Правдива мама. Поліна Жеребцова

Час подібний до закільцьованої стрічки…

Десь у її середині є видіння, схожі на сни чи старо винні фотографії. В них моє місто Грозний не знає вій ни! Воно у квітах і фонтанах. Там у моєму Старопроми словському районі стоїть школа №55, на яку ще не впала глибинна бомба й не перетворила поверхи на попіл, досягнувши підвалу, де ховалися діти й старі.

Там мені сім років, і я навчаюсь у другому класі. Хо джу до школи з подругами Хавою, Альонкою, Більяною. І лиш одне затьмарює радість буття: «двійки».

Погані оцінки діяли як циклон — насувався домаш ній буревій…

І якось «двійок» мені дісталося аж дві: одна за пове дінку, а друга — з російської мови. Плачучи й стогнучи від горя, я пішла до єдиної людини, здатної мене вті шити, — до тітоньки Мар’ям.

Сусідкаінгушка завжди мене виручала.

Якщо мама затримувалася на роботі, тітонька Ма р’ям ділила зі мною вечерю. Навчала куховарити, шити, фарбувати. Коли мене карали за домашні бешкети, але вдавалося втекти, вона переховувала мене в шафі від розгніваної матусі й заслужених штурханів…

• Я не хочу йти додому… — зразу сказала я, посту кавши до неї у двері.
• Що цього разу натворила? — спитала вона.

Двоє її синів намагалися посвоєму розважити мене: старший Акбар смикнув за волосся, а маленький Юсуф вистрілив із водяного пістолета й уцілив мені в носа!

Я сховалася за широкою спідницею тітоньки Мар’ям і розревілася.

• Ходімо на кухню! — покликала мене Мар’ям, на сваривши своїх бешкетників.

Так я опинилася в затишній побіленій кухні й поча ла гризти гаряче, тількино з пічки печиво.

• Ненавиджууууу російську мову, — заявила я, — мені «двійку» поставили з диктантууууу… А потім я ще й побилася!

Сльози крапали на солодке печиво й воно ставало солоним.

• Мама мене не любить! Не жаліє! — скаржилася я. — Ох, що ж мені буде!

Тітонька Мар’ям засміялася й таємниче зашепотіла:

• Ти маєш усього одну маму. А я знаю дівчинку, яка мала аж двох!

Зі здивування я вирячила очі.

• Як це?!
• А так, — відповіла Мар’ям. — Було в чоловіка мусульманина дві дружини й багато дітей! Щоб діти не капризували, їм сказали, що в них один тато і дві мами. Ніколи жодна з дружин не казала, де її дитя, а де ні. Дружини разом бавили, купали й годували дітей.

Наймолодша донечка весь час думала, що її мама доб ріша, а інша мама несправжня. Адже одна мама жалі ла її, заплітала кіски, а інша часто сварила.

Однак ніхто не розкривав таємниці.

Донька виросла. Напередодні свого весілля вона пішла до старого батька.

Сказала, що її серце більше не витримає: адже її ма ти — це та, що завжди була поряд, жаліла й захищала, а не та, яка сварила й повчала?

Спитала донька, хто ж таки її мати насправді?

Батько відповів: «Та, що весь час тебе сварила — вона хотіла, аби ти була ще кращою».

Я, випивши чаю, трохи заспокоїлася й подивилася на тітоньку Мар’ям із захопленням.

• А ця історія називається «Вчинок», — сказала во на. — Жила собі дівчина в гірському селі. Одного разу, не втямивши, наступила вона на житній колосок. Лю ди суворо засудили її за такий негідний вчинок і поча ли проганяти, щоб ішла світ за очі. Дівчина була доб ра душею і вчинила це випадково, та люди не хотіли її пробачити. Всіляко засуджуючи її, вони всім розпо відали про вчинок, звинувачуючи нещасну як страш ну грішницю!

Дівчина пішла до мудреця, що мешкав на краю села, аби він їй порадив:

• Як мені бути? — спитала вона. — Я грішна, бо на ступила на хліб, і ніхто мені цього не прощає. Я боюся дивитися людям в обличчя!
• Багато хто полюбляє засуджувати несправедливо й не прощати, — мовив він.

Потім подумав і спитав:

• Ти заміжня?
• Ні, живу з батьками.
• Тоді, — порадив старий, — удавай, що ти носиш дитя поза шлюбом. А потім розповіси, як люди при йняли це.

Дівчина підклала під спідницю подушку й почала ходити вулицями, вдаючи вагітну.

• Мало їй, — обурювалися селяни, — що вона вели ка грішниця, бо наступила на хліб, так вона ще й роз путна!

І почали кидати по ній камінням, принижуючи її й бажаючи смерті.

Дівчина побігла до мудреця, а люди не посміли пере ступити поріг його домівки. Старий вийшов до них сам.

• О, мудрецю! — гукали люди. — Як ти можеш захи щати її?! Вона двічі згрішила! Вона не гідна твоєї опіки!
• Ви помиляєтеся, — відповів старий. — Вона не грішниця.

Люди були заскочені, а мудрець їм розтлумачив.

• Коли ви звинуватили її вперше, вона була винува та. Щиро покаялася, та ви не прийняли її каяття. Однак коли ви вдруге її звинуватили, — помилилися. Своєю ненавистю й злістю ви зняли з неї всі гріхи, бо страж дала вона даремно — чесна дівчина не носила дитя, а ви сприйняли за правду те, що було ОМАНОЮ. Ви самі грішники!

Дівчина повернулася додому, і більше ніхто не смів їй дорікнути.

Тітонька Мар’ям клопоталася  своїми  справами. А думка про погану оцінку все ще непокоїла мене. Тому я вигукнула:

• «Двійка» — це найстрашніше в житті! Що може бути гіршим?

А сусідка запропонувала:

• Може, розповім тобі ще одну древню кавказьку легенду?

І взялася мити посуд у мисці з теплою водою. Я кивнула, хрумкаючи печивом.

• Жив собі один злочинець. Народився він добрим, як усі немовлята. А потім у школі самі «двійки» з по ведінки мав. А коли виріс, обрав собі за ремесло розбій та грабунок.
• Та я не… — спробувала заперечити я.
• Ти ще маленька! — весело змахнула рукою тітонь ка Мар’ям і оповідала далі: — Любили цього розбійника дівчата, кожна хотіла стати його вірною дружиною, та він нікого не любив, окрім себе. У нього були прекрас ні діти, та він не виховував їх, бо ніколи не бував поряд. А потім цей розбишака став не лише злодієм, а й зна менитим найманим убивцею. Слава його зростала день у день, бо був він надзвичайно хоробрим і хвацьким. Та все ж люди зуміли його впіймати. Вирішили пока рати за законом — відрубати голову. Сторожа приве ла злочинця до прірви, йому зв’язали руки, кат підняв меча…

У цю хвилю розбійник почав згадувати все своє жит тя від самого початку. Зрозумів, що міг прожити інак ше: краще, чесніше. Слухатися мудрих законів, шану вати Бога. Та вже пізно!

Меч свиснув у повітрі — і відтята голова полетіла в прірву.

• Гірше за це й бути не може! — схопилася я за шию руками.
• Тактак! Саме це прокричала відрубана голова Всевишньому: «Гірше бути не може! Я молодий, а вже мертвий! Я волочився світами, але не мав домівки! Я не був нікому вірним і не пізнав вірності…»

Відтята голова летіла донизу і примовляла, примов ляла. А потім упала на каміння й розбилася.

…Багато легенд розповіла мені тітонька Мар’ям. Але саме ця — найулюбленіша.

Завжди може трапитися те, найгірше…

Мар’ям померла молодою. Не було грошей на ліки, на лікарню.

До нас у місто Грозний прийшла війна.