Уривок книги: «Леся Українка. Книги Сивілли». Тамара Гундорова

Портал Експеримент ділиться з вами цікавими книжковими новинками, які виходять в українських видавництвах.

У видавництві «Віват» вийшла книга Тамари Гундорової «Леся Українка. Книги Сивілли».

Публікуємо уривок для ознайомлення.

Ця книжка — спроба переосмислити біографію Лесі Українки, у якій пе­реплелися хвороба і творчість, Україна і «чужина», політика й література, класика і сучасність, любов і смерть.

Хвороба і письмо. Народження творчості з травми, пережитої біля ліжка смертельно хворого Мержинського. Духовна й інтелектуальна близькість до Драгоманова. Стосунки з Кобилянською як метафора жіночої культури. Фатум мистецького божевілля, який пізнала в моменти творчого підне­сення. Подорожі Європою і санаторійний туризм. Статус «інакшості» як визнання «нової жінки» й «чужинки» на батьківщині. «Своє» крізь призму історичної та культурної екзотики. Усе це дало Ларисі Косач-Квітці змогу йти власним шляхом і стати пророчицею народжуваного ХХ століття.

В останній рік життя Леся Українка зізнавалася матері: «…історію Мавки може тілько жінка написати». Але правда в тому, що всі її твори могла написати лише жінка, яка жила і творила mit Todesverachtung, тобто зневажаючи смерть. 

Тамара Гундорова — українська літературознави­ця й культурологиня. Докторка філологічних наук, професорка, член-кореспондент НАН України.

Автор­ка знакових книжок «Femina melancholica. Стать і культура в ґендерній утопії Ольги Кобилянської», «Післячорнобильська бібліотека. Український літературний постмодернізм», «Франко і/не Ка­меняр», «Кітч і література. Травестії», Транзитна культура. Симптоми постколоніальної травми» тощо. Друкувалася в Австралії, США, Канаді, Японії, Німеччині, Польщі, Чехії, Китаї, Швеції та в інших країнах. Стажувалася в Колумбійському університеті, у Гарварді, університетах Торонто, Саппоро та університеті Монаша (Австралія). Викладала в США, Канаді, Німеччині.

Уривок

«Книга друга. Школа політики.

Леся Українка і Михайло Драгоманов

Іван Франко писав 1898 року, що феномен Лесі Українки, без сумніву, був «здобутком дуже інтенсивної духової праці над власною освітою, над опануванням мови і віршової техніки, та певна річ, що й саме життя, і посторонні впливи сильно гнали її наперед» [102, с. 262]. Серед таких впливів на першому місці він ставить авторитет її дядька Михайла Драгоманова.

Драгоманов був її «куміром», за словами Ольги Косач-Кривинюк [55, с. 43], і одним із тих, хто «зробив» Ларису Косач тією, яку ми знаємо як Лесю Українку. Усе розпочалося ще в дитинстві. Як згадує сестра Ольга, коли до них у гості до Звягеля [колишня назва міста Новоград-Волинський] приїздив Драгоманов (сам чи з родиною), у малої Лариси та її брата Михайла «встановилося відношення до цього дядька, як до якогось ідеалу» [55, с. 38]. У їхніх розповідях він був «і розумний, і дотепний, і веселий, розказував надзвичайно цікаво, вчив і навчив їх плавати в Случі, строїв різні штуки, правив жарти, разом з нашим батьком дядько складав ex tempore [негайно, без підготовки (латин.)] різні віршовані жарти та прикладки» [55, с. 38]. Одним словом, ще в дитинстві в уявленні Лесі складається образ Драгоманова як «мало-мало не цілковито ідеальної людини» [55, с. 38].

Свідомо чи ні, але Ольга Косач-Кривинюк, витворюючи символічну біографію Лесі Українки, особливе місце в ній відводить стосункам із дядьком. Зав’язкою служить епізод прощання з Драгомановим напередодні його від’їзду за кордон. Природно, що цей епізод є зворушливим і загадковим для всіх рідних, включно з дітьми. Адже Михайло Драгоманов мав залишити Київ, можливо, назавжди, оскільки йому було заборонено жити й працювати в Україні. Тоді, на початку 1876 року, мати привозить Ларису та Михайлика до Києва. Вони зупиняються в Драгоманових, де збираються родичі й колеги, щоб провести молодого професора Київського університету в закордоння. Леся також була присутня на «прощальному вечорі М. П. Драгоманова». Як зауважує Ольга, сестра добре запам’ятала той момент.

А подія справді була бентежлива. 14 (1) лютого 1876 року Драгоманов виїжджає на еміграцію. В «Автобіографії» він прояснить історію свого вигнання. Причиною стало звинувачення в політичному сепаратизмі — такі ідеї начебто звучали в публікаціях і на лекціях Драгоманова, на той час доцента Київського університету. На вимогу попечителя залишити університет за звинуваченням, що він у закордонних виданнях проповідує «отделение Малороссии от России и присоединение ее к Польше», «я щиро розсміявся, — згадував Драгоманов, — й обіцяв подати попечителеві польські рецензії на мої закордонні публікації, рецензії, де мене прямо обзивають московським агентом» [34, с. 34-35]. Справа доходить навіть до царя, якого про сепаратизм Драгоманова поінформував міністр граф Толстой. Царським указом Драгоманову рекомендується подати у відставку з Київського університету, уникати «південних університетів» (Харківського та Одеського) і податися до університетів «північних», тобто великоруських.

Позаяк Драгоманов подавати прохання про відставку відмовився, його було звільнено за статтею третьою, яка не дозволяла обіймати жодної державної посади. Усе це збіглося в часі з призначенням комісії з українських справ і горезвісним Емським указом, який заборонив українські видання, вистави, концерти, ліквідував відділення Географічного товариства в Києві. Репресії стосувалися й конкретних осіб, зокрема було висунуто заборону «проживать по українських губерніях та по столицях Драгоманову й Чубинському» [34, с. 38]. Як зауважує Михайло Петрович, «таким чином, мене було засуджено, хоча й не безпосередно, на еміграцію» [34, с. 38].

Отже, навесні 1876 року Драгоманов вирушає до Женеви, заручившись підтримкою членів київської «Громади» в тому, що вона фінансуватиме його перебування в еміграції та спонсоруватиме закордонні видання. Своєю головною метою він бачить збирання матеріалів із громадського й культурного життя України, ознайомлення з ними української та закордонної публіки, а також осмислення цих матеріалів на основі західноєвропейських ліберальних та соціально-демократичних ідей [34, с. 39].

Те, що епізод від’їзду залишив сильне враження, підтверджує той факт, що того ж таки 1876 року розпочинається листування малої Лариси Косач з родиною Драгоманових, причому ініціатором спілкування є п’ятилітня Лариса. Ольга Косач-Кривинюк зауважує, що «першого в житті листа» сестра адресує саме до Драгоманових, спеціально для цього навчившись писати. Дівчинка пише про зрозумілі й важливі для неї речі, по-дитячому перескакуючи з теми на тему: «Були у нас ужачи йайця, ми хотыли, щоб вони вывылысь та закопалы в землю та нічого не зробилы, скучыла за вами всімы, гымнасьтику вже сьньялы а зімою повысыть папа, вышыньска казала, що я не можу там на одну гору не дуже високу зьлізти, бабушка купыла стакан» [94, с. 37].

Якщо шукати символічні речі, то з цим листом пов’язана знаменна подія — зміна імені. «Лося» — так доти називали Ларису в родині — підписує свого листа новим, обраним нею самостійно іменем — «Леся» [94, с. 37]. У другому листі, так само адресованому до родини Драгоманових, вона ще раз заявляє: «Мене перезвали на Лесю» [94, с. 38]. У третьому листі до Драгоманових дівчинка просить, щоб до неї персонально написали листа, бо «міні дуже хочыця щоб Вы до мене напысалы бо я до вас напысала» [94, с. 39].

У біографії Лесі Українки листи до Драгоманова посідають знакове місце. Можна говорити навіть про три «драгоманівських» перейменування, спричинених впливом знаменитого дядька, які окреслюють етапи самовизначення письменниці. Перше перейменування — відмова від несерйозного дитячого імені «Лося» в п’ятилітньому віці; друге — зміна національної ідентифікації з «українофілів» на «українців» у двадцять років; і третє — визнання себе ученицею й духовною донькою Драгоманова по його смерті 1895 року.

Отже, Леся береться листуватися з дядьком, щоб звернути на себе увагу людини, яка вразила її уяву. Загалом, упродовж усього листування з Драгомановим вона грала різні ролі, то намагаючись завоювати його увагу, то проєктуючи й випробовуючи на ньому зумисне обраний образ себе самої: як невпевненої через недостатню освіту дівчинки; розвиненої й начитаної дівчини; молодої людини, яка цікавиться політикою, знається на ній; товаришки-колежанки, готової допомогти. Відтак говорити про учнівство можна відносно: у певний період Леся Українка стає помічницею дядька. Павлик навіть називає її «правою рукою» Драгоманова, на що дівчина відповідає дещо іронічно, що «багато чести для мене зватись правою рукою дядька, добре було б як би мене можна було назвати одним пальцем на його руці, а то вже велика претенсія. Більш він мені потрібен ніж я йому, се певне» [94, c. 342]».