Уривок книги: «Маріуполь. Надія». Маріупольський березень. Блокадний щоденник Надії Сухорукової

Портал Експеримент ділиться з вами цікавими книжковими новинками, які виходять в українських видавництвах.

У видавництві «Лабораторія» вийшла книга «Маріуполь. Надія». Блокадний щоденник Надії Сухорукової

Публікуємо уривок «Маріупольський березень» для ознайомлення.

Здавалося, що це неможливо. Проте місяцями весь світ у прямому ефірі спостерігав, як російська армія знищує Маріуполь. Холод, голод, страх, зруйновані будинки і близькість смерті — усе це стало реальністю мешканців міста після початку блокади. Серед тих, кому довелося пережити цей жах, була і авторка цієї книжки Надія Сухорукова.

Не впасти у відчай Надії вдалося лише завдяки власному щоденнику. День за днем вона фіксувала події у місті, яке повільно перетворювалося на попіл та руїни. Відверто і до болю емоційно, вона показує Маріуполь очима його мешканки. Але насамперед — демонструє силу надії, яку неможливо знищити навіть найпотужнішими бомбами.

Ілюстрації у книжці створені іншим мешканцем Маріуполя — художником-графіком Даніілом Немировським. Це його власна візуальна рефлексія пережитого в Маріуполі.

Уривки щоденника авторки уже звучали у всьому світі, на його основі знято документальний фільм. Тепер щоденник вийшов і книжкою «#Маріуполь #Надія» у видавництві Лабораторія. 

Маріупольський березень. Уривок з книги

У цьому пеклі я страшенно боюся людей, які йдуть геть. Уперше я побачила таких із вікна маминої квартири за десять днів після початку війни. Вони перетинали наш двір із наплічниками, ішли повз дитячий майданчик, п’ятнадцятиповерхівки і виходили на проспект Миру. Мені треба було вигуляти Енджі, і я дивилася, чи є хтось на вулиці. Якщо хтось є, значить, комендантська година ще не почалася. Зв’язку не було, і ми не знали, коли він з’явиться.

Люди мене лякали. Я сказала мамі: «Наші сусіди тікають. Мабуть, будинок зараз висадять у повітря». Потім виявилося, що сусіди ходили по воду.

Але я однаково завжди боялася, коли хтось ішов геть. Так боялася, що всіх проводжала. Я думала, що поки дивлюся їм услід, вони обов’язково повернуться. Дехто повертався. А хтось ішов назавжди.

Кажуть, до поганого не можна звикнути. Я звикла до страху. Хоч завжди боюся. У мене всередині щось постійно тремтить. Збоку здається, що я дуже спокійна, а насправді мені страшно. Паніка живе десь у районі живота й починає пекти під час бомбардувань, під час авіанальотів та в періоди смертельної тиші.

Ця тиша схожа на чорну в’язку рідину. Вона заливає все довкола. Переважно ввечері і вночі. Навколо безпросвітно темно, всі ніби причаїлися. Я не вірю, що наші сусіди в цей час сплять. Тиша не сонна. Вона вбивча. Я лежу в ліжку і витріщаюся в темне вікно навпроти. Чекаю, коли почнеться. Коли прилетить.

В Енджі серед цієї тиші стався напад епілепсії. Спершу я почула якийсь дивний звук унизу, біля ліжка, потім запалила ґніт і побачила, що в неї закинута голова, а лапи смикаються. Восьмий день війни, зв’язок уже пропав. У нас немає ліків для Енджі, я просто сиджу на підлозі поруч, гладжу її по голові, по животу, розповідаю, що вона найкраща, найгарніша, що ми її дуже любимо, вмовляю не боятися. І подумки прошу тих, хто стріляє: «Будь ласка, тільки не зараз, будь ласка. Не треба поки що. Не починайте». Під час кожного обстрілу ми виходили в тамбур разом з Енджі, але зараз вона не може йти. Вона б’ється в судомах.

Однак ці тварюки почали стріляти, як завжди. Розклад рашистських обстрілів ми вже вивчили. Вони не давали заснути жодної ночі! Довбуть з упертістю божевільного дятла, який хоче пробити головою стіни нашого будинку.

Ми з мамою витягли Енджі на ковдрі у спільний коридор. Потім я бігала по квартирі, що дрижала, і ловила кота. Йосик терпіти не може виходити в коридор. Він ховається під ліжком, а я тягну його за лапи. Потім притискаю до себе й біжу пригнувшись до вхідних дверей. Тому що на вулиці якісь спалахи висвітлюють наші багатостраждальні вікна.

Цієї ночі я сиділа над Енджі в коридорі. Напад у неї тривав понад півтори години. Весь цей час був обстріл, потім загудів літак. Мені було пофіг. Я обіймала собаку і мріяла не про кінець бомбардування, а про те, щоб їй стало легше.

Підлі рашистські гади, я нікого не проклинатиму, але нехай ваше пекло буде таким, як ця ніч у загальному коридорі квартири на проспекті Миру.

Саме тоді ми вирішили відвести Енджі до друзів. І наступного ранку перебралися в будинок на Осипенка всі. Я назвала його Ноєвим ковчегом.

До другого березня ми мали зв’язок і всі сиділи в соцмережах. Маріупольці розмовляли з маріупольцями, писали та дзвонили одне одному. Ми розуміли, що не самі, і було не так лячно. Нам усім була необхідна підтримка. Хоч якась. Ми чекали на неї, реагували на кожен допис у соцмережах. Хтось напише, що все буде добре, і ставало не так страшно. Але була людина, яка не відчувала нас. Знаєте, я вперше пишу про це тут. Цей маріупольський чиновник перебрався у безпечне місце, однак писав так, що здавалося, ніби він досі в місті, і все розповідав, що нас чекає щось дуже страшне.

Це страшне в нас уже було. А він лякав і далі.