Журналістка. Поліна Жеребцова

Щороку зі мною трапляється одне й те ж. І завжди перед днем народження.

Спершу я довго вдивляюся в дзеркало й починаю усвідомлювати, що відображення в глибині належить комусь іншому, зовсім незнайомій істоті, а потім на стає час фінального зриву. Я чую Весняний поклик: повітря мчить крізь мене, шмагаючи пахощами з усі єї сили, і мені хочеться втекти, загубитися, зникнути. Розчинитися в деревах і воді. Стати частиного чогось незвіданого.

Тому, що все моє життя являє собою одну нерівну криву смугу, біговий трек, що втрапив під ракетний удар і несподівано перетворився на сходи в небо, — я, намагаючись «тримати посмішку», видираюся цими сходами все вище.

Раніше, на порозі весни, я втішала себе тим, що шу кала нового. Не обов’язково потрібного, головне — но вого, щоб забутися й дожити до літа, в якому я заспо коюся. Літо заколише, «заспить» мене у своїй колисці.

Потім надійде осінь, і стежки сновидінь поведуть назад і вниз — до мерзлих коренів усього сущого. Це і є зима, і до наступної весни серце заспокоїться.

Та зараз це не спрацювало.

Не допомогли вірші, пісні та інша маячня… Навіть журналістські розслідування звелися до того, що я зра діла «сенсаційній» новині — знайшлася чужа загубле на кішка.

Я — зірвалася.

Так зривається з ланцюга скажена собака, захлина ючись піною в пащі, і наймудріший вчинок для всіх — пристрелити її. Бо доведе до біди. Неодмінно доведе.

А тих, хто виявляє гуманізм, вона змусить вислу хати свої історії, поважати себе. Вовкулака, який на певний час прикинеться надійною, передбачуваною вівчаркою, щоб, накопичивши сили, домогтися голов ного — справедливої помсти. Мені самій інколи страш но від того, на що я здатна. А ті — поряд зі мною — не ро зуміють небезпеки.

Коли я переглядаю газети й натрапляю на тексти про те, як знову вбили, катували, ґвалтували і як всі злочинці у владних кріслах залишилися не покара ними, мені хочеться взяти до рук зброю й убивати. Знаю — це негуманно. І ніскільки мене не тішить.

Зрештою я пішла до лікаря.

Лікар довхо вислуховував мене, а потім, виписавши гору ліків, мовив:

• Вам не можна працювати. Треба лежати в кімна ті із заштореними вікнами й не бачити світла півтора місяці. Ви повинні заспокоїтися. Страшне нервове по трясіння!

На це я відповіла:

• Я не маю дому. Моя кімната провалилася в підвал, а штори спопеліли. Лишився сам попіл, САМ ПОПІЛ, як у давньому польському романі, що його я читала пе ред самою війною. А в чужих норах — не відлежишся.

Увечері, дорогою до тимчасового житла, коли мені задзвонили й розповіли про нові безчинства міліції, я впала в істерику. Перехожі з жахом дивилися на те, як я ридаю й гарчу в слухавку, перекочуючись з боку на бік у снігу.

Напилася заспокійливих крапель валер’яни. Заснула.

І наснився мені мій дідусь, загиблий під бомбами в місті Грозному.

Російський літак, як завжди, «випадково» скинув бомбу на лікарню.

Раніше я довго думала, чому він ніколи не сниться, а потім зрозуміла, що це такий оберіг: вищі сили не хо чуть, аби він побачив те, що коїться на нашій несамо витій кульці. Там, угорі, кваліфіковані психотерапевти.

Аж тут він явився.

• З прийдешнім днем народження! — вигукнув дід і засміявся.
• Ага, якщо по колу, то все ближче до Смерті… — від повіла я, міркуючи, сон це чи ні, бо вже надто схоже на реальність. Та, уявімо, якщо це реальність, значить, сер це зупинилося…
• Я до тебе з подарунком! — сказав дідусь. — По глянь, яка краса!

Дивлюся — три листівки, чудові, як у дитячій чарів ній казці.

• Сам намалював! — хвастаючись додав. — Я ж ху дожник.

Це правда, адже все життя, окрім зйомок фільмів про інгушів та чеченців, про місцеві традиції й звичаї, між редагуванням статей у провідні республіканські газети, дідусь ще й майстерно малював.

Для себе.

Для душі.

На кожній листівці була я в різних образах.

Перша таїла алюзію на сюжет про Дюймовочку, яка літала біля квітки. Із кошика в руках маленької феї вниз, на травинки, падали зорі…

Бешкетне дівчисько сміялося на ці вибрики.

На другій листівці я побачила дівчину з дев’ятнад цятого століття. Вона прогулювалася між високих со сон. Дівчина була вбрана в напівпрозору довгу зелену сукню й величезного капелюха з крисами.

Третя — уся в синіх і білих барвах. Там намальовано морський простір, і я, у піратському камзолі, командую вітрильником із капітанського містка: на голові банда на, за поясом — шабля, погляд — кудись за обрій…

• Наважуйся, — сказав покійний дід. — Обирай! Що вибереш — те й збудеться!
• Так я й думала, — відповіла я. — Ти ж не знічев’я покинув свій Притулок, щоб проникнути в наш світ і допомогти мені. Скажи, що все це означає.
• Це означає, — дід лагідно схилився наді мною, — що перша листівка — смерть. Легка й приємна, схожа на політ феї. Приймеш її — і це вихід зі складного станови ща після всіх випробувань і пережитого.
• А друга? — здивувалася я такому поясненню.
• На другій листівці дівчина гордо несе свого ка пелюха. Капелюх — це дім і заміжжя. Час події — літо.
• А третя?
• На третій ти — розбійниця. Матимеш проблеми з владою, та життя закипить, наповниться пригодами, і доведеться тобі підкоряти різні краї. Що ти вибереш? Визнаю, мені всі листівки сподобалися — я притис

ла їх до грудей, як притуляють малих діток.

• Стати маленькою феєю дуже заманливо, — мови ла я. — І в капелюсі ходити приємно, а піратом, звичай но, бути найкраще!
• Гаразд! — дід махнув рукою. — Настане літо, обе реш. Тобі дадуть шанс на кожен випадок… Одужуй!