Есей: МИ – ВИ – ВОНИ. Гаська Шиян

Повномасштабне розгортання війни застає мене вдома.

Дім – це там, де я. І цього разу я не в Україні. Це дозволяє мені виграти для доньки ще два дні, які вона проживає у тому крихкому ілюзорному світі, який росія назавжди вибила у нас із-під ніг. Перший висновок, який вдається зробити після кількаденного туману й намацування у ньому реальності: ніколи не передбачиш, як хто зреагує у ситуації загрози. Я, натаскана радянським пропагандистським залякуванням, із раннього дитинства безліч разів моделювала «виживання за умов ворожого нападу», але ніколи не вірила, що це справді може трапитися.

Моє коливання між завмерти і бігти доволі очікуване. Заключні сцени «Меланхолії» і «Не дивися вгору» – це про мене, тут я не помилилася.

Проте ностальгія – геть не властиве мені почуття, ось воно стає несподіванкою. Серед емоцій домінує неочікувано гостре і катастрофічно нераціональне фонове бажання бути в ці дні в Україні. Навіть якщо це буття з високою ймовірністю перетворилося б на утікання туди, де я вже й так знаходжуся. Ймовірно, це прагнення зумовлене потребою пересвідчитися в реальності того, що відбувається на екрані телефона, який я ретельно тримаю поза полем зору дитини, удаючи, що переглядаю щось марудне по роботі.

Здавалося, ось-ось винайдуть ліки від раку та СНІДу і можна буде безтурботно жити до 120 років, ковзати світом, ощадливо використовуючи ресурс людського організму до останньої крихти. Але початок 2020-х б’є під дих, і ці мрійливі ілюзії спростовує спершу пандемія, а потім розгортання війни.

Втім, повномасштабне вторгнення нарешті робить українців видимими. Викликає до нас підвищену увагу. Штовхає таки розібратися, що ж то ми за такі «інші росіяни». Після щирої хвилі співчуття і підтримки, сліз і обіймів сиплеться лавина спантеличених запитань.

«Що поганого у братерстві? Молодший брат – це ж навіть зворушливо!». / «Чому б вам не провести публічну дискусію з російськими колегами про вихід із КРИЗИ?». / «Мабуть, доведеться змиритися, що для вирішення цього КОНФЛІКТУ треба поступитися територіями?». / «Тобто ваш Президент російськомовний єврей, що це все означає?». / «Але ж ви з російськими лібералами спільно протистоїте одному злу!». / «Може, час якось уже все це зам’яти? Ну що там ви, на 15 років відділилися, то, може, й досить. Бо дуже сильно подорожчала олія. Ви ж завжди однією країною були, хіба ні?!». / «Хіба це не обурливо, що вулиці визначних російських поетів перейменовують на честь нацистів?!». / «Можливо, варто перекладати і видавати українські книжки в росії? Їх би читали росіяни і це би щось змінило, ні?». / «А як у вас там в Україні справи з расизмом?». / «Вам теж здається, що ваш Президент – посланець Божий? Бо нам – так!».

Продовжувати можна довго. Я увесь цей час складаю рейтинг найбезглуздіших запитів, закидів і коментарів, до яких завжди треба бути готовою. Проте вони зазвичай вигулькують зненацька й чигають у найнеочікуваніших місцях. Наприклад, на касі в супермаркеті, коли я пожаліла касира, який вдарився колінцем, а він із ввічливості запитав, звідки мій акцент, і зніяковів від власної реакції, що з України, – це «COOL». Чи на фестивалі нью-вейв артхаусного порно, де випадковий болгарин спершу наполегливо намагається перемкнутися зі мною на російську, а потім виправдовується тим, що «взагалі-то, Болгарія – колиска слов’янського світу». Мені не залишається нічого, окрім як віджартуватися, що от нехай тоді болгари підуть і спалять кремль – нам буде менше роботи. Чи десь на танцях, коли хлопці на підпитку реагують на «kraine» імітацією автоматної черги.

Я ретельно працюю над лексикою співрозмовників. І хоча слово «війна» мені самій чужорідне – щоразу змушую інших вимовляти і писати саме його замість «конфлікт» і «криза». При кожній нагоді вставляю формулювання «повномасштабне вторгнення 24.02 – продовження війни, яка триває з 2014-го». Я прошу не порівнювати українських авторів з Чеховим і переконую, що ставити зараз «Пікову даму» – це давати зробити себе інструментом пропаганди.

Але на більшість усіх перелічених вище запитань відповіді я маю лише на інтуїтивному рівні. А для того, щоб тебе слухали, а не просто співчутливо кивали екзотичній тваринці на грані вимирання, потрібні виважені аргументи.

Мені ж чуттєвість і тілесність завжди були зрозуміліші за геополітику.

Я тепер, наприклад, ще краще знаю, чому жінки малюють губи, випуцовують помешкання, перегодовують дітей.

Я постійно прикидаю, скільки чоловіків зараз не їдять тістечка в затишних цукернях, скільком немовлята не зригують на плече.

Я також гостро відчуваю, що росіяни просто зібралися разом і вбили дитину у кожному з нас.

Я спостерігаю, як молодші на 10–15 років стрімко старіють, – що вже говорити про моє покоління.

У фотографіях друзів я бачу давні знімки з родинних альбомів, про які раніше завжди думала, як вони це все поєднували: сміх, народження дітей, флірт, навчання, будівництво, розвиток бізнесу, ресторани і війну.

А ось виявляється як – усе це розгортається у тебе перед очима.

Ще одна з неочікуваних біохімічних реакцій тіла – нестримна радість кожному новонародженому. Відповідь на питання, як могли з’являтися у попередні війни діти (зокрема моя бабуся), формулюється навіть не в голові, а десь у нетрях живота.

Я дивлюся на українських фермерів, які рятують врожаї, і бачу в них напівбогів, хоча буколіки й агроромантика ніколи не були моїм жанром.

Світ перетворюється на гостре поєднання ніжності й гніву.

Я просто доходжу до сказу, коли випадково доводиться підслухати монолог російського письменника в екзилі, який занудним, гугнявим голосом затягує про те, що –в Ереване он чувствовал себя как дома – все русские собрались, плачут».

Я злюся на промоутерів «Червоного Хреста», які чіпляються до мене на вулиці, щоб я підписалася на програму регулярних внесків. І на тих, хто запрошує мене долучитися до події «Language of peace» (саме так – у лапках) з абсурдним дисклеймером:

-  Not to politicize the content of the materials produced (videos and texts);

-  Not to use the names or symbols of any country, region, person or event;

-  To avoid showing or displaying any image, footage, item, map, flag, music, wording, which may directly or indirectly point at a specific event, country or person.

Я перепитую їх, чи «specific event» і «special operation» за дивним збігом обставин, бува, не те саме?

Зрештою, скільки я не намагаюся говорити про мир, у мене максимум виходить говорити про не-війну. Тобто в сухому залишку таки про війну. Здається, що цим говорінням вичерпаєш чайними ложечками дьоготь, вицідиш осад через марлечку. Мир окреслюється мрією про весілля в Донецьку на спаленому рускому танку, довкола якого усі ритуально напихатимуться херсонськими кавунами, заливатимуться кримським брютом, вгризатимуться в кукурудзу і помідори, сипатимуть артемівську сіль на зап’ястки– раніше до всіх цих місць і харчів я не мала особливих сентиментів.

Я знаю, що для багатьох людей, які мене зараз оточують, цей досвід – не їхній. Їх не пов’язують з Україною особисті чи майнові зв’язки. Вони з усіх сил продовжують вірити, що найстрашніше, нераціональне, безсенсовне зло буває лише в мультиках і воно завжди має персоналізоване, одноосібне ядро. І воно, це зло, має ось-ось припинитися. Я б теж хотіла продовжувати в це вірити. Але я так вже не зможу.

Іноді я ледь стримуюся, щоб не сказати: «Так, я знаю, що це звучить як репліка тупого шкільного жарту, але так, Пушкін винен у тому, що ось ще одна жінка з мого кола овдовіла, ще одна дитина осиротіла – ось вони, ось, хочете, покажу її фотографію, і фотографію білборда з Олександром Сергійовичем у Херсоні теж покажу».

І самій страшно від того, що уже забуваєш імена перших втрат, захлинаєшся в лавинах нових і не в стані осягнути скільки пішло безіменними.

Я думаю про все, чим жила до 24 лютого, жила під ледь чутну мантру від попередніх поколінь, які повторювали: «Ну ж бо, коли, як не зараз?!». Це все, накопичене тоді – хай як я, бувало, нудилася і втомлювалася жити щасливо, – мій безцінний скарб.

Я розумію, що хтозна ще коли повернеться в наші життя змога марнувати час із відчуттям, що нічого, світ не завалиться.

Хтозна ще коли міжнародні літературні фестивалі перестануть бути мінним полем, а знову будуть про пиятику і флірт.

Але поки я можу лише дякувати, що мої несміливість і нерішучість можливі за рахунок відваги й наполегливості інших.

І намагаюся проводити деколонізаційні дії маленькими кроками: у шкільній виставі моєї доньки Іван з Уралу перетворися на Соломію з Карпат – добре, що у нас є чарівна паличка і всі дуже радо зустріли такий транзишн.

«Воєнний стан» – онлайн-антологія есеїв українських інтелектуалів та інтелектуалок про війну від Meridian Czernowitz. Сто авторів – у ста текстах – розкажуть про власні враження, спостереження й почуття. Створення антології відбувається у межах проєкту «Поглиблення внутрішнього культурного діалогу в Україні» за підтримки USAID.