Війна, кохання, перемога. Ольга Шкіндер

I 

В країні вільній всі ми живемо,
Із щирим серцем та незламним духом.
До перемоги з вірою разом йдемо,
Спинивши безлад цей одним лиш рухом.
Ми прагнем миру, спокою й тепла,
Щоб справедливість в світі панувала,
Бо в Україні досі йде війна.
З собою сотні душ вона забрала.
Наші бійці пролили море крові,
За Україну вільну і славний народ.
Прошу вас, повертайтесь всі здорові,
Щоб на шляху у вас не було перешкод.
В душі червоні маки розцвітають,
А посмішки зникають на вустах.
Ми знаєм, що герої не вмирають,
Вони лишаються завжди в наших серцях…  

II Лист до тата…

Пишу тобі, татусю,
Й цікавлюсь, як там на війні…
Залишив нас, в сльозах матусю,
Являєшся лиш уві сні.
Хочу побачити тебе та пригорнутись,
Так як колись маленькою була.
У відповідь до тебе усміхнутись,
Тоді душа назавжди б розцвіла.
Але за що це пекло на землі?
Чому страждають безневинні люди?
Навколо стільки болі з-за війни.
І шум гармат, і постріли повсюди.
Мені не страшно, тату, й не було ніколи,
Ти завжди поруч – в серці і в душі.
Борися далі, йди до перемоги,
Й не забувай читати мої вірші.
А я схилюся, стану на коліна.
Подякую за те, що я живу,
Якби ж не ти – не існувала Україна.
За тебе я Всевишнього молю…

III Не дощі це мамо, не дощі...

ти знаєш, не дощі це мамо, не дощі...
це плачуть над синами та дочками матері..
це плаче замордоване дитятко,
гукаючи матусю свою й татка...
це плаче безневинная дитина
в якої гвалтували маму за плечима.
це ллються сльози за Ірпінь та Бучу,
за Оленівку і Азов такий болючий.
це плачуть невідомі незнайомці,
це плачуть спалені живцем Азовці.
це плаче вже зневірена людина,
це плаче світ...це плаче Україна.
...та не дощі це мамо, не дощі,
це сльози й біль принесені з зими...

IV

Скажіть же, в чому винне те дитятко, 
Що замордоване й покинуте лежить?
- Мені так боляче було там, татку.
А тут ця рана зовсім не болить.
Я бачив маму, як її вбивали.
Вона так плакала, а я не допоміг.
Коли всі бігли, ховалися в підвали,
Мама була зі мною, валилася із ніг.
Мені зв'язали міцно-міцно руки,
Й підставили до лоба автомат.
А потім пролунали звуки,
То постріли рашистських солдат.
Там ще сестричка була поруч із нами.
В мами в животику вона жила.
Та її вбили...голими руками
Забрала із собою ця війна.
Багато крові, крики, пустота.
Я так усе це добре пам'ятаю.
Горять будинки, і горять міста,
А я на небесах...вже спочиваю.

V

Потурбувала всіх ось ця війна,
Й дедалі більш стає жорсткою,
Не вірю в те, що дійсно це вона
Позбавила усіх нас спокою.
Здавалось, не побачимо її,
І навіть дотиком ніколи не відчуємо.
Та зараз розумію - це не сни,
Той звук сирен, який щодня ми чуємо.
Ми всі не ті, та у всіх одна біда,
Оділа Україні чорну хустину,
Прийшла до нас, і поселилася війна
Забравши сина, брата в домовину...
Мов буревієм пролітають люті дні,
І все здається лиш одноманітним.
Ми живемо немов в страшному сні,
Де кожен день є важко непомітним.
Час зупинився, нині й досі лютий.
І день за днем повільно так ідуть.
Рвуться на волю в кайданах чужих скуті
Сини, що гордо Україну бережуть.

VI Коли закінчиться війна...

Коли закінчиться війна,
Блукаючи, підемо в світ по зорі.
Зустрінемось нарешті зі всіма,
Даруючи частиночку любові.
Коли закінчиться війна 
Гулятимемо в парку до світанку,
Із келихом червоного вина,
Або із кавою прокинувшись щоранку.
Коли закінчиться війна,
Ми помічатимемо все навколо.
Я знатиму, що я є не одна,
І ти мене не лишиш більш ніколи.
Дивитимуся знову в твої очі,
Ти цілуватимеш мої вуста.
Згадаємо весняні теплі ночі,
Тоді, коли закінчиться війна...