Лариса. Поліна Жеребцова
1999 рік — не забути.
Для багатьох у Чеченській республіці — це пора ви пробовувань і великого горя. Звичайного осіннього дня — 21 жовтня — центральний ринок міста Грозного піддали ракетному обстрілу. «Точечний удар» уці лив у торгові ряди з хлібом, взуттям, одягом. Продав ці — жінки та підлітки. Стрімко заповнилися лікарні скаліченими та пораненими людьми. Нові сироти яви лися байдужому світові. Сльози материнські й сльози сирітські змішалися. Побільшало біженців у села, а та кож в Інгушетію, Дагестан, Ставропольський та Красно дарський краї.
Люди вимушено, рятуючи свої життя, рушали в пе чальну путь… Потерпати від тісноти, уживатися в од ному наметі з двоматрьома незнайомими родинами, задихатися влітку й застуджуватися взимку.
Багатоквартирні будинки, приватний сектор міста Грозного — все швидко спорожніло. Поспішали наван тажені майном авто, стукотіли колесами по асфальту ручні тачки. Кожен намагався врятувати хоч щось із нажитого. Плакали сонні діти. Коти, пси та інші домаш ні улюбленці лишалися самі, покинуті без надії на по рятунок.
Не до них. Вихід із Грозного був небезпечним. Незва жаючи на заздалегідь визначені «коридори» й час для виходу, колони біженців потрапляли під обстріли. І не раз. Горіли авто з людьми.
Та знову й знову, щойно з радіоприймача оголошу вали день виходу, сподіваючись на удачу, люди безза хисно йшли по шосе, назустріч своїй долі…
Однак виходили не всі. Як і за першої війни 1994 1995 рр., багато лишалося у воєнному місті. Причини були різні: повна самотність, нікого з рідні за межами республіки. Брак грошей у пенсіонерів і багатодітних родин. А також природне бажання — зберегти набуте за все життя майно. Фатальну роль зіграла сліпа віра в обіцяні «точечні удари» в місця скупчення бойови ків та у збройні бази (а не в житлові квартали). Тримало інше: лишалися ті, в кого були хворі чи немічні родичі. Рушати з ними, щоб стати біженцями, щоб виживати в польових умовах, неможливо.
Наша знайома — Лариса, смаглява молода жінка, мешкала в Старопромисловському районі на вулиці За повітів Ілліча, дім 94. Її чоловік із сином виїхали ще до початку воєнних дій. Їхньої адреси вона не мала. На ближалася війна. Лариса вирішила не покидати міс та, щоб остаточно не згубити рідню і зберегти майно. Шкода було лишати велике помешкання, не продавши його. Страшно зостатися зовсім без житла.
Не раз ця тендітна жінка допомагала гасити поже жу у своєму ж будинку, на різних поверхах. Рішучість Лариси в критичних ситуаціях була майже чоловічою, відчайдушносміливою. А потім вона ставала млявою, тьмяніла, смутніла…
Ларисавірменочка не витримувала самотності. В ко роткі хвилини затишшя вона сміливо прибігала до нас та до інших сусідів у гості.
- Привіт! — гукала з порогу.
Пригощала варенням власного приготування. На вчала нас і сусідських бабусь ліпити вареники з листям буряка. Було смачно!
Інколи вона брала книги — почитати. Бібліотеку ми мали велику. Її збирали кілька поколінь: мої бабусі, мій дідусьжурналіст, моя мама. По книги до нас при ходило багато людей, але нам завжди вчасно їх повер тали. Мене — жаліли. Осколки, що вразили мене на ринку, були дрібними. Вони наривали й виходили на зовні після перев’язок, основу яких складали млин ці із тіста з медом та печена цибуля. Та ноги розпухли, і одна дуже «горіла» всередині. Лікарі, які ще лишили ся в місті, не могли мені допомогти як належить. Стру му не було. Рентгенівські апарати не працювали. Один із осколків постійно рухався — «блукав» у нозі, від чого я найбільше потерпала. Пов’язки треба було міняти. Сусідка Лариса бралася в цьому допомогти.
Увечері, після денних тривог, обстрілів, пошуків дров і харчів, напівголодні люди збиралися гуртами. Йшли до нас. Пили безупинно чай, слухали радіоприй мач однієї з бабусь, співали. Ті, що раніше, до війни, не спілкувалися, ледве віталися — тепер заприятелю вали.
Ларисавірменочка мала особливий голос: низький і сильний. Моя мама сяктак підігравала їй на старій пошкодженій гітарі, а ми підспівували, намагаючись втрапити в такт. Невдоволено бубоніла бабуся з ону ком: «Краще б ви спали, доки тихо. Чокнуті!.. Війна, а вони співають!» Ми називали її «інгушкою» — за зя тем. Насправді вона була росіянкою на ім’я Ніна.
«Щось я зовсім спати не можу, навіть коли тихо», — скаржилася нам Лариса. Настрій у неї був мінливий: сміх — і зразу сльози. Мама давала їй кращі книги. Їх нім спільним улюбленим автором у ті дні став Хемінґ вей. Обох зворушила книга «Старий і море».
Ми написали Ларисі молитви (схожі за змістом):
«Отче наш» та «Фатіху» — на вибір. Подарували пля щину заспокійливих крапель — валер’янки.
- Помолися. Випий краплі — і спи! — казала їй ма ма. — Спустися вниз зі свого третього поверху. Сусідів у тебе повно. Піди до тих, до кого більше лежить душа. Живи внизу, — радила вона Ларисі.
- Пам’ятай! Самій у війну ніяк не можна! — умовля ли Ларису бабусі Стася й Ніна, наші тимчасові сусідки…
- Ми тут об’єдналися, на першому поверсі, і ви згру пуйтеся в себе… Нас — п’ятеро. Від обстрілів ховаємо ся разом. Прудко перебігаємо з одного помешкання в інше (дивлячись із якого боку б’ють). Харчами діли мося. Якщо когось поранять — допоможемо одне од ному…
Наші поради не були марними. Лариса швидко втіли ла їх. Незабаром вона заприятелювала з чеченською ро диною Багаєвих. Переселилася до них, а до свого помеш кання лиш навідувалася. Старшій у тій родині — літній жінці Зінаїді Лариса зразу сподобалася. Тоді їх було не багато, з матір’ю мешкала донька, уже доросла дівчина, та два сини: старший — рідний, а молодший — названий, узятий із сім’ї росіян. Через обстріли тільки з четвертої спроби (селищем Стара Сунжа) вдалося вивезти з міста дочку та частину майна. Без дочки засумувала б Зінаїда, але Лариса вчасно опинилися поруч. Вони разом шука ли дров, ремонтували двері, що постійно ламалися від вибухової хвилі чи осколків. Ночами, в темряві, у під’їз ді пекли пампушки — щоб дим розсіювався, не поміче ний ні розвідувальними літаками, ні снайперами.
Якось стара Зінаїда з радістю сказала, що Лариса ви вчила «Фатіху», яку ми з мамою написали від безсон ня. Після цього Зіна вирішила навчити свою нову при ятельку іншим молитвам та обрядам. Несподівано Лариса відчула себе впевненішою і спокійнішою. Неза баром, пізнавши початки ісламу, Лариса прийняла му сульманство.
Після дощів різко позимнішало. Упав сніг. Навіть у двох пальтах, зодягнених одне на одне, ми мерзли у своєму помешканні. Бинт із глиняним компресом примерзав до ноги.
Того ранку було гарно й сонячно. Небо — аквамарин. Літаки лінувалися й зранку не прилетіли. Ми — я, ба буся Стася та мама — обережно вийшли в під’їзд «по гуляти», поглянути навколо. Було тихо. Світ без війни. З дому навпроти також вийшли люди. Ми перегукува лися: «Привіт! Як спалося?»
Дехто, притуляючись до стін будинку, швидко пе ребігав із під’їзду в під’їзд. Певно, кортіло провідати сусідів. Знали — тиша оманлива. Я годувала двох псів залишками пампушки. Раптом побачила яскравий спа лах від горбів.
- Сюди! — голосно скрикнула я й стрімко кинула ся в глибину під’їзду. За мною вмить ускочила мама й старенька Стася. Ми впали на сходах. У дворі прогри мів потужний вибух. Не стаючи на ноги, я вповзла до свого помешкання. Мене штовхали, випереджали чужі люди, які вбігли з вулиці. Кожен рятував себе. Вибухи не припинялися. Всі лежали в нашій кімнаті на підло зі, згорнувшись «калачиком»: ноги підібгані до живо та, руки затуляють голову.
- Нам військові можуть позаздрити. Реакція у всіх — клас! — жартувала мама, щоб люди не занепали ду хом.
Бабуся«інгушка» під час першого вибуху була вдо ма. Вона наливала чай своєму онукові й ошпарилася. Тепер Ніна жалібно охала та примовляла. Як тільки об стріл стих, мама зі Стасею змазали Ніні«інгушці» опі ки соняшниковою олією, присипали содою.
Псам не пощастило. Один загинув зразу, другому ві дірвало лапу. Він скавулів і просився до помешкання. Звісно, ми його впустили. Перев’язали. Дозволили ле жати в коридорі.
Артилерійський обстріл тривав недовго. Всього чо тири набої вцілили в наш двір. За чверть години ми вже оговталися. Випадкові люди, що забігли до нас із вулиці, пішли. А ми збиралися вечеряти. Підігріли воду на чай. Дістали заквашене…
Однак поїсти нам не вдалося. В небі завили мотори. Літаки й гвинтокрили об’єдналися. Я побачила у вікні гвинтокрил — злу комаху, що летіла низько. Мить — ви бух! Другий вибух, ще потужніший, відчинив навстіж наші незамкнені за воєнною звичкою двері. Це — аби з вулиці можна було забігти та врятуватись випадко вим перехожим. І навпаки — нам самим, якщо заго риться, швидко забратися з приміщення. Ґрати на вікні вигнулися й зламалися. Мене швирґонуло на підлогу. Я вдарилася чолом. Загалом ми всі перелякалися. Ки нулися в нішу, облаштовану додатково, за «хаткою» санвузла. Вийшло так, ніби ми ще за однією стіною. Всі повалилися на настелені матраци й килими. Онук бабусі«інгушки» не витримав і закричав: «Мамо! Я те бе більше не побачу! Я краще в люк сховаюся! Маму сю!» Він стогнав, обхопивши голову руками, і задихав ся від сліз.
Його мама з іншими дітьми виїхала з міста 29 листо пада. Одне місце в автобусі коштувало 180 рублів. Гро шей на всіх не вистачило. Батько ж до початку війни мешкав у іншому регіоні. Забрати дружину з дітьми не міг — почалися бої. І хлопчика — як старшого — лиши ли з бабусею стерегти рідне гніздо.
Моя мама накрила всіх ковдрами. Дала від осколків подушки на голови. І ще зверху накинула на нас най більший килим.
- Тихо! Тихо! — умовляла вона мене й онука бабу сі Ніни, обох гладила по голові… — Скиглити не треба. Молитися — можна! Не боятимемося — бомба в нас не влучить!
Усі молилися. Хто як умів. Кожний за своєю вірою… Дім тремтів і хитався. Дивно стугонів у такт двигунам. Вибухало неподалік. Дуже страшно! Мої зуби цокоті ли — мимохіть — і заважали мені говорити. А говорити хотілося, хотілося розповідати. Згадувати школу й різ ні кумедні випадки…
Спочатку я дуже змерзла, потім зігрілася. Мені ста ло душно, навіть зіпріла. Гул двигунів стихав. Пілоти скерували свої літаки в інший район міста. Я зручніше вмостила подушку на голові й… заснула.
…Хтось несамовито гатив у наші двері. Сонце било сяйвом у нову діру в кутку кухні. За нашими дверима люди лементували і, здається, плакали.
- Ви живі? — питалися нас. — Живі? Хай вам чорт?!
- Так! Так! Ніхто не поранений, — відповідали ми сяктак, але хором.
Наші вхідні двері ніяк не відчинялися. Довелося підважувати їх сокирою, сточувати підлогу. Це озна чало, що за ніч надто перекосило будинок. Відчинив ши двері на сходи, ми швидко вийшли в під’їзд. Спа ли одягнені, а тепер розрівнювали одяг руками. Тут, як і в помешканні, парувало з рота.
- Ларисавірменочка загинула! — сказав хтось.
- Стару Зіну ось тількино зняли зі зруйнованих сходів. Вона там усю ніч просиділа. Жінки вдвох моли лися в Ларисиному помешканні. Бабуся встигла виско чити… — сказали нам.
Я рішуче вийшла на вулицю. Лариса вже лежала по серед двору на обгорілих дверях. Їй обтирали снігом обличчя й руки. Зі скроні стримів осколок, зелений, як черево вчорашнього гвинтокрила, того, що я бачи ла у вікні.
Стару Зіну відпоювали гарячим чаєм. Вона дивно вила й вимовляла незрозумілі звуки. Зрештою жінка змогла опанувати себе й розповіла, що після першо го потужного вибуху (бомба впала в середину чотири поверхівки) вона перестала молитися. Вибігла на схо ди, почала спускатися донизу… Лариса зосталася. Саме тому так уперто й гордо був піднятий угору й застиг указівний палець її правої руки. Ніхто не зміг його зі гнути. Скласти з іншими пальцями. Напевно, вона за гинула, промовляючи слова: «Бог єдиний!»
Обидва Зінині сини, мій друг Алладін, чоловіки з навколишніх будинків, скориставшись затишшям, пішли в сади навпроти. Вони хотіли викопати могилу.
- Земля мерзла. Дуже тверда! — чули ми їхню роз мову. Та поряд, біля кущів бузку, знайшлася свіжа про стора вирва. Вона й стала Ларисі могилою.
Востаннє всі зібралися біля вбитої. Несподівано від її тіла полинули незвичайні пахощі. Солодкі — вони збентежили нас. Пахощі парфумів, яких ми ніколи не знали…
Ларису загорнули в блакитне з зеленим покривало й понесли. Бабуся Стася встигла зняти з її руки обруч ку — «на згадку». Я бачила, як гірко посміхнулася моя мама…
Мені з невеликими перервами нагадували, що я лед ве ходжу й що ліпше піти додому. Та я не слухала. Моя нога не боліла. Вона ніби задерев’яніла. Лиш руки по червоніли з холоду — рукавички, як завжди, я забула. Ніхто не рухався. Я теж уперто стояла надворі. Незаба ром до нас підійшов син бабусі Зіни, старший. Він ска зав, звертаючись до всіх, що досить випробовувати Бога. Пора розійтися…
Ларису вже понесли, але пахощі — лишилися! Мина ли години, та ми, навіть за дверима помешкання, вди хали незвичайний, нетутешній аромат.
Протягом кількох днів кожен, хто як міг, молився за Ларисину душу, за душу доброї, веселої, співучої жінки. Чоловіки нехтували небезпекою й молилися на її моги лі. Жінки — вдома. Пахощі то слабшали, то посилюва лися. І так тривало не день і не два… Потім гинули інші люди, наші сусіди, та такого дивовижного явища біль ше ми не спостерігали.
Знову й знову гули літаки. Тепер часто біда проліта ла в повітрі мимо нас, до центру міста.
За якийсь час до нашого будинку прийшов старий чоловік із білою бородою. На ньому була сіра папаха й такий же плащ. Батько розшукував доньку. Її нову ро дину. Мешканці з її будинку сказали:
- Поїхали. Нині вранці. Всі п’ятеро. Думали: вдасть ся вибратися з міста через селище Чорноріччя. Там обі цяли автобуси.
Увечері, за традиційним чаюванням, з радіоприй мача ми почули, що близько третьої години дня обстрі ляли автобус із біженцями, які виїздили з міста. Заги нуло сорок сім осіб! Урятувалася одна дитина, хлопчик. Старий умить відчув біду. Він не міг знати напев но, але серцем зрозумів усе. Уставши зза столу, він по просив миску, води й рушника. Гостю подали все, що йому потрібно. Старий пішов у порожнє помешкання — молитися.
Ми стихли, вражені. Адже зовсім нещодавно, напри кінці передвоєнного літа, багато наших сусідів танцю вало на весіллі його чорнобривої сімнадцятилітньої доньки!
Уночі знову гули літаки, несучи в різні райони міс та свій смертельний вантаж. Старий тримався. Він не плакав. Показував нам фотографію: діти, правнуки…
На його честь ми святково вечеряли: солоні помідо ри, справжній хліб, пампушки з варенням. Ми розпо віли нашому гостю про загибель Лариси, що прийняла іслам. Про дивовижні пахощі від її тіла по смерті — вона загинула на дванадцятий день після прийнят тя нової віри. Старий зацікавився й пожвавився: «Це мускус! — пояснив він. — Явище надзвичайно рідкісне!
Коли помер мій Учитель, прекрасної душі людина, теж линули такі пахощі. Ще в дитинстві чув від старих, що це — божественне диво. Воно трапляється раз на тися чу років! Отож Лариса ваша — в Раю! З нею — особлива милість Аллаха!»
Уранці старий пішов.
