Не судилося. Поліна Жеребцова

Пориви вітру ставали сильнішими й пронизливі шими. Дерева губили останнє листя, що сипалося на пожовклу осінню траву. Імран аж скоцюбився на зу пинці, нервуючи від тривалого очікування. Від холоду почала боліти кисть руки — він обгорнув її носовиком. Заліна не приходила. Непокоїли думки: затрималася в інституті? Не приїхав автобус? Вона ніколи не спіз нювалась аж настільки. Юнак ще годину не рушав до дому. А потім задощило.

Уже в помешканні, сидячи перед стареньким теле візором, Імран непокоївся: що могло трапитися? Душа була стривожена. Вікно в патьоках дощу ніби плакало.

«Невже щось удома? Вчора така була весела! Час не спокійний. Час війни!» — думав юнак.

Минуло ще кілька днів. В інституті її так і не було. Імран випросив адресу в деканаті. Знайшов вулицю й дім. Попросив якогось хлопчака покликати Заліну. Щоб розмовляти прилюдно, аби ніхто не вигадав жод ної дурні. Так треба за чеченським звичаєм.

Хлопчикові, що постукав у двері Заліни, відповіли коротко: «Тут її нема!»

Та Імран усе ще розпитував про дівчину в усіх, що могли знати. І нарешті йому сказали, що Заліна ви йшла заміж. Вона замешкала високо в горах, у малень кому поселенні на кілька родин. «Чужа дружина — не лізь!» — порадили йому.

«Спізнився! Спізнився!» — відлунювало в думках і повторювалося в кожному звуці, в кожному шереху.

…Побачилися вони випадково, за два роки, напровес ні, серед гамірливого мурашника грозненського ринку. Там завжди був тлум. Хтось продавав, хтось вимінював, хтось розшукував зниклих родичів, хтось передавав за писки.

Імран жадібно вдивлявлявся у зморене обличчя За ліни — і не міг ступити їй назустріч. Дитя на її руках утомлено тулилося до плеча.

Молода жінка також побачила його. Вона підійшла до порожнього столика, аби відпочити. Посадила ди тину. Поставила свою сумку й наблизилася до хлопця.

Привіталася. Він відповів глухим голосом.

Уважно дивлячись під ноги, Заліна сказала, що в неї все гаразд.

• А навчання? — невпопад спитався Імран.
• Та яке там навчання, — зітхнула Заліна. — Мене тоді на зупинці викрали. У новому домі я не їла й не спала, просила, щоб повернули до батьків. Мене то ля кали, то вмовляли. А потім привезли матір. І я погоди лася. Змушена була. А ти мене шукав?
• Шукав. Шукав! В інституті взяв адресу. Але було пізно. Вони тобі життя понівечили! — видихнув Ім ран.
• Ні! — тихо, але твердо мовила Заліна. — От сина маю. Імраном назвали. Навіть мене не спитали. На честь чоловікового діда. В імені мого сина — пам’ять про нас.

Вона дивилася кудись убік, щоб сховати свої печаль ні очі.

• Усі так живуть. Без любові. За законами. Якби я не послухалася, моїх би сестер усі зневажали й ніхто б із ними не одружився. А це ганьба…

Маленькому Імрану набридло сидіти на твердому столі й він потягнувся руками до Заліни. Жінка напої ла сина з пляшечки, на якій були намальовані оранже ві тигренята, а потім поправила на голові хустку, зпід якої не видно було ані пасемця волосся. Імран запалив і зразу ж зламав цигарку.

• Прощай! — різко мовила Заліна, підхопила хлоп чика й пішла між рядів. Сумка в правій руці заважала їй швидко сховатися за чужими спинами. Їй було важ ко нести дитину й сумку — це помітив Імран. Та допо могти чужій дружині він не мав права. Ступив крок — і спинився…