Небесноблакитні фашисти. Поліна Жеребцова

Перед смертю кожен бачить щось особливе, коли є кілька секунд до того, як груди опечуть кулі. Такий досвід ні з чим не порівняти.

В ньому є все: від закинутої в нутрощі голови сіті страху до містичного прозріння Будди, а потім і повної байдужості до гієн, які лишаться в пеклі, коли за тобою зачиняться двері.

Я стояла на краю котловану.

Все навколо мене було просякнуте війною: навко лишні будинки горіли, відхаркуючи полум’ям, а небо іскрилося різнобарвними кулями й снарядами.

Полудневе сонце було рудим, нереально казковим і велетенським. Скинувши віджиле тіло, як лушпину, ми все бачимо поіншому.

Я згадувала, як мама сказала військовим: «Дозволь те зайти у своє помешкання! Паспорт узяти. Як же я без паспорта?» Мама непокоїлася.

Їй відповіли: «Ні! Паспорт вам ні до чого! Речі не бра ти! Двері не замикати! Вперед!»

За кілька метрів від мене вибухнув снаряд, гойднув ши землю, та ні ті, що наставили на нас автомати, ні мирні мешканці, які стояли поруч зі мною, не пово рухнулися, ніби ми всі вже перебували за межею цієї реальності.

Ми росіяни! Не стріляйте! — вигукнула з останніх сил стара Настасья праворуч від мене й упала на колі на в сніг.

Її військові витягли з помешкання, що провалило ся в підвал, у домашніх капцях, один з яких вона згу била в кучугурі. Чоботи взути не дали. Тому, коли літня жінка впала на коліна, встати вже не могла: під снігом була крига, а єдиний домашній капець ковзав і не да вав можливості випрямитися.

Моя мама стояла мовчки.

Я, вихована на оповіданнях Жана Гриви про грома дянську війну в Іспанії, знала, що у ворогів не просять помилування.

Світ — заїжджий двір мого буття — завжди поділявся на друзів і ворогів. І вони так часто мінялися місцями, що я заплуталася в їхніх кольорах, відтінках і знаменах. Єдине, що стало очевидним: кожен може служити Богу чи сатані. Часом, звісно, траплялись унікуми, подвійні агенти, але це великий виняток із правил.

Вдарили постріли. І я отямилася від крику.

Що ви робите?! Ви прибульці? — закричала ди тина.

Я впізнала голос: це сусід Юрчик — божевільний хлопчик. Він вірив, що мама з ним, хоч вона виїхала в автобусі з біженцями. І вивезла меншу дитину. Чи вони живі? Усі ж «коридори» обстрілювалися, і ніхто нічого не знав…

Юрчик часто розмовляв зі своєю мамою, уважно вдивляючись у розбиту стіну ванни, через вогник ка ганця: банки з гасом і гнітом.

Бабця Ніна, яку брутально, мовби мішок картоплі, витягли з помешкання вдягнуту подомашньому, зля кано дивилася на внука, та з переляку не могла й сло ва промовити, тільки махнула рукою, просячи його за мовкнути.

Це НЛО! Я точно знаю! — наполягав божевільний і навіщось спробував перехрестити солдатів. Певно, він сподівався, що ті розчиняться в просторі.

Той, що наставив на нас автомата, був без маски. В його світлому волоссі ховалися сніжинки, а в синіх очах палала свобода від життя й від смерті. Він вистрі лив короткою чергою — і сонце спалахнуло яскравіше, білим сяйвом зливаючись із тямою, що згасала. Мати підхопила мене, щоб я не впала. Перед ворогами не можна падати, якщо ти — не мертвий.

Нас, мирних мешканців Грозного, загубленного на карті Росії, над прірвою стояло одинадцятеро: дагестан ка Аміна, чеченка Аза, подружжя росіян Ольга й Воло дя, стара Марія, бабусіросіянки Ніна й Настасья, хво рий хлопчик Юрчик, я, мама й сива чеченка Седа.

Паралізована стара Анна, як манекен, викинутий з віт рини, спиралася на БТР трішки далі. Її не можна було чіпати, піднімати з ліжка, витягати з підвалу. Про це сказали військовим, та вони протягли її волоком два квартали й притулили до холодної броні. Добре, що вона знепритомніла від цієї «прогулянки». Її шістдесятиліт ній син Миколай плакав, хитаючи головою, і примовляв:

Як ви на таке наважилися? Вона ж іще з німцями воювала!
Усі ви тут поплічники чеченських терористів, — про цідив крізь зуби якийсь військовий. — Нема вам віри!
Це ви фашисти прокляті! — безтямно вигукував дідусь Миколай. — Це вас не добили у світову…

Я дивилася на сонце, намагаючись його забрати з со бою в темряву інших світів. І мені здалося, що золотий диск несправжній, що він усередині — чорносиній. Це Атум… Єгипетський бог.

Цієї миті місце, куди нас притягли солдати, що звіль нили всіх від терору, як раніше всім розповідало ноча ми скрипуче старе радіо, накрив гранатомет.

Усі пригнулися, навчені війною.

Крізь солдатський мат, із якого можна було зрозумі ти, що по них палять свої, я розібрала слова: «Ми пер мяки! А ви хто?»

Зза рогу будинку, охопленого полум’ям, як у комік сах, виїхав зелений танк, і з нього, як жуки, посипалися інші солдати. Їхня форма мала відтінок сіруватої зем лі, що відрізнявся від небесноблакитних комбінезо нів пермяків.

Ми москвичі! — назвався їхній командир. — А ви що тут забули?! Ці люди мирні?

Військові, що притягли нас до прірви, стояли ні в сих ні в тих.

Які химерні взори долі, ніби Грозний — місце зу стрічей.

Настасья не могла стати на ноги й, смикаючись, зно ву падала, ковзаючись у снігу:

Та росіяни ми, відпустіть… І так із домівки вигна ли, в чому були… Хоч душу лишіть…
Вони стріляли! Солдати вбили дядю Султана та ще двох! — вигукнув божевільний Юрчик.

Султана? Сусідаінгуша з нами не було, і тому я по думала, що це маячня зі страху.

Та ми жартували! — засміявся той військовий, що цілився в мене. — Геть звідси, куди очі бачать…

І махнув рукою.

Як уві сні, ми бігли, падаючи й ковзаючись кригою улоговини…

А мати Миколая так і лишилася мовчазною постат тю біля БТРу. Хтось із солдатів її пожалів, гукнув:

Стару би в шпиталь!

З Анною лишився дідусь Миколай. Згодом я дізна лася, що вона померла в лікарні. Про Миколая більше нічого не чули.

Тієї першої ночі поза домівкою я не спала, лежачи на підлозі в порожній кімнаті. В моїй кишені були схо вані два шматочки цукру, якими я вирішила підсоло дити смерть, та забула. Вони впали за підкладку. Під гуркотіння «градів» я запропонувала голодним лю дям погризти. Взяла лиш Настасья, та не змогла роз кусити без зубів і, вдавившись, закашлялася. Я лежала й, вдивляючись у темряву, думала про те, що речі — просто порох, і тепер я зможу без жалю позбутися будь яких скарбів, адже з цього світу в світ інший ми йдемо в тому ж, у чому й прийшли. Навіть якщо на тобі курт ка, її знімуть живі, аби зігрітися. Це їхнє право. Згадав ся сусід — Султан. Він був для мене зразковим Батьком. Ще в дитинстві я помітила, як він любить своїх дітей — сина Рустема й доньку Хаву. Коли матері й батьки сва рили дітей за провини, відкручуючи вуха й даючи ля паси просто у дворі, то його доньці було дозволено все: вона хуліганила й учиняла бійки. І що б вона не натво рила, батько ставав на її бік:

Моя Хава — найкраща! — наполягав Султан. — Я ні коли не сваритиму дочку! Ми з дружиною назвали її — Хава. В мусульман це ім’я означає «Перша», тобто «Єва»! Вона прийшла до мене з Раю.

І ходив поголос у нашому великому дворі, де стоя ли чотири і п’ятиповерхові будинки, що інгуш плекає бандитку. Та я зазвичай після зливи ляпасів від мами за дрібні провини завмирала від захвату й шепотіла: