Ніна. Поліна Жеребцова
Танцюють у вогні саламандри — маленькі ящірки. Лапками махають і танцюють. Хто в них повелитель? Які сили їх надихають?
Я сиджу в під’їзді на стосику книг, неподалік пічки, викладеної з цеглин і закіптюженої до чорноти. Ми ку ховаримо. На вулиці важко гупають снаряди, інколи вціляючи в горішні поверхи нашого будинку.
Це йде Війна.
Куди вона йде? Навіщо? Чому не спить?
Хліба давно немає — замість нього млинець. Трішки розтопленого снігу, сода й скляночка сирого борошна. Це треба змішати в мисці й вилити на сковороду. Олії немає. Та не біда: млинець буде смачним, якщо його вчасно перекинути на інший бік. Головне — не лякати ся осколків і страшного гудіння!
Мені дев’ять років, і я допомагаю дорослим. Ми з ба бусею Ніною склали цеглини літерою П біля наших дверей у під’їзді. Ви здогадалися — це пічка. Я стежу за роботою, а бабуся Ніна зі мною сперечається: вона хоче пекти млинці на книжках. Я не дозволяю їй кида ти книги у вогонь. Там вірші: Ахматова! Гумільов! Лер монтов! Пушкін!
Бабуся Ніна книг не читає — вона не тямить, чого це я кричу й плачу. Але погоджується пошукати дро ва у дворі.
- Стріляли з гармати! — повідомляє вона. — Балко ни впали! Багато дощок і трісок!
Бабуся біжить, пригинаючись від куль та осколків.
Вона кругла, мов колобок.
На мені стара порвана куртка й рукавички. Та руки все одно мерзнуть. Зимно. Я дивлюся на вогонь у пічці. Саламандри витанцьовують. Мені здається, що я бачу їхнього володаря — це вогненний лицар і в його руках рудий прапор…
- Бабах!
Вибухова хвиля відкинула мене до стінки. Дико за вив пес на вулиці, залементували налякані жінки. Ви скочила мама. Схопила за комір і заволокла в помеш кання:
- Нічого в під’їзді сидіти. Уб’є!
- Мамо, там млинець…
- Замовкни!
- Мамо, млинець…
Намагаюся звестися на ноги в коридорній ніші між кухнею і стіною під’їзду.
Як це так — налякатися? Що про мене подумає воло дар саламандр?
Заскакує бабуся Ніна.
- Голову відірвало дворовому псу. А іншому — лапу!
Жінку поранило…
- А ви ж як?
- Упала на землю. Встигла. Ось млинець! Тільки з одного краю підгорів…
Їсти! Їсти! Їсти!
Ми їмо при каганці. Каганець — це банка з гасом. Ча дить наш світ маленьким язичком полум’я в коридор ній ніші, де ми ховаємося від осколків.
Бабуся Ніна — наша сусідка. У її квартиру вцілили снаряди. Вона з онуками й донькою прибігла до нас — тепер у нашій кімнаті одинадцять мешканців. Малень кі, дорослі, старенькі.
- Я голодний! Я ще млинця хочу! — просить один із онуків баби Ніни.
Дров немає. Стріляють.
- Бабусю Ніно! — прошу я. — Розкажи щось!
- Пам’ятаю вогонь, — каже сива Ніна, поправляю чи окуляри, що сповзли на носа, — горіли коні. Бігли й горіли…
Які коні? У вогні танцюють саламандри…
Літак скидає бомби, стріляють танки. Нам страшно.
Молодший онук і я притуляємося до баби Ніни.
- Місто Грозний бомбували фашисти… Горіла наф та, текли вогняні ріки, бігли коні, бігли люди…
- Розкажи про себе, бабусю Ніно!
- З Окраїни я.
- Звідки? Звідки?
- З України. Та раніше казали — Окраїна. Приїхала я з сестричкою в Грозний задовго до війни з німцями. По сімнадцять нам було. Двійнятка. Від голоду втекли з України на Кавказ. Народ тут гостинний — усім допо магали, багатьох на виховання взяли чечени й інгуші у свої родини. А ми з сестричкою дорослі, в гуртожит ку замешкали. Працювали на хлібозаводі. Хліб пекли!
Вставали заздалегідь — ще й сонце не прокинулося. По тім сестричка померла, і я лишилася сама. Німці в Гроз ний не заходили, а бомбували… Страх!
Літак скинув бомбу на сусідні будинки — на нас по сипався тиньк.
- Коли ці фашисти перестануть нас убивати? Бабуся Ніна затулила голову руками.
- Бабусю Ніно, це не фашисти, це Росія. От хто на нас бомби скидає!
- Ця мерзотаправителі знову простий народ ни щать… Ділять нафту й алмази, прокляті зарази!
Ми засміялися, хоч і було страшно.
Молодший онук бабусі Ніни, мій одноліток, сказав:
- Бабусю, нас не лише літак бомбує, там ще й гвин токрил!
Гвинтокрил із несамовитим ревищем пролетів над дахом.
Бабуся Ніна, обнявши нас, заспівала: Гвинтокрил прилітає,
Чарівник вам махає
І в кіно вас запрошує всіх… Ми почали просити:
- Розкажи про любов, бабусю Ніно!
- Що там розказувать? Давно було. Полюбила я хлоп ця. І він мене полюбив.
- Ви побралися?
- Та я вже заміж вискочила. І він був сімейний. В обох діти. Хотіли розлучитися й одружитися, та все щось заважало… А потім постаріли й забули про це.
- Так не буває!
- Буває, онучата! А буває й так, що йде війна, а мир усе ж є.
- Де мир, бабусю Ніно?
- Тут, — показує стара на серце. — Тут і мир, і любов, і горе. І нема нічого іншого.
З гулом летів важкий літакбомбардувальник і бе режно ніс смерть маленьким людям, яких навіть не ба чив. І витанцьовували саламандри в багатті під рими Ахматової…
Смажився свіжий млинець.
P.S. Я нещодавно довідалася, що бабуся Ніна з моїх воєнних щоденників померла. В убогості. Від раку. Ді зналася в її онука, якого випадково знайшла в мережі.