07:15. Поліна Жеребцова
Це трапилося рановранці. В горах.
Сонце вже прокинулося й простягало своє промін ня до людських облич, мовби велетенський енергетич ний восьминіг.
- Доведеться ризикнути й пройти над прірвою, — мовив сивий провідник. — І хай допоможе нам Все вишній.
Мешканців чеченського села було всього чотирнад цять, разом із п’ятьма дітьми — голодними й замурза ними.
Люди наважилися вибратися з зони обстрілу, аби врятуватися. Ніхто не відав, чи ще раз побачить своє село…
Гори гучно здригалися від канонади. Бойові гвин токрили, немов сердиті бабки, скидали вниз ракети на села й дороги, а відлуння відповідало рокотанням, на магаючись заглушити смерть…
- Чи маємо ми вибір? — спитала дівчина в зеленій хустці.
- Ні. Ми ніколи його не мали, — відповів їй старий. На старому був кожух, який зодягав ще його прадід.
Кожух вицвів, та зберіг нитки історій, напевно, тому дід і вибрав його, покидаючи рідний дім.
- Ми не підемо. Ми залишимося тут, — схвильова но мовила жінка, за спідницю якої чіплялося двоє ді тей. Третє, найменше, жінка тримала на руках у ков дрочці. — Тиждень тому я поховала чоловіка у вирві від снаряду. Сьогодні, певно, уб’ють і нас. Певно, так су дилося.
Вона не плакала. Та горе було в кожному її слові. Мешканці почали пропонувати одне одному допо
могу, давати поради, ніби все це відбувалося не з ними, а десь далеко… з кимось іншим.
- Коли ми вийдемо з укриття й опинимося на від критому просторі — нас обстріляють, — попередив про відник. — Тому доведеться пересуватися дуже хутко, а якщо хтось зірветься в прірву, не треба озиратися чи впадати у відчай. Така доля.
Провідник відрізнявся від односельців тим, що вмі ло проходив над прірвою вузькою стежкою. Тому його так і назвали — «Провідник».
- Там, на тому боці, — провідник указав на проти лежний бік прірви, — є місце, де можна сховатися й пере сидіти обстріл. Потім можна буде зійти в долину. Я піду попереду.
- Іди! — сказав молодий воїн, узявши на руки чужу маленьку дівчинку. — Я піду за тобою.
Перебираючи слова молитви, як старе намисто, за мружившись, аби не бачити дна звивистої висохлої ріки, за ними поповзла навкарачки стара чеченка, яку всі називали «Мамою».
Сім’я «Мами» загинула від бойової гранати, що вле тіла у вікно вітальні й перетворила її на чорний зловіс ний склеп. Лише її сина не було вдома. Там, у глибині темряви, лишилися іскорки сміху її онуків.
Бабусю, ми нині підемо на ринок? Бабусю, подивися, яка зірочка!
Бабусю, я хочу кошенятко! Руде, веселе! Я назву його Бар сиком!
«Де ж мій син? — подумала «Мама», розплющивши очі й витримавши тривалий погляд прірви. — Якщо й він загинув, навіщо я туди повзу?»
- Ти зможеш! Ти ж мужчина! — умовляв батько по раненого підлітка. Руки хлопчика були сяктак пере в’язані шматками чужої одежі. — Бачиш, «Мама» яка хоробра… Вона вже попереду нас!
- Тату… тату… ми помираємо, — плакав маленький хлопчик.
Дівчина в зеленій хустці насправді більше за всіх бо ялася висоти. Але, зціпивши зуби, вона пішла вслід за всіма, пропустивши поперед себе жінку з двома дітьми. Тиша, що запала на кілька секунд, дивним чином вплинула на цих людей. Кожен почув стукотіння влас
ного серця, яке сполучилося з повітрям і металом.
А потім, поволі, ніби крізь товщу води, над ними явилося чорне черево гвинтокрила «Акули».
Гвинтокрил опинився так близько, що погляди за вмерлих на краю прірви зустрілися з очима пілота.
І майнула думка, що там, усередині цієї бляшанки — немає людини. Там робот. І цей робот почав стріляти.
Похитнувшись, першим зірвався провідник. Він роз правив руки, наче птах, намагаючись схопити заліз ні грудочки, аби врятувати іншого, який ішов позаду.
Провідник упав із висоти трьохсот метрів у вузь ке русло висохлої ріки, де в мирні часи пінилися хвилі й водилася форель.
Літня «Мама» майже доповзла до наскельного висту пу, та кулі відкинули її тіло й, ковтнувши повітря, вона затихла в нерухомості.
Убивати людей належить технічно правильно, як учать у спеціальних школах, тому гвинтокрилу дове лося пролетіти нове коло й лише потім знизитися.
Жінка з маленькими дітьми побігла, і старший син, якого вона тягла за руку, втратив рівновагу й повис у повітрі…
Жінка намагалася підхопити своє дитя й утягнути на вузеньку стежку, що слугувала містком між жит тям і смертю.
Нова кулеметна черга зачепила чоловіка, що йшов останнім. Він ніс на плечах теплу ковдру й торби з хар чами.
Пригнувшись від куль, жінка впустила немовля в ковдрочці.
Коли маленький пакуночок летів донизу, ще живі люди заціпеніли.
Утягти другу дитину на стежку жінці вдалося з ве ликим зусиллям — і вони разом побігли.
Воїн, якому пощастило перейти на другий бік, зро зумів, що вціліти, певно, нікому не вдасться, а бути під ло вбитими — то не новина. Поставивши чужу малень ку дівчинку на землю, він почав стріляти з автомата.
Гвинтокрил умить піднявся в небо.
Біженці забули про висоту — за кілька хвилин пора нені й стомлені люди перейшли в більшменш захи щену місцину.
- Ідіть! Сходьте в долину. Сховайтеся в лісі! — гукав їм воїн. — Я лишуся тут. Так треба.
Гвинтокрил вистрілив ракетою, і вибухова хвиля, вибльовуючи вогонь, змусила відчути пекельну силу.
Жінка, що втратила немовля, попросила дівчину в зеленій хустці:
- Візьми на руки мою дочку. Їй чотири роки, та вона йти не може з голоду.
- Я лишуся тут, — відповіла дівчина.
- Ти підеш! Це мій наказ! — закричав воїн.
І вона не посміла не послухатися. Просто поглянула в його очі, щоб запам’ятати.
Десять хвилин тривав маленький бій.
Всі відходили мовчки. Дівчина, поглянувши на за п’ясток, запам’ятала цифри — 07:15.
Втікачі зійшли в долину. І ліс прихистив їх під сво їм віттям.
Коли канонада стихла, уцілілі мешканці гірського села дістали з прозорих пакетів напівсирі млинці.
Дивне відчуття, що це не їхній світ, а провалля між снами, не полишало людей. Та ніхто не прокидався. Лише підліток голосно застогнав, коли батько перев’я зував йому руку.
