Донька Пророка. Поліна Жеребцова

• У мусульманина арабська в’язь на серці. Це дове ли вчені люди.

Фатіма, ніби дитина улюбленою іграшкою, нама гається зацікавити співрозмовника й відсуває від себе миску з лікарнянською юшкою.

Лікар знизав плечима:

• Я цього не знаю.
• Немає Бога, окрім Аллаха! Ось що там написано! Лікар посміхнувся:
• Цікаво.
• Ви мені не вірите?

Фатімі зразу стає смутно, і вона починає плакати. Сльози біжать по щоках, хвора хитає головою в різні боки, намагаючись їх струсити.

• Все буде добре, — обіцяє їй лікар Денис. — Їж, ти маєш бути сильною! Ти обов’язково вийдеш звідси, коли одужаєш!

* * *

Їжа в їдальні для психічнохворих зовсім проста: на сніданок — каша, на обід — картопля з оселедцем чи ри сова юшка, на вечерю — теж картопля, а інколи каша, яка лишилася зі сніданку. Та Фатімі головне — бесіда. Треба комусь розповісти свою історію, бо інакше попіл, осілий у матриці, знову оживе, стане вогнем усередині свідомості, безсумнівно спопелить її, і тоді вона щезне, поглинута жахом реальності.

Раніше її мало хто слухав. Медсестри приносили ліки, а якщо Фатіма відмовлялася їх вживати, могли й ударити, але не сильно, а так, радше з власної безпо радності змусити божевільну ковтнути пігулку.

Коли приїхав новий лікар, усе змінилося.

• Я пишу книгу про війну й готовий тебе вислуха ти, — мовив він.

Фатімі важко було повірити, що це — правда. Перепитувала двічі.

І Денис показав їй свої записи. Це були розшифро вані з диктофона розповіді російських солдатів, яким пощастило вижити в Чечні: їм не перерізали горло чеченські бойовики, не підірвали на фугасі «чужі» й лише випадково не розстріяли свої. Ще там були різкі, не зовсім логічні, та наповнені ненавистю й від вагою листи чеченських ополченців, написані з тю рем: вони дійшли до дружин і матерів лабіринтами випадкових зустрічей. Листи були врятовані від за буття.

Нутрощі старенького лікарнянського комп’ютера зберігали в собі малюнки російських і чеченських ді тей, які протягом десятиліть служили мішенями для бомб і снарядів дорослих.

• Це прізвище не російське і не чеченське. Що за прізвище? — спитала Фатіма, побачивши малюнок, на якому був зображений старий, що лежав на сірому во єнному снігу, а поряд кричала й плакала дитина на ру їнах охопленого вогнем дому.

Було видно, що автор малюнка дуже юний, та лінії були чіткими і ясними, і в них жила енергія, що про бивала папір, мов куля — наскрізь.

• Художник загинув, — відповів Денис. — Він зі сво їм дідусем пішов шукати дров для вуличної пічки. На пічці з цеглин варили обід: жменя макаронів і ци булина. Їм потрібні були дрова. Дід загинув на його очах, і цілком зрозуміло, що малюнок — це просто чіт ке прохання повернути старого. Потім у центрі Гроз ного загинув батько хлопчика — чоловік шукав питну воду. А незабаром юний художник з мамою та молод шою сестричкою потрапив під обстріл. Усі загинули від осколочних поранень. Малюнок мені передали сусіди й розповіли про велику й дружну вірменську сім’ю.

* * *

Фатіма не може втямити, чому цей російський лі кар не схожий на інших росіян? Усі росіяни — вороги. Цю істину треба пам’ятати до самої смерті.

Росіяни нічого не зробили, аби зупинити нашу вій ну, врятувати нас. Їхні дурнуваті антивоєнні мітинги в Москві були потрібні їм самим, були корисні їхній репутації, в ліпшому випадку, змушували замислити ся заклопотаних перехожих, що пробігали мимо піке тів, та вони не могли змінити систему всередині краї ни, і бомби падали на нас, наші домівки й сади.

Фатіма знала про це з дитинства. Саме так казали їй чеченські вчителі, коли в школу залітали снаряди й до водилося падати за дерев’яні парти, рятуючись від ви хору смертельних залізних сніжинок.

Дивний російський лікар, як з’ясувалося, збирав іс торії, щоб їх не забули люди!

Навіщо?

Наважившись з’ясувати причину, Фатіма спитала Дениса:

• Ви воювали в нас у Джохарі, в серці Ічкерії?
• Де? — не зрозумів лікар.

Він саме прийшов на обхід, допомагаючи старому й прикрому завідувачеві Юрію Олександровичу, який хворих не любив, покрикував на них гнівним голосом, а міг і добре стусонути.

• Джохар — це наша столиця, раніше її називали Грозним! — пояснила Фатіма.

Дівчина сиділа на ліжку, в лікарняному халаті з ви цвілими, а колись червоними маками. Її проникливі сині очі на блідому обличчі дивилися виразно й поди вовано, мовби кожен день ставав новим дивовижним відкриттям, не завжди радісним для самої дівчини. Ру сяве волосся Фатіми медсестри заплели в кіски кілька днів тому, і тепер ця зачіска виглядала не зовсім охай ною, бо пасма повисмикувалися й розпушилися піс ля сну.

• Я ніколи не воював, — відповів Денис. Він поклав Фатімі на столик жовту пігулку.
• А чому? — розпитувала дівчина.
• Бо я в окулярах.

Фатіма взяла пігулку, стисла в долоні й замисли лася. В її палаті не було інших пацієнтів; сонце через шумливе віття дерев проникало крізь ґрати на єдино му маленькому вікні й падало лиш на її ліжко.

• Я не зрозуміла, — нарешті промовила вона.

Її серце стукотіло так, ніби вона пробігла велику від даль. Дівчина задихалася від тахікардії.

• Колись, як я прийшов на медкомісію, щоб служи ти в російській армії, мене забракували, — пояснив Де нис. — Сказали: «У тебе такий зір, що стрілятимеш ли шень по своїх!» І відправили додому.
• Аллах помилував! — дійшла висновку Фатіма. — Слава Аллаху!

* * *

Якщо жовта таблетка діяла відразу, Фатіма почувала ся так, ніби хтось покрадьки вдарив її мішком по голо ві. А коли дівчину змушували ковтнути ще й синю, вона могла годинами лежати й думати, що немає за неї хороб рішої в цілому світі! Страх зникав! Його більше не було. Жахіття, що роками мордували її, виявлялися виплодом чужої злої фантазії. І якби цієї миті їй сказали: іди на роз стріл! — вона, сміючись, радісно пішла б… Адже й справ ді, це не страшно, а цікаво: як це — бути розстріляним?

Інколи Фатіма думала про розстріл, як про винахід нового виду кари, опісля гільйотини й вогнищ.

Ось стоїть біля стіни засуджений кимось, хто не менший грішник, а можливо, і більший. Напроти за судженого — інші люди, ніби й люди, та інші: вони не дають життя, а забирають.

І чому стріляють усі разом? Зрозуміло ж, що лиш двоєтроє вояків уцілять у нещасного. Можливо, як і тоді, коли жертву вбивали камінням, тут була ко лективна відповідальність: усі стріляли, а хто вбив — невідомо. Чий удар каменем виявився фатальним? Чия куля втрапила в серце?

Кати можуть спати спокійно, якщо їх морально під тримують інші вбивці.

Одного разу ще зовсім маленькій Фатімі наснився сон. До неї прийшла дівчина в національному росій ському одязі й узяла за руку. Фатіма довірливо рушила за незнайомкою в глибини сновидінь.

• Мене вбили! Вбили! — стверджувала світловолоса дівчина, показуючи Фатімі якийсь старий хлів із тем ними підгнилими балками. — Мене тут повісили на мотузку! Із заздрощів до молодості й вроди. Покарали! Я була кріпачкою. Мене вбили!

Фатіма не знала, що на це сказати.

Услід за росіянкою в її сни почали приходити за гиблі з тортур та побиття, з голоду й спраги, зі страху й убогості. Та нічим не могла їм допомогти маленька дівчинка. І напевно, вони це зрозуміли. Перестали три вожити, пішли в забуття, пережили своє пекло мовчки, бо сни Фатіми наповнилися чарівним сяйвом, доки не почалася Перша чеченська війна.

• Розкажи мені про своє дитинство, — попросив лікар, коли вони йшли лікарнянським парком, де тонкі молоді ялини знайшли захист під широкими кронами кленів.

* * *

• Ви на диктофон запишете? — спохмурніла Фатіма, закутуючись у простирадло.

Вона стягла його з ліжка й пов’язала, як паранджу.

• Ні, не запишу. Я запам’ятаю. Коли твоя історія буде вибита на білому електронному аркуші всере дині комп’ютерної матриці, я дам тобі її прочитати.

А раптом я щось переплутав, побачив посвоєму. До чу жих історій слід ставитися акуратно й бережно.

• І Юрію Олександровичу про це не скажете? Фатіма вказала на білу одежу, що надавала їй у ве чорніх сутінках подібності до заблуканої душі.

• Чесне слово! — пообіцяв Денис. — Та й немає його, захворів.
• Це все горілка! П’яниця! — посміхнулася Фатіма.
• А навіщо ти взяла простирадло?
• Мені хіджаба не дають! — з образою в голосі мо вила дівчина. — Я просила — не дали. А мусульманська віра велить одягати покривала. От у мене замість ньо го — простирадло!

Вона засміялася. Підстрибнула на одній нозі й зави ла тоненько: «Ууу!»

Нині дивом прийшов добрий настрій. Вити вона по любляла з дитинства, хоча й забороняли. Бабуся інколи казала: «Не вий — нещастя накличеш». Та виття інколи — це і є щастя. Щастя бути собою. У звичайні сірі дні тіло Фатіми сковує панічний страх, атаки якого схожі на оке анські хвилі: кожна наступна сильніша й підступніша.

Та нині все спокійно.

• Я думаю, що «Фатіма» — то не справжнє ім’я, — каже Денис.

Його широкі вилиці й грубі риси обличчя викрива ли в ньому селянське походження. І лише прагнення до науки перемогло бажання лишитися на землі й ви рощувати хліб, як дідипрадіди.

• Справжнє! — наполягає Фатіма. — Мене завжди так називали! Це моє справжнєсправжнісіньке ім’я!
• Гаразд, — спокійно погоджується Денис. — Про сто я хочу, щоб ти почала життя здоровою людиною.

Я бачу, що, окрім стресу й панічних атак, ти не маєш ін ших недуг. Це минає, розвіюється, як дим. Все залежить від самонавіювання і практик. Розумієш?

• Мене завжди звали Фатімою! — ніби боячись утра тити зв’язок зі своїм ім’ям, наполягає загорнена в про стирадло дівчина.
• Твоїх документів так і не знайшли, записали, як сама назвалася.
• А я не маю рідні, — відповідає Фатіма. — Вони те пер, як співав чеченський бард Муцураєв, прихищені в зобу райського птаха.
• Скільки ти живеш на землі?
• Півтори тисячі років!

Денис удивляється в її очі, та дівчина каже цілком серйозно, без тіні посмішки: півтори тисячі літ.

• Напевно, тоді ти маєш пам’ятати багато воєн, — каже лікар.
• Я пам’ятаю лише одну. Останню. Це була чечен ська війна.

* * *

«Відро води — один рубль! Відро води — один рубль! Я мандрував за нею через ліс і втрапив у халепу. Там російський снайпер стріляв по колесах! Відро води — один рубль!»

Водовоз наливає мутну воду шлангом, і вода жебо нить у пластмасових відрах, а жінки, як заведено, в цей час перемовляються.

• Повний дім гостей! Весілля! Свято! — літня чечен ка радісно змахує руками в такт словам. А яка наречена!
• Кажуть, вона росіянка? — здивовано перепитує інша жінка.
• Так, але знає Коран. Я сама чула, як читає.
• Гарненька?
• Дуже!
• Як вони познайомилися?
• Алі з нашого двору допоміг старій росіянці двері відремонтувати, а це її правнучка!

Жінки перешіптуються, сміються і збираються йти на весілля в сусідній двір. Тут, у серці Ічкерії, двері не за чиняються: якщо в сусіда весілля — запрошені всі, і гос подар образиться, якщо хтось не прийде. Перша війна відгриміла, та ненависть ще не вселилася в наші серця. Ми родичаємося: чеченці й росіяни, ми ще пам’ятаємо, що всі — люди.

Це 1995 рік. Весна.

Чеченське весілля має свої звичаї. Наречена стоїть у кутку цілий день, гості підходять, кепкують із неї. Ча сом навіть образливо. Називають жабою, кікіморою. Та головне юній нареченій — мовчати, показати витрим ку і стійкість, уміння поважати старших. За окреми ми столами бенкетують чоловіки й жінки. Наречений з’явиться в домі лише на третій день. Він поїхав до дру зів. Йому не пасує веселитися з усіма. Наречена першої ночі буде допомагати сестрам і матері майбутнього чо ловіка в господарстві. Гори брудного посуду чекають на красуню у весільній сукні!

Жінки обдивляються п’ятнадцятирічну наречену, як іграшку, жартують. Вона схожа на чарівну принце су, її волосся в’ється, як шовк.

• Як це дівчатко звали раніше? — питає літня сусід ка зі шматочком торта в руці.
• Не згадаю! — відповідає інша. — Але тепер вона наша! Чеченка! Старі казали, що ім’я вона обрала на честь «доньки Пророка».

* * *

• Яка цікава історія! — дивується Денис. — Завтра хоч і не моя зміна, та прийду на роботу, можливо, ти ще щось розповіси.

Місяць на небі сяє гігантський, мовби важка сирна голова продавлює віття дерев.

• Інколи я їх бачу, — каже Фатіма, здригнувшись.
• Кого? — питає лікар, відпроваджуючи дівчину до палати.
• Сторóжу! Вони з’являються на якусь мить, їхні ли ця проступають крізь наш простір і час, та бачать їх лише ті, на кому вони спиняють погляд. Вони охоро няють природу: ліси й гори. Сьогодні я їх бачила в пар ку. У них стріли й луки за плечима. Колись же всі вони були людьми й мешкали в цих місцях.
• Людмило Федорівно, не забудьте…

Денис радить медсестрі наглядати за Фатімою й про щається. В домі скорботи багато хворих, які назовсім ув’язнені в його стінах, і Фатіма лише одна з них, знай дена під час Другої чеченської серед руїн.

Удома Денис спершу переглянув записи про дивну па цієнтку, яка стверджувала, ніби вона «донька Пророка».

За шість років перебування в клініці вона нікому не назвала свого справжнього імені, не розповіла, де меш кала її рідня. Вивчивши всі папери, Денис подумав, що слід випробувати новий метод терапії, коли хворий сам себе лікує. Та все потрібно робити поступово, без поспіху, аби не нашкодити.

Останнє, що побачив молодий лікар, перш ніж за снути, був метелик, який залетів у вікно приватного будиночку — тимчасового прихистку. Метелик стрімко наближався до лампи, наївно вважаючи, що це — сон це, та за секунду до трагедії Денис устиг натиснути ви микач — і світ занурився в царство Місяця.

* * *

Людмила Федорівна вколола Фатімі ліки, висва рила за пом’яте простирадло, принесла нове, пересте лила ліжко й пішла розмовляти телефоном із подру гою.

А Фатіма, після того, як ліки проникли в кров, хоті ла підвести голову з подушки, та у вухах дзвеніло, і по ступово цей тривожний дзвін став приємним, іскрис тим, і вона побачила в ньому північне сяйво.

Стало зрозуміло, що календаря немає. Канули в ніщо дати, імена й цивілізації, ніби їх ніколи не було вза галі.

Фатіма щасливо засміялася, усвідомлюючи, що со кровенна мрія стала реальністю! Материки — змістили ся, океан захопив більшу частину суші, але карти від нині ніхто не накреслював і не дивився на зорі.

Їй здалося, що все добігло свого кінця й тепер плане та, яка так довго страждала, нарешті опиниться в спо кої. Та Великі Вчителі вирішили посвоєму. Вони не змогли зберегти наш світ у його повільних, первин них виявах. Тепер енергія снів, що вирує потоком, на була відтінку райдужної ночі. У глибині чорного кольо ру засяяв спектр різних барв.

Пласт енергій усіх загиблих істот увійшов у надра ночі — і образи повернулися до нашого світу Тінями.

Спершу Тіні не могли втямити, що змінилося. Тіла їхні були такими ж, як і колись, та напівпрозорими. Зраділи новому — умінню літати!

Тепер тіні птахів співали, сидячи на тінях дерев. А дерева, видряпуючись коренями, підіймалися на ви сокі сині гори і звідти сміючись стрибали вниз.

Світ відроджувався у своїй новій, невідомій сутності.

Швидко виявилося, що вбивати одна одну Тіні не можуть. І вбивство перестало бути нормою. Так, Тіні не могли жити вічно. Коли добігав їхній час — вони влива лися в захід сонця, і на світанку їх ніхто не міг знайти… Красти щось не було сенсу — речі матеріального світу протікали крізь пальці.

Проблеми з харчами вирішилися — Тіні не живили ся одна одною, в цьому не було жодного сенсу. І оскіль ки різна влада зникла, бо в ній відпала потреба, ко жен за відведений час устигав зробити лише те, про що мріяв. Хтось облітав усю планету, наздоганяючи вітер, інші гойдалися на гребенях хвиль під час цунамі. Були й такі, що складали казки, танцюючи біля вогнища, яке спалахнуло від блискавки.

Тіні не боялися ні спеки, ні лютої холоднечі. Вони передавали з покоління в покоління легенду про те, що їхній світ сягне краси. І це станеться тоді, коли в їхньо му роду з’явиться незвичайна Золота Тінь.

Учителі пішли, аби повернутися через тисячі років і подивитися, чим ще подивують Тіні.

• Я хочу жити в цьому світі! — прошепотіла Фатіма. Вона сама стала частиною простору, в якому панували чудеса.

* * *

Уранці, до початку роботи, Денис вирішив прослу хати перший авдіозапис від січня 2001 року. Налив собі кави, зробив бутерброд із сиром і почув нелюдський лемент.

• Я Фатіма! Ви чуєте всі?! Це моє ім’я!

Судячи з усього, медперсонал боровся з якоюсь істо тою, яка гарчала й верещала одночасно.

• Господи! Вона вся брудна! Відведіть до ванни! — почувся голос Юрія Олександровича.
• Хто це волає?

Денис здогадався, що питає Людмила Федорівна.

• Це жебрачка слов’янської зовнішності! Її привез ли рятувальники! — відповів хтось.
• Ви росіянка? — спитав Юрій Олександрович із не абияким зацікавленням. — Ви можете розмовляти нор мально?
• Пішли ви всі на…!!!
• Ви чеченка?
• Гади! Сволота! Ви вбили мою матір, щоб спита ти, хто я???

Фатіма, судячи з диктофонного запису, б’ється й ви ривається, та її стримують санітари.

• Не кричіть на нас! — спокійно каже завідувач. — Ніхто нікого не вбивав! У Чеченській республіці відбу валася антитерористична операція. У всьому винні те рористи. Зараз там усе нормалізується.
• Нормалізується?

Фатіма кричить, задихаючись од люті.

• Ви саджаєте мене в клітку, як дикого звіра, щоб допомогти мені? Мені чи собі?! Убивці! Правильно, за микайте! Замикайте мене, бо всім вам перепаде, коли вискочить звір. Він ухопить вас за горло! Ууууууу!
• Заспокойтеся! Антитерористична операція в Чеч ні закінчилася.
• Операція проти терористів?! — істерично зарегота ла Фатіма. — Отже, мій шкільний учитель літератури — терорист?! Бабуся Оля, вбита біля пожежного колодязя з водою — террористка! А дитина, якій на моїх очах ві дірвало снарядом голову?! Вона була на руках у матері! Вони терористи?!
• Зробіть ін’єкцію, Людмило Федорівно. Медсестра відповідає:
• Вже, вже.
• Ін’єкцію? Звісно — ін’єкцію! — пручається в руках санітарів Фатіма. — Ви боїтеся правди! Усі ви її боїтеся! А я її розповім! Аллаху Акбар! Знаєте, як це — живим го ріти в автобусі? Ви тямите, як це? Так загинули мої су сіди, що втікали від війни! Врятувалася одна дитина. Немовля. Мати встигла викинути його у вікно! Раніше людей спалювали на вогнищах, а тепер спалюють в ав тобусах! Інквізиція!
• Важкий випадок! — скрипить голос Юрія Олек сандровича. — Війна мізки вибила людині! Беру це під свій контроль.

* * *

• Дике плем’я, що знищує інші племена! Росіяни жадають війни й чужих територій! — розмірковує бо жевільна Фатіма на прогулянці.

Розуміючи, що її треба рятувати від невдоволених поглядів медичного персоналу, який наразі складаєть ся з гладкої медсестри Василіси й кістлявого, злісно го, як ланцюговий пес, двірника Нікіти, Денис забирає Фатіму подалі від інших пацієнтів, яким дозволили вдихнути свіжого повітря.

• Чи не можна розмірковувати тихіше? — спитав він.
• Є Люди й Нелюди, — не замислюючись, відпові ла Фатіма, — серед усіх віросповідань і національнос тей. Та росіяни — особливе зло. Раніше я думала, що всі росіяни — зло, а тепер думаю, що поганці трапляються в кожному народі, просто серед росіян їх дуже багато!
• Ти на цьому розумієшся? — посміхнувся Денис. — Яким чином ти їх вирахувала?
• Уранці прийшов Юрій Олександрович і вдарив мене. Ось! — дівчина показала синяк на руці.
• Я з ним матиму розмову!
• Не треба.
• А за що вдарив?
• За простирадло, щоб я не вбирала його як паран джу!
• Зрозуміло. Та я з ним таки ж матиму розмову!
• Ні! — Фатіма судомно смикає руками. — Василіса потім дала мені цукерку, аби я не плакала. Може, вона не росіянка?
• Росіянка! До речі, головний лікар каже, що ти без надійна. Я йому не вірю. У нас добре відділення. Спо кійне.
• А хто ти?
• Я його помічник.
• Я думаю, що ти — шпигун! — прошепотіла Фаті ма. — Ти все записуєш у блокнот!
• Ні. Я хочу допомогти. Фатіма засміялася.
• Ти не віриш? — спитав Денис.
• Я нікому не  вірю.  Люди  вигодовують  кролика, а потім убивають його палицею. Я почувалася кроли ком. Кроликом, який усе знав заздалегідь!
• Зараз я маю справи, та на обід прийду в їдальню.
• Це добре, бо мені там самотньо. Ніхто не сідає за мій стіл.
• Чому?
• Усі вважають, що я терористка.

* * *

Фатіма й справді ні з ким не приятелювала в клініці. Лише коли до літньої Матрьони приходила онука, ма ленька дівчинка Віка, Фатіма намагалася бути непода лік і слухати їхні балачки. Шестилітня Віка приноси ла бабусі квіти й показувала іграшки зі своїх кишень. Там мешкали солдатики, маленькі оксамитові мишки й різнобарвні картинки.

• Бабусю! Бабусю! А хто такий вовкулака?

Віка, підстрибуючи, вкотре намагалася поцілувати Матрьону в щоку, не помічаючи у вікні другого повер ху Фатіму.

• Пробач, мила. Я замислилася, — відповіла сива жінка.

Стара слабує на пам’ять. Часом вона зовсім не па м’ятає рідні, та зараз, ранньої весни, вона почала оду жувати, і донька з онукою приходять усе частіше, щоб поговорити.

• Вовкулаки — вони страшні? Вони кусаються?
• Хто тобі таке сказав? — питає Матрьона.
• Хлопчик у садочку! Він сказав, що вовкулаки — це вовки, які насправді люди. Вони нападають уночі й ку сають за горло. Вони дикі, їх треба вбити!
• Нікого не можна вбивати. Усі народжені жити, Віко.
• А рибка з сосискою?
• Є люди, які не їдять м’яса. Вегетаріанці! Матрьона напружено вимовляє останнє слово —

і посміхається: їй вдалося.

• А ти, бабусю?
• Я слабка людина. Їм рибу й птицю.
• Якщо ти прийдеш до нас жити, то з’їси нашу рибу папугу?
• Ні, мила. Що ти? Я її любитиму.
• То ти з’їси рибупапугу, яку не любиш?

Це питання змушує замислитися не лише бабусю, а й медсестру Василісу, і Фатіму, що стоїть біля вікна.

• Я обіцяю бути чемною, — каже Матрьона у своєму інвалідному кріслі.
• Гаразд, — весело відповідає Віка. — Розумниця! Душа Фатіми наповнюється сяйвом, ніби вона торкається до чогось священного й тонкого, коли чує ди тячий голос.

* * *

• Мене врятували зовсім випадково. Я цього не хоті ла. Вони забрали в мене мою матір, щоб закопати в зем лю. Я знаю, їй не хотілося зі мною розлучатися. У зем лі зимно й волого!
• Можливо, ти повинна змиритися з її смертю? — мовив Денис, сподіваючись на дику істерику.

Вони йшли стежкою саду, де всім завідував Юрій Олександрович, досвідчений психіатр, який давно втратив надію вилікувати складного пацієнта.

Фатіма в істерику не впала. Вона взагалі почувалася краще з того часу, коли почала спілкуватися з Денисом.

• Коли розгрібали плити будинку, один із рятуваль ників ститав іншого: «Навіщо нам її витягати? Вона бо жевільна! Скажена! Хай покусає «чорних»! Хтось пожа ліє і пристрелить!» А той відповів: «Ні, ми дістанемо її з цієї прірви!»
• Ти ховалася від людей? — спитав Денис.
• Я ховалася від росіян! Жебрала на вулицях Джоха ра. Найчастіше на базарі, де торгували мотлохом. Мене жаліли діти й старі — підгодовували пиріжками з кар топлею. Я жила тим, що мені дадуть.
• Коли це сталося?
• Я втекла від рятувальників першого разу. А вдру ге вони мене спіймали й привезли сюди.
• А що було раніш?
• Я читала вірші такого поета й письменника Єре мея Парнова своїй матері.

Не всім побачити дано Далекий і туманний берег. Ми знову як давнимдавно Під чорні падаємо двері.

Ми юрмимось біля ріки, Як наче досягли вже цілі... Та непомітні, та рідкі,

хто з нурти виплисти зуміли.

Здолати сіть, міцну, як твердь, Спокійно — в злі і в милосерді. Вони не побороли смерть — Вони звеличились над смертю.*

* Єремей Парнов. Переклад з рос. С. Осоки

• Я маю знати, що було і як. Бо не зможу допомог ти, — сказав Денис.
• Нам неможливо допомогти. І не варто цього роби ти. Ми перейшли Стікс і стали сірими тінями. Відбит ками Сну. Попелом, із якого створено все живе.

* * *

Звісно, молодий лікар розумів, що люди з зони ка тастроф не вміють жити в мирі: вони не знають миру. Не пам’ятають.

Фатіма почувалася солдатом, скоцюрбленим у шан ці під безперервною стріляниною.

Її існування було безкінечною конвульсією. Вона тремтіла зі страху, увібгавшись у стіну палати, і скре готіла зубами, без будьякого сподівання на поряту нок, хоча насправді її страх був ілюзією, і з погляду ме диків — лише неконтрольованим викидом адреналіну, перегонами живих молекул на її життєвому треку, під нятому сторч війною.

Та адреналіну в ній було надто багато! Збити напа ди могли лише ліки.

Денис ненавидів війни, розумів, що Фатіма ніко му не вірить, і зблиски її притомності змішуються з жахіттями, тому він заприсягнувся не відпустити її в пітьму.

Приїхавши в периферійну клініку одного з місте чок центральної Росії, він планував пройти тут прак тику й повернутися в Москву до дослідницької праці, та його затягли історії про чеченські війни.

У Московському центрі реабілітації молодий лікар зібрав достатній матеріал на книгу, і тепер йому здава лося, що туди має бути вписана й оповідь Фатіми.

З дитинства захоплюючись йогою, Денис навчив Фатіму дихальним вправам, щоб полегшити її страж дання: спочатку треба дихати носом дуже повільно, по тім — швидше, а потім знову вповільнювати дихання. Та це знімало напад лише на кілька хвилин і катего рично не визнавалось завідувачем як медична практи ка. Можливо, на свій страх і ризик, варто було спробу вати одну з древніх медитацій із назвою «Тридцять три сходинки»?

Ця думка його тривожила, і Денис вичікував, коли Юрій Олександрович поїде читати лекції в Універси тет, щоб за його відсутності спробувати свій метод лі кування.

Цього разу неспокійну пацієнтку всю ніч навідували вбиті на війні: приходили сусід Султан і сусідка Лариса. Султан довго розповідав, що смерті немає й усіх просто ввели в оману! А Лариса показала гарну зелену стріч ку на голові, списану арабськими літерами, і мовила:

• Немає Бога, окрім Аллаха!

Фатіма завжди раділа, коли бачила їх.

• А як мама? — питалася вона.
• Нормально!—відповідали колишні сусіди бадьо рими голосами.

У місячному сяйві постав Руслан, чоловік років соро ка п’яти, тіло якого так і не знайшла родина: він пропав безвісти, і Фатіма дуже хотіла його розпитати, чи є Рай і Пекло, як обіцяв Коран?

• Ти де зараз? — спитала дівчинка Руслана. — Ти в Раю чи в Пеклі?
• Я зараз у твоїй кімнаті! — відповів чоловік і по сміхнувся.

Ось і зрозумій мертвих!

• А що буває зі злочинцями після смерті? — допит ливість Фатіми перемогла тактовність.
• Ніхто не піддає їх тортурам! Немає жодних чортів із рогами, повір мені, — мовив Хтось невидимий із гли бини кімнати. — Просто такі душі опиняються в рідно му товаристві. І в доволі замкнутому просторі, їм бра кує розваг, от вони й починають принижувати одне одного й дошкуляти. Це і є їм кара. Бути в середовищі таких, як самі.

Мертві пішли, влилися в місячне сяйво, і, задрімав ши, Фатіма опинилася в Грозному. Дівчина брела до рогами й вулицями, де лежали людські тіла: цивільні й солдати… Вона бачила, як пси поїдають мерців. Тоб то те, що лишається від людини, коли вона дарує тіло нижньому світу, ніби одіж, і йде нагою блукати алея ми Всесвіту.

* * *

Уранці в лікарні було гамірно. Робили ін’єкції. Хво рі кричали й плакали.

• Повня! — нарікала медсестра Василіса. — Твою мать!

Денис підійшов до Фатіми й застав її в ту мить, коли вона уважно дивилася в порожнечу.

• Здрастуй! — бадьоро промовив він.
• Ти хотів, щоб я розповіла свою історію? — байду жим голосом спитала дівчина, не відповівши на приві тання. — Тож слухай! Я вирішила, що тобі треба її запи сати! Кажуть, із кожної ситуації є три виходи.
• Це правда.
• Я могла їсти свіжих, ще теплих пацюків, які су домно смикаються в агонії, а вони могли кусати мене в темряві. Шанси на життя в нас були рівні. Їх прива блювало тіло моєї матері. Його дивний запах, із при смаком металу. Ви можете не вірити, але я чула запах металу… Я ловила пацюків старим пожежним шоло мом, який знайшла в глибині підвалу.

Треба було годинами сидіти непорушно, і щойно з’являвся пацюк — перекидати залізний купол, від різаючи тварині дорогу до життя. Потім треба бити пацюка залізним прутом крізь щілину між шоломом і підлогою, доки не затихне. Та цьому ще треба було на вчитися! Пацюки живучі.

Ще я могла кликати на допомогу. Зірвавши голос за перші два дні, я зрозуміла — це програшний варіант. Я була в заваленому плитами підвалі будинку. Ми спус тилися туди з матір’ю під час обстрілу. За нами йшли сусіди з дітьми, та прогримів вибух. Бомба з росій ського літака втрапила в ціль. Від запаху горілого я ма ло не задихнулася. Вагітну сусідку Заїру вбило зразу, і вона лежала біля сходів. Дітей і старого завалило пли тами.

Спочатку я думала, що помру від пожежі, лежачи на цементній підлозі. Та полум’я згасло, і мене не полиша ло відчуття, що все відбувається за сценарієм, написа ним завчасу. І я всього лише одна з літер у цьому сто сику брудних, густо списаних аркушів.

Бідна мама! Вона ж спустилася в підвал найпер шою. Мама встигла сказати після вибуху кілька слів:

«Ми так стомилися чекати на смерть. А зараз я від чуваю — в моїх грудях гаряче, ніби там окріп і звер ху поставили праску. Це «перепустка» далі. Я, певно, тебе залишу, моя мила». «Мамо! Мамусю! Розмовляй зі мною! — просила я. — Не мовчи! Я боюся, що ти помреш! Я боюся лишитися сама. Я покличу на допо могу! Не вмирай, будь ласка!»

Рятувальники прийшли за дванадцять днів, коли я навчилася пити розталий сніг із тонкого струмочка на стіні підвалу, що став склепом.

* * *

• Треба заплющити очі й побачити піраміду. Якщо ти її не бачиш,  довго  дивися  на  малюнок  піраміди, а, заплющивши очі, ти зможеш упіймати її «відбиток». Я сам це перевірив! Я знаю! — мовив Денис.
• Навіщо це тобі? Ти ж уже знаєш мою історію?
• Я хочу, аби ми вийшли з неї. Назовсім.
• Можливо, за ґратами світ ще гірший… — сказала Фатіма.
• Можливо. Та я зможу тебе захистити.

Напевно, уперше Фатіма зрозуміла, що Денис не про сто з нею приятелює, а що вона йому подобається.

Дівчина зніяковіла:

• Я мусульманка.
• Ти сказала, що на землі живуть лише Люди й Не люди. Отже, ти повинна зрозуміти, що немає зла в яки хось національностях, а є в окремих серцях.
• Я була заміжня. Мого чоловіка вбили. У шістнад цять років я овдовіла.
• Ти ж про своє весілля розповідала? Я здогадався.
• Так.
• А як тебе називала мама, коли ти була малень кою? — спитав лікар.

Цього Фатіма боялася найбільше, та за кілька міся ців приятелювання з однієюєдиною людиною, поча ла довіряти.

• Я знаю, що тебе звуть Фатімою, але ж мама нази вала інакше?
• Світланою.
• Добре, це дуже гарне ім’я. Як і Фатіма, — зразу ж додав Денис.
• До речі, за чеченською традицією тебе би назива ли Дені, — мовила дівчина, переборовши зніяковіння й перейшовши на «ти».
• Спробуй знайти піраміду. Коли її знайдеш, увійди всередину й відшукай сходи. Вони можуть бути будь якої форми, та треба відрахувати тридцять три сходин ки. Всього тридцять три! Йди й рахуй!
• А коли опинюся вгорі? Що далі? — спитала Фатіма.
• На тридцять третій сходинці ти побачиш браму. Це брама чарівного міста Шамбали. Вони відчиняться навстіж, щойно ти наблизишся. Попроси, щоб охорон ці провели тебе в чотири храми по черзі. Спершу ввій ди в Храм Здоров’я й подивися, що тобі там дадуть. По проси одужання. Другий храм — Любові; попроси, щоб любов стала часткою твого життя. Потім треба навіда тися в храм Віри й у храм Долі.
• А коли це треба почати?
• Перед сном. Коли засинатимеш. Це дуже важлива практика. І вона стане нашою таємницею. Ніхто не по винен про це знати. Ніхто. Розумієш?
• Гаразд. Я спробую, — пообіцяла Фатіма.

* * *

Увечері, після обходу, Фатіма заплющила очі й по бачила піраміду. Піраміда була з речовини, схожої на скло, і світилася синьозолотим вогнем зсередини. Дів чина подумала, що зараз побачить якусь стару драбину зі свого дитинства, та вгледіла білі гвинтові сходи, що змією оповили колону.

Поволі, босоніж дівчина пройшла сходами вгору.

Мармур холодив босі ступні.

• Один, два, три, чотири, п’ять, шість… — шепотіла вона, боячись заснути найцікавішої миті.

Брама Шамбали, перед якою опинилася Фатіма, ви явилася давніми, наскрізь трухлявими дошками. Ча сом таке можна бачити на будьякому російському хуторі пізньої осені. Вона не була ні зачиненою, ні від чиненою, Там і засуву жодного не було — стулки скосо бочились, і утворилася щілина, крізь яку й можна було пройти. За Брамою стояли будівлі зовні цілком звичай ні, світлі. У Храмі Здоров’я, подібному на оранжерею, Фатіма промовила:

• Прошу зупинити програму саморуйнування, яку я ввімкнула. Хочу бути здоровою!

Сік, мед, цукерки, глечик молока — у повітрі поча ли з’являтися різні смаколики. Розтуливши долоню, Фатіма побачила кружальце лимона, яке зразу ж про ковтнула.

Вона зрозуміла, що це їй дали одужання, а воно мог ло мати будьяку умовну форму.

Храм Любові виявився дивовижним місцем, у яко му на підлозі іскрилася мозаїка з коштовних каменів: синіх, рожевуватих і білих, подібних до місячного ка меня.

А навколо, всередині стін блакитною водою плюс котів акваріум із рибками. Риби виблискували лускою через зелень морських трав і мушель.

Довго не могла Фатіма втямити, стоячи в центрі Храму Любові, звідки ллється сяйво променів і зблискує порізному. А потім здогадалася — це веселки! Справ жні!

Веселки сяють у цьому храмі постійно, тому всі бар ви під склепінням переливчасті, а повітря, як після літ нього дощу, — чисте. Це було чарівно. Просити Фатіма нічого не стала, розуміючи, що зараз найважливіше — здоров’я.

Храм Віри в кожного свій. У храмі Фатіми лежали килимки, на яких можна молитися Аллаху, і, помолив шись, вона раптом зрозуміла, що їй не півтори тисячі років, а лише двадцять п’ять.

У Храмі Долі зустрів її старий китаєць і не пропустив усередину. Він мовчки вручив Фатімі вазончика й ки нув туди насіння. Воно проросло за якусь мить і стало довгими зеленими пагонами.

• За насінням ти матимеш плоди свої! — здогадала ся дівчина.

* * *

Наступного вечора, після відбою, Фатіма знову вирі шила піти в глибину — піднятися сходами…

Та на своє здивування, опинившись перед старою брамою, раптом перемістилася в Білосніжне місто. Вона стояла на даху, біля білої зубчастої вежі. Навколо були різні будинки, а саме місто обіймав гірський лан цюг. На даху Білосніжної вежі стояв стілець. Він мав ви соку спинку й тверде сидіння.

На ньому в позі лотоса медитувала дивовижна жін ка в білих шатах. Фатіма здивувалася: жінка мала хвіст, як у барса, і довгі кігті на ніжних руках.

Поглянувши хижими очима, жінкакішка плавно стрибнула до Фатіми.

• Я шукала браму Шамбали, а опинилася тут, — мо вила їй Фатіма.

Усе відбувалося настільки реально, що неможливо було відрізнити сон від медитації.

• Зрозуміло, — відповіла жінка й назвалася: — Я воїн цього міста.
• Мені потрібен Храм Здоров’я.

Здалося, що жінка засміялася й пирхнула, а Фаті ма тієї ж миті опинилася в готичному палаці з барвис тим склом. Там було багато басейнів, у яких відбивало ся сонце з високими колонами, що стриміли у високе небо.

• Здоров’я, здоров’я! Я хочу одужати! — гукнула Фа тіма.

Тієї ж миті навколо неї закружляли маленькі єдино роги з крильцятами. Вони щебетали, як пташки:

• Чого тобі? Чого тобі? Ти забрала все, що ми мали!
• Дайте мені великої сили зцілення!

Після цієї фрази, сказаної подумки, Фатіма побачи ла прозорий келих, який наповнювався сонячним світ лом. Світло густішало, мінилося й ставало каштановим сиропом. На нього було боляче дивитися — так він сяяв! Коли келих наповнився більше ніж на половину, єди норогиметелики запищали:

• Більше не можна!
• Досить! Досить!

Фатіма випила напій і відчула, як тіло налилося енергією. Такого раніше не відчувала. Вона згадала про Храм Любові. І подумки попросила відвідати його.

Цього разу Храм мав інший вигляд, властиво, його зовсім не було: замість нього просто неба — мармуро вий зал. Він аж сліпив білизною, а в його центрі жили шахи. Дивно, але чорних шахів не було: на дошці кре мового відтінку стояли майже однакові фігури.

• Ти вибираєш білі чи з відтінком? Та Фатіма відмовилася від гри.

Шахи забігали самі, та не вбивали одне одного, а на здоганяли й застрибували на голову супротивнику.

Ті, що програли, набували барви переможця.

• Любові хочу! — мовила Фатіма несподівано для самої себе.

Побачила театральні маски, що з’явилися на стінах. Вони посміхнулися беззубими розрізами ротів, закру тилися, перетворюючись на крилаті диски. Фатіма, ра дісно сміючись, натисла на один із них рукою — і в пові трі постав човен. На ньому впливла Фатіма в Храм Віри. Там зустрічав гостей індієць. Він теж був у білих шатах.

Індієць уклонився дівчині й указав рукою на зал, де велетенські статуї сиділи в позі лотоса.

• Мені не сюди, — сказала Фатіма.

Та індієць посміхнувся й наполегливо кивнув:

• Сюди!

Тоді за статуями Будд Фатіма побачила мозаїчний майдан. На ному віряни молилися до Кааби.

Вона теж почала молитися, відчуваючи, як стає га ряче від сонячних променів.

* * *

Весну змінило літо, потім прийшла осінь. За жовто окою красунею прибігла морозяна зима. І перш ніж Фа тіміСвєті оформили документи й виписали з клініки, минуло ще півтора роки.

Щоночі вона медитувала й блукала в Чарівному місті своєї притомності. У Храмі Долі їй сказали таке, чому б вона ніколи не повірила, але тепер знала — це не омана. Все може відбутися насправді, якщо його — побачити.

• Випадок, звісно, унікальний. Недаремно ви з тео рії гіпнозу дисертацію захистили! — вуркотів Юрій Олександрович, відпроваджуючи Дениса та колишню пацієнтку до авто. — Куди поїдете?
• Мандрувати! Нам треба змінити звичні обстави ни, — відповів молодий лікар.
• Це так. Наші обставини нікому не додадуть радо щів. Ні всередині, ні ззовні. Усюди страх! — погодився літній колега.

Медсестри пустили сльозу на прощання. Озирнувшись востаннє на стіни клініки, Фатіма по

бачила, як бабуся Матрьона посміхається й махає ру кою у вікні.