Мертве місто. Поліна Жеребцова
Ми йшли поруч. Уночі, крізь Мертве місто. Чорні згорілі руїни будинків ховали під собою людські тіла, а псипожирачі пильно шукали здобичі. Зненацька мо розяне грудневе повітря пронизало моторошне собаче завивання. Пролунав самотній постріл, і все затихло, окрім канонади, що чулася зза далекого горба й при ємно тішила слух.
Ми йшли дорогою, оточеною гігантськими котло ванами після глибинних бомб, тих бомб, які заборо нені гуманістами для застосування в містах, де є мир ні мешканці. Прокляття на голови тих гуманістів, тих, хто винайшов ці бомби, і тих, хто перетворив на пекло наше життя.
- Я сумую… — мовила я.
- А я дивлюся на твою Душу, — відповів він смутно.
Зірки відбивалися в калюжках, там, де трохи розтав сніг.
- Коли ми зможемо бути разом?
- Там, де я, час має іншу форму, тому — незабаром! Але у вашому світі холодних реакцій потрібно чекати роками… Зачекай.
- Не можу! — вирвалося несамохіть. — Я не хочу більше чекати!
Він похитав головою:
- Ти така ж маленька, якою я тебе пам’ятаю.
Його пальця прикрашав срібний перстень з агатом.
Той же, з батальйону смертників.
І нікому не знати, що звели нас з тобою Дивовижні ці знаки, ці перстені на пальцях…
Під нашими підошвами скрипів сніг, і я відчувала те, що відбувається, настільки реально, що аж не втри малася й узяла його за руку.
Цієї самої миті навколишній простір надломився, входячи в інший стан. А мій супутник став напівпрозо рим, і крізь нього було видно зруйновані чорні будинки.
Я відпустила його.
Поступово картинка мого сну відновилася, і той, хто йшов поряд зі мною, посміхнувся:
- Енергії не збігаються! Тому не можна торкатися Тих, Хто Відійшов. Я ж тобі казав.
Я мало не заревіла голосно й відчайдушно, та стри малася.
- Ти нечасто приходиш до мене! — вирвалося з гли бини свідомості. — Напевно, в Раю гарні гурії?
- Яка дурня, — посміхнувся він. — Я завжди з тобою. Дорога спинялася біля прірви під лісом. Там, на са мому дні, лежало перекинуте авто, тобто його згорілий
кістяк. Обриси, схожі на силует людини...
- Тобі пора прокидатися! — в його голосі чулася від верта досада, що він не міг смикнути мене за носа.
Я лишилася сама й подивилася на летючі зірки в темряві простору, які спочатку рухалися слухняно, а потім закружляли в ритмі виру. Все швидше й стрім кіше — доки в мене не запаморочилося в голові.
Я розплющила очі: світанок. Квітневий похмурий ранок.
Поряд зі мною лежить іграшка: великий веселко вий заєць, подарований мені в січні 2000го росій ським солдатом, що написав на нашому грозненсько му снігу зламаною віткою:
НАМ ПОРА ДОДОМУ!
Зайцеві байдуже.
Він бадьоро й весело дивиться на цей світ.
