Упродовж 1980-90-х років роботи Девіда Сайднера (David Seidner) впливали на всю індустрію модної фотографії. У 1980-х роках він мав контракт з Івом Сен-Лораном. Його знімки публікувалися в Harper's Bazaar, Vanity Fair, Vogue, Harper's&Queen. Тепер вони зберігаються у музеях та приватних колекціях по всьому світу.
Сайднеру було сімнадцять років, коли він залишив Лос-Анджелес і вирушив до Парижа, щоб працювати фотографом. Свою першу обкладинку журналу він зняв в дев'ятнадцять, а першу персональну виставку провів у двадцять один рік. Протягом наступних двох десятиліть Сайднер з однаковим успіхом створював комерційні та мистецькі фотографії. До редакційних завдань та рекламних кампаній Сайднер підходив з тією ж винахідливістю та креативом, що й до особистих проектів. Музика Джона Кейджа надихнула його на експерименти у фотографії з розділеними обличчями, віддзеркаленнями та уламками.
Фрагментація, накладення та мультиекспозиція вкоренилися в його стилі, вперше з'явившись у 1986 році у Великій Британії у фотосесії для Harper's&Queen, коли він зобразив моделей та сукні у вигляді відображень у дзеркальних уламках. Контрабандувати мистецтво на сторінки модних журналів – такою була мета Сайднера, хоча він чудово усвідомлював настрої обивацького середовища: «Vogue зводить старих майстрів до "елегантності в мистецтві". Люди не ходять у туалет, у них немає нервових зривів, немає алкоголізму, цей світ герметичний...».
Сайднер відчував великий інтерес до минулого, історії фотографії та живопису. У 1990-х роках, вивчаючи історію мистецтва та літературу, йому подобалося привносити до своєї творчості те, що він називав «філософським ракурсом». Його фотографії, що містять посилання на живопис і скульптуру, мали велику популярність. Любов до античної Греції та пошуки краси надихнули його створити серію ню, для якої позували друзі, знайомі та друзі друзів фотографа. Сайднер знімав на чорному тлі оголених чоловіків і жінок, використовуючи бічне освітлення, що підкреслює м'язи та вигини тіл, що нагадують грецькі мармурові скульптури атлетів, богів та богинь.
Деякі експерти критикували роботи Сейднера, вбачаючи в них формалізм, виражений у крайній витонченості композицій та потяг до лінійного, каліграфічного визначення тіла. На що фотограф відповідав, що нічого не намагався висловити, а просто шукав ту саму «миттю, яку греки називали Кайрос (давньогрецький бог миті удачі, який завжди настає несподівано і тому їм дуже важко скористатися), абстрактну реальність».
Сайднер зняв серію портретів відомих художників, зафіксувавши їх на абсолютно чорному тлі та використавши процес платинового фотодруку. Для іншої розкішної серії він сфотографував нащадків британських та американських аристократів, елегантні портрети яких на рубежі століть написав Джон Сінгер Сарджент. Цими роботами він вшанував художника, не копіюючи картини: «Найбільше мене цікавить те, що пробуджує дух картини крізь складку тканини, становище рук, якість світла на шкірі». Портрет Гелен Бонем Картер з цієї серії відібрали до 100 великих фотографій століття і показали на виставці в Національній портретній галереї в Лондоні, а також удостоїли премії імені Альфреда Ейзенштадта «Фотографія року» (1999).
Останнім проектом Сайднера стала серія фотографій орхідей, яку він знімав у 1999 році, доки не помер у 42 роки від ускладнень, спричинених СНІДом, з яким боровся протягом 15 років. «Цілком природно, що після багатьох років у Парижі, проведених за фотографуванням суконь, я опинився у Флориді, знімаючи орхідеї, – говорив Сайднер. - Це ж "від-кутюр", створений природою».
