Сьома печать. Поліна Жеребцова

У шаховій грі треба остерігатися. Особливо, якщо Смерть — твій партнер. Кожному вона пропонує свої умови, що провадять до піщаного годинника…

Одного разу, зовсім, як у кіно, вона сиділа за дубо вим столом і дивилася на зелений виноград у кришта левій чаші.

За вікнами лежав сніг, і горіла свічка, освітлюючи її каптур.

• Це боляче? — питалося її. — Умирати далеко від любові і від світла?
• Це неуникно, — відповіла Смерть і взяла гроно ви нограду. — І холодно.
• Неправда. Ти брешеш, бо не маєш чуттів, — сказа но їй. — Та навіть ти не всесильна і можеш бути вигнана з ганьбою. Так уже бувало… Є закляття. Вони — страшні!
• Ти довго обдурююш мене, — спокійно відповіла Смерть тій, до кого прийшла в гості. — І я справді йду ні з чим із твоїх володінь. Та знай, що я заберу того, хто тобі дорожчий за життя. І цього не змінити.
• Ні!
• Так. За два тижні. Я дам вам чотирнадцять днів.

Думаю, для щастя достатньо. Майже ціла вічність… Вона усміхнулась.

• Як цинічно. Але ж це вирішила не ти. Ти, як сол дат, підлягаєш наказу.
• Уже кінець. Ми більше не воюємо. Так?
• Так.

Двері дому відчинилися — і ввійшов чоловік з авто матом, струшуючи сніжинки з камуфляжу.

Він посміхнувся й запитав:

• Ти знову взялася за вірші?
• Ні, просто міркую вголос. Нова воєнна повість.
• Зрозуміло. А у нас НВ. Диверсія, на південно західному напрямку. Підірвали авто. Загинуло четверо, а мене відкинуло вибуховою хвилею… чудеса!

Смерть кивнула, прослизнувши мимо нього, і по сміхнулась. Він її не помітив.

Бо сьогодні був безсмертним.