженням традиції на вибрані теми й манеру письма. Чутливий естет, Шпитко після її появи пошук власного стилю продовжував в іншому напрямі.
У першій новелі «Через неї» розповідається про життєву долю юнака Романа Луневича (таке ж ім’я і в головного героя роману «Вирід»). Хлопець не може знайти себе в житті, весь світ здається йому ворожим і чужим. Невзаємне кохання довершує його світову скорботу: на Великдень чинить самогубство. Бачимо традиційний сюжет і мотив літератури модернізму, прямолінійну інтерпретацію образу «оголеної душі» та змісту модних на рубежі віку ліричних драм з героєм-самогубцею в головній ролі (герой ліричної драми П. Карманського «З теки самовбивця» (1899) теж з подібних причин чинить самогубство акурат на Великдень).
Друга новела «Декадент» — соціально-побутового характеру. Це епізод з життя ґазди, громадського пастуха Федька Дулі. Федько не пішов на вибори, а погнав череду, бо з-поміж двох кандидатів: пана і дядька не посмілився зробити вибір, хоча священик у церкві дуже просив голосувати за пана. Якраз отого Дулевого голосу забракло панові для перемоги. Пан помстився пастухові тим, що розорив його господарство. Отже, типова галицька бувальщина в стилі Леся Мартовича.
Історія літератури знає О. Шпитка і як поета, хоча він написав лише одну збірку лірики «Осінні квіти» (Львів, 1910). Її можна вважати вибраним, бо тут зібрані вірші, які друкувалися в часописах упродовж галицького, умовно кажучи, періоду творчості. Книжку складають цикли «Народні мотиви», «Пережите», «Альбом», «Переспіви», «Як я вмирав», фрагменти з поеми «Дух бунту».
Загалом поезія художньо нерівномірна, переважають одноманітні настрої і прийоми, часті стилізації під народну пісню, баладу. Деякі вірші сповнені справжніх почуттів і емоцій, трапляються й справжні шедеври:
Закувала зозуленька: ку-ку! ку-ку! — проганяла із серденька скуку, скуку.
Закувала зозуленька в лузі, в лузі; — нарікала ізтихенька в тузі, в тузі.
Закувала зозуленька в гаю, в гаю; — ой чому я, нсвинненька, смуток маю?
Закувала зозуленька в полю, в полю — і сконала молоденька з болю, з болю.
Загалом же художньо-тематичний рівень книжки традиційний для літератури раннього українського модернізму (Б. Лепкий, П. Карманський, О. Луцький, С. Твердохліб, С. Чарнецький). Зміст естетичних пошуків поета спрямований на пізнання «імпресій душі», тобто внутрішніх станів ліричного «я». Внутрішній світ ліричного героя збірки обмежується рефлексіями всезагального суму, стражданням і розпачем. Іноді його свідомість дисонансно ледь-ледь відчуває іншу реальність — рабське становище людини й нації. Тоді поетова душа озивається болем і скорботою. Поетизація смутку, безпричинних страждань, містичні видіння тотального засилля зла — ці класичні бодлерівські мотиви, що переростають у конфлікт, протистояння індивідуума зі світом, характерні для тодішньої лірики. Правда, поезія «Минули дні плачівні, похоронні...» вирізняється нетрадиційним трактуванням традиційного для літератури декадансу образу Нірвани як стану блаженства, трансцендентності.
Ліричний герой О. Шпитка не моделює уявою чи навіюванням стан забуття-блаженства, прагнення смерті як переходу в іншу даність, як звично це роблять П. Карманський чи О. Луцький, — він «потойбічно» розкошує:
Лежу і чую тони пречарівні, — хтось піснь душі моєї сумно грає, пливуть акорди, як думки повівні, мертвеє серце вдруге умирає й дрижить із піснею нарівні.
Можемо зарахувати цю поезію до рідкісного жанру поетичної некрофілії.
Під власним прізвищем О. Шпитко видав також окремою книжкою памфлет «Опришок в реверенді. Правдива історія з бориславського пекла» (Львів, 1909). Це викривальна публіцистика про нечестиве життя бориславського священика Романа Коростинського. З розповіді письменника про стиль життя цього отця вимальовується така картина: службу відправляє абияк, часто скорочує її, під час відправ лає дяка на всю церкву, бо зле співає, а паламаря, бо не наносив води наложниці Анні. Отець запеклий картяр і за цим захопленням часто забуває про службу, навіть похорон. У розділі «Опришок розмножує рід людський» наводяться численні приклади гріхів перелюбу, розповідається, що священик примушував матерів убивати нагуляних від нього дітей.
Памфлет, сатира, викриття, засудження — в цьому репертуарі знайшов себе О. Шпитко. Більшу частину його художньої продукції початку XX ст. складають сатиричні вірші на улюблену тему: висміювання суспільно-громадських явищ, порядків галицького підцісарського життя. Постійними об’єктами глузувань Шпитка, подібно, як і в С. Руданського, народній творчості, є пани, попи, жиди, ляхи, кацапи і просто дурні, як правило, твердолобі, покірні русини, яких все обманюють, експлуатують інородці. Цензура постійно вилучала з його книжок їдкі сатиричні вірші, «ліричними» героями яких були судді, жандарми та інші державні чиновники. Вже перша збірка «Новомодний співаник. Переспіви Гриця Щипавки» (Львів, 1901) була сконфіскована цензурою і згодом вийшла накладом гумористичного журналу «Комар» без заборонених десяти віршів. «Літературно-науковий вісник» так анонсував її зміст: «Се є парафрази кілкадесятьох популярних в Галичині пісень з сильною політичною, антишляхоцькою та антисемітською закраскою. Автор їх, щоправда, не перебирає в словах і називає не раз дуже досадно річи по імени. Та хто знає наші політичні відносини, той не подивується тому... Книжочка заслуговує на розпросторене й поза межами Галичини».
Пізніше в Канаді О. Шпитко зміг видати цю збірку повністю. У «Передньому слівці» пояснював причини цензурних вето: «Ще в 1901 році вийшла накладом редакції «Комара» у Львові книжочка «Новомодний співаник. Переспіви Гриця Щипавки». Пісоньки дуже гарні, они суть перелицьовані з народних пісень. Кожда з тих пісень єсть повна гумору-розради в сумних хвилях. Они відкривають всякі рани і струпи на організмі нашої неньки України в той спосіб, що кождий легко може здогадатися, якими ліками ті так болючі рани погоїти; они витягають на денне світло хоч частину тих многих злодійств, які діються в нашій рідній хаті, тих п’явок, котрі висисають нашу послідню каплю крови зболілої нашої вітчини».
Наведені цитати дають уявлення про тематику сатиричних віршів О. Шпитка. Їх актуальність, злободенність, дотепні форми (імітація народних пісень, колядок, щедрівок) мають утилітарно-ужитковий характер, а тому переважно невисокий художній рівень. Ось один з характерних віршів збірки, в якому висміюється галицьке москвофільство:
Мово рідна, слово рідне (В альбом «Русскому слову»)
«Мово» бідна, «Слово» підле, хто тебе читає,
той в голові замість мозку певно, січку має.
Як ту мову мож читати, котрій мету дали,
аби ми всі українці москалями стали?
У тій «мові» — половина слів — то чудасія,
з котрих навіть явно-славно кпить сама Росія!
Найпопулярнішим твором О. Шпитка серед земляків на початку століття була політична сатира «Садок вишневий коло хати...», друкована у згаданій збірці, яка гостро висміювала «демократичні» вибори до галицького сейму:
Жидок паршивий коло хати, хруні щось радяться, гудуть — вибори в сойм уже ідуть; банкроти хтять кандидувати — центральників воззвання ждуть...
Прийшли виборці голос дати, комісар робить лиш своє, картки сам граф всім роздає; священик хоче научати — так жандарм кольбов не дає...
Прогнали ката знов до Буська, в тюрмах виборці, то в гробах, пани сміються знов з всіх них й затихло все, лиш кривда руська та жаль до «р,лонду» не затих.
За подібним жанрово-тематичним принципом створені також збірки «Хруніада» (Львів, 1901 ) та «Новомодні коляди» (Чернівці, 1903). Вірші останньої написані на мотиви якоїсь з колядок. Зокрема, «Піснь 4. На нуту «Небо і земля», звучить:
Кацап і поляк (2 р) нині торжествують, крулєвство польське (2 р) на Руси будують.
Найвизначнішим, без сумніву, україномовним твором О. Шпитка був роман «Вирід». Так сталося, що цей новаторський в нашій літературі твір критика прогледіла. Жанр його можна визначити як донжуанський фліртовий роман, первень подібної літератури в Україні. Здається, роман є першим екзистенційним твором на наших теренах, а можливо і в Європі. Головний герой Роман Луневич — класична ілюстрація К’єркегорового «справжнього існування» людини. Він, за сюжетом, проходить у житті всі стадії до екзистенції: естетичну (насолода життям, статевими пристрастями), етичну (має відчуття морально-етичних норм, боргу перед людьми, батьками), релігійну (співстраждання і смерть — за прикладом Христа).
Роман Луневич має багато рис характеру героїв Сартрової «Нудоти». Як і Рокантен, він у житті антигуманіст і атеїст; для обох у житті все можливо, все дозволено, бо все однаково не має сенсу. Луневич, подібно до Рокантена, надзвичайно честолюбивий, негнучкий, тобто «нормальний негідник», «чорний герой». За авторськими задумами, обидва герої живуть в екзистенційному вимірі: зайвий, чужий, забутий, непотрібний, закинутий; обидва — це типи людини-комахи, медузи, лангусти (власне екзистенційні терміни); обидва шукають свого продовження в самогубстві. Знаємо, що сам О. Шпитко, як ще один герой Сартра — Поль Гільбер («Мур») якийсь час був зацикленим антисемітом, мав потяг до тероризму (Луневич, знаємо, був організатором терористичної групи «Товариство месників», а О. Шпитко — «Чорні маски»).
Цікаві спостереження можна провести над мовою роману. Пишучи його, Шпитко мав проблеми з сексуально-фліртовою, так би мовити, термінологією, адже до нього ця тема мала суспільне табу. Він сміливо вводив у мову жаргонну лексику, прозаїзми, лексику українського міста, українського інтелігента-богемника, галицького батяра. Якщо не вдавалося знайти влучне слово, вдало користувався евфемізмами: «мої зносини з Домцею», «почав її занедбувати», «перестав любити, використавши вперед», «зробити щасливою», «віночок дівочої невинності» і т. д. Лексика на кшталт: «любас», «термінатор», «маклер», «вуличниця», «шарнути» нагадує «творчу самобутність» теперішніх молодих письменників.
На жаль, про творчість Осипа Стефановича португальською мовою за відсутності текстів нічого не знаємо. Залишається вірити на слово бразильським літературним критикам, що це було мистецьке явище рівня Льва Толстого й Леоніда Андрєєва.
Отже, біографія і творчість Осипа Шпитка перейшли в загадкову легенду і стали нею.
Л-ра: Дзвін. – 1997. – № 10. – С. 114-118.
Твори
Критика
