Мене бомбували літаки в хрестах. І в зірках. Поліна Жеребцова

Мені приснився дивовижний сон. Я народилася в нацистській державі.

Тут верховодила лиш одна нація — всіх інших при гнічували й утискали. Чоловіків саджали в тюрми й піддавали тортурам. Дітей і жінок віддавали в раб ство.

Я народилася взимку, коли за вікнами намело ку чугури снігу, чорноокою єврейською дівчинкою в сім’ї міського лікаря. Співала пісні на ідіш, а сивий поваж ний дід учив мене законам Тори. Та коли я виросла, євреїв почали переслідувати.

Я вибрала спротив — і почала боротися з режимом. Таких людей ув’язнювали і розстрілювали. Мені теж таке судилося.

З жаху, що гину молодою і вродливою дівчиною, я прокинулася!

Покліпала віями й заснула.

І знову я народилася в нацистській державі!

Там була лиш одна панівна нація, а всіх інших — гні тили й утискали.

Я народилася влітку, в сяйливу спеку, в африкан ській сім’ї. За мою чорну шкіру мене зневажали з пе люшок і насміхалися. Людей я боялася й намагалася не виходити з дому.

Бабуся оповідала мені дивовижні казки про тиг рів та слонів у царстві Джунглів. Вона навчила мене прикликати дощ і розмовляти з птахами. А вечорами я сплітала намисто.

Та незабаром убили моїх батьків, а мене забрали в рабство, в дім білих людей, і там за непокору встро мили в горло ножа.

Я прокинулася.

Промовила молитву, сподіваючись позбутися тако го дивного й наполегливого видіннясну. Та не встиг ла заплющити очі, як знову народилася в такій дер жаві!

Я народилася восени, в маленькому гірському селі, де, притулившись до неба, височіли древні вежі. Мій батько був чеченцем і мати чеченкою. Чи треба каза ти, що все закінчилося трагічно?!

Всю нашу сім’ю спалили заживо…

Остаточно прокинувшись, я встала, пішла на кухню й напилася води. Потім узяла кота Смугастика і з ним заснула. Та до мене прийшов той самий зловісний сон: я знову народилася в нацистській державі!

Цього разу явилася на світ навесні, в дуже заможній родині, і належала до «правильної» нації. До тієї самої, що панувала над усіма.

Мої батьки, поважні особи, любили мене безтям но й пестили як могли — слуги, няньки, гувернантки взяли мене в облогу з народження. Найдорожчі сукні, найдорожчі ляльки!

Та я часто плакала.

Мене, шестирічну, повели до доброго лікаря, який зі мною лагідно поспілкувався. Він казав, що я щасливи ця й мій рід благородний, а всі решта — то лише раби для такої пані, як я.

Та річ у тім, що всі свої раніші «народженнясни» я пам’ятала.

Заливаючись сльозами, я казала:

• Ви вже вбивали мене! Ви вбивали мене тричі! Сха меніться!!!

Але дорослі, вважаючи, що все, мною промовлене, лише дурні вигадки, вирішили поїти мене заспокій ливими травами й купили мені нову дорогу ляльку…