Зайна. Поліна Жеребцова

У нашому дворі мешкала одна жінка на ім’я Зайна, за ніч із якою треба було заплатити. Не обов’язково гро шима. У важкий для людей час Зайна не цуралася че ченських бойовиків, вивісивши з вікна помешкання іч керійський прапор як розпізнавальний знак.

Прапор був гарним, зеленим, посеред нього лежав пухнастий вовк.

Брала за свої послуги Зайна небагато: миску борош на та банку квашенини.

А після того, як гості полишали її покої, жінка запи налася хусткою, прикриваючи руді кучері, і поспішала поділитися частиною зароблених харчів із сусідськи ми дітьми та старими.

Коли сили супротивника в особі російських військо вих наступали, а бойовики змушені були піти за межі своїх територій, Зайна з такою ж приязню приймала в себе загарбників. Росіяни приносили їй м’ясні консер ви й джем у маленьких баночках, а опісля жінка чини ла так, як звикла: ділилася харчами з інвалідами й ба гатодітними сім’ями.

Тому, постійно засуджуючи, називаючи її поза очі

«хвойдою» й узагалі не маючи за людину, весь наш ра йон ставився до Зайни терпимо.

Більша частина чоловічого населення не відмовляла ся від її послуг: таких жінок не часто зустрінеш у Чечні, бо за таку поведінку — смерть. Убиває мусульманку брат, дядько чи батько. Ніхто й ніколи не засудить убивць. Навпаки, в народі їх вважатимуть поважними особами. А міліціонери прийдуть до них потиснути руку й про мовити громовими голосами: «Асаламу Алейкум!»

Та Зайна родини не мала. Не мала ні батька, ні ма тері, ні братівсестер, що могли б її вбити. Або захисти ти від такого життя. Відомо було, що народилася вона в горах Дагестану, розмовляє чеченською і змінює пра пори на своїх вікнах залежно від територіальних змін у Російській Федерації. Навіть скільки їй років — ніхто не знав. Досвідченим оком місцеві праведниці оціню вали її як ту, що розміняла четвертий десяток.

• Гарна, тому що дітей не народжувала! — злісно ка зали кумасі в довгих сукнях і халатах.

І обличчя їхні спотворювалися, ніби в склі, яке не витримало ударів чоловічого кулака й тріснуло вздовж і впоперек.

Зайна вдягала штани — чи не єдина на все місто. Це теж вважалося нечуваною ганьбою.

Народити дитину Зайні ніхто б не дозволив: за міс цевими традиціями така жінка негідна виношувати дитя.

У звичайних родинах жінка під сорок — уже стара. А як інакше? Восьмеродев’ятеро дітей. У п’ятнадцять літ виходять заміж, значить у тридцять із хвостиком — уже бабуся.

Інше поняття про час, про молодість. Інша мораль.

Горянська.

Пережила красуня Зайна й часи суворих шаріат ських переслідувань: когось би вже розстріляли, зви чайно, забили б камінням чи палицями, та не її. Суворі мусульманські проповідники прибивалися до нашого двору для з’ясування обставин, та, побачивши синьо оку веселу Зайну, починали посміхатися й пропадали в її маленькому помешканні на кілька годин.

Худенька, ніби мініатюрна статуетка, красуня зача ровувала їх із першого погляду. Вона любила музику й танці. Швидко й смачно готувала східні страви. Вихо дячи від продажної жінки, проповідники намагалися якомога швидше накивати п’ятами, щоб люди не при мітили їхніх довгих борід і не пустили про них непри стойного поголосу.

• Навіть стіни мають вуха! — казала колись тітонь ка Мар’ям. — Усі про всіх знають: хто звідки приїхав, хто на кого поглянув…
• А як тут з’явилася Зайна? — спитала я, роздивля ючись веселу рудоволосу жінку з вікна на кухні, де ми з сусідкою Мар’ям готували плов.
• Привів її Рамзес. Знайшов десь. Вона була щасли вою, думала, напевно, що він одружиться. Та йому рід ня заборонила навіть думати про це! А якщо рідня не дає згоди, то ніхто не піде проти неї…

Рамзес був чеченцем, нашим сусідом із другого по верху. Він пожив із Зайною якийсь час як із наложни цею і передав її друзям, як передають пачку дешевих цигарок.

Зайні дали чуже помешкання, звідки втекла якась російська сім’я, коли почалися непевні часи, і вона жила там, як у своїй квартирі, а Рамзес інколи з нею ві тався, якщо ніхто його не бачив. Але такого в Чечні не бувало: у всіх очі, як рентген.

Особливий звичай у Чечні — незамкнені двері. Навіть якщо на дверях є замок, скористатися ним не вдасться. Ніхто не постукає — просто заходять. Сусіди ж!

• Тітко Мар’ям, нам праску треба! — забігли з горіш нього поверху дівчаткааварки й, не чекаючи дозволу, вхопили річ і понесли до себе. Тільки двері гримнули…
• Це я. По воду прийшов! — стукотить відрами ста рий Ахмед, проходячи у ванну мимо нас.
• Мар’ям, я тут сумку покладу в коридорі, — кри чить хтось, кого ми не бачимо. — А брат прийде за го дину, забере!

За голосом ми здогадуємося, що це сусідка Заліна з дому навпроти.

І так цілісінький день

• Коли ми переїхали, — згадувала мама, нарізаючи цибулю для плову, — ми двері ніколи не замикали. Хіба що йшли в крамницю, а вдома ніхто не лишався. Сто мишся відчиняти: стукають кожні п’ять хвилин. Діти й дорослі! То забіжать, спитають, як справи, то їжу при несуть, то чогось попросять. Ніколи й ніде я так дружно не жила! Полюбила цей звичай усім серцем.

Я, визнаю, маминого захвату не поділяла. Мені здава лося, що кожен повинен жити, насолоджуючись споко єм, кожному потрібен свій простір, та боячись отрима ти штурханців, свої міркування я ховала глибоко в душі. Плов того дня був дивовижним на смак, і дорослі за

кликали Зайну, щоб пригостити.

У  чужому  помешканні  Зайна  поводилася  тихо, і лише коли її питали про щось, починала розповідати коротенькі кумедні історії, ніби все її життя було од ним нескінченним святом, а всі ми жили у війні й пе чалі.

• Ох, яка я була дурна, — оповідала Зайна з посміш кою. — Молодою, бувало, забувала замкнути двері. Не встигне мій гість приготуватися до радості земної, зні ме штани, а на порозі сусідка, вбіжить, не постукавши, щоб цукру попросити чи солі. Один сердешний добро дій із міністерства так злякався, побачивши рідну тіт ку, що спиною в стіл вдарився… Щось у нього всередині хруснуло. І винесли нещасного друзі на ношах, а тітка рідна бігла вслід і лупцювала бідного…
• Як ти докотилася до такого життя? — дивувалася моя мама. — Це ж хтось тебе обдурив. Підлий трапив ся. Вийшла заміж, розлучилася, а рідня не прийняла?

Та Зайна лише сміялася й нічого про юність свою не розповідала.

За Другої чеченської, яка насправді була Третьою, Зайна знову вивісила у вікні прапор з вовком. Його гли бокої осені посікло осколками, та вона не знімала, бо не мала нового. Снаряди вибухали просто біля під’їзду, і ми інколи чекали затишшя, аби вибігти й набрати снігу для пиття.

Якось стріляли так сильно, що здавалося, снаряди йдуть на будинки неперервним пунктиром і зітруть на порох нас разом із житлами. Що тієї миті відчуває лю дина, задихаючись від тиньку, який злітає зі стін і сте лі? Від вибухів будинок трясеться, як за шестибального землетрусу, і здригається, мовби побитий пес. А ти ле жиш усередині цієї конструкції, згадуючи якісь епізо ди з життя. Намагаєшся забарвити ними чорну порож нечу мороку, що поглинає все живе.

На сусідній вулиці під цей обстріл потрапило по дружжя — чеченець Ахмед і росіянка Ірина, вони у шлюбі тридцять п’ять років. Спочатку, до Першої че ченської, ніхто не цікавився, хто якої національності: ніколи не було таких балачок. Знали про них лише те, що син загинув в автокатастрофі.

А потім зненацька виявилося, що дружина дідуся Ахмеда — росіянка. Деякі сусіди після такого відкриття почали в’їдливо цікавитися, чи не вижене він її геть? Та отримавши від старого то помиями, то милицею, змов кли й надалі шанобливо віталися.

Їхня вулиця з приватних будинків переходила з рук у руки: бойовики відступили за гаражі зі своєю пере носною гарматою, а російські солдати заїхали на БТРах, відкривши вогонь із різної зброї. Старі не могли загаси ти пожежу у своєму домі й переховувалися в коридорі, де були міцніші стіни.

А Зайна лежала на снігу, не добігши до дверей під валу, де хотіла сховатися: не можна було й голови під няти, аби проповзти навкарачки — так стріляли. Жінка побачила, що загорівся дім, але кого покличеш на допо могу? Ніхто не чув свого голосу.

Стара Ірина постала на порозі зненацька. Вона щось закричала, розмахуючи руками, і знову пропала у сво єму палаючому домі. БТР навів на дім дуло. Солдати, вискочивши з нього, почали стріляти по дому Ахме та з автоматів, уважаючи, що саме звідти й ведуть во гонь бойовики.

Люди в підвалі побачили, що відбувається, через ма ленький отвір у стіні, і заціпеніли, розуміючи, що ста рі зараз загинуть. І в цю секунду Зайна скочила на рівні ноги й, незважаючи на вибухи снарядів, побігла до БТР.

• Стійте! Там живуть люди! — закричала вона. — Не стріляйте!

Припавши до отвору в стіні, вцілілі мешканці на ших будинків не змогли повірити в побачене. У не змінних штанях, у легкій куртці нарозхрист, згубив ши в сум’ятті хустку, Зайна затуляла собою чужий дім у полум’ї. Руде її волосся впало великими кільцями на худенькі плечі, сині очі палали, і вона здавалася незви чайно вродливою посеред цього пекла.

Росіяни перестали стріляти з несподіванки, і бойо вики зі своєю гарматою стихли за гаражами. Зайна ки нулася в дім і витягла дідуся Ахмеда, що задихався від диму, а потім і бабусю Ірину, яка скинула з себе охопле ний вогнем халат і тепер куталася в старе пальто тем нозеленого кольору.

• Тут живуть люди?! — якось ошелешено перепиту вали одне в одного військові.

Потім один із них підійшов ближче до старих і за кричав:

• Де ваші документи?
• Там!—показала бабуся Ірина рукою на чорний го рілий кістяк. — Хочете пошукати, не соромтеся, ідіть туди!

Скориставшись затишшям, Ахмед, Ірина й Зайна поспішили в підвал. Їх ніхто не зупиняв. Росіяни й далі воювали з бойовиками.

За якийсь час новина про хоробрий вчинок продаж ної жінки прогриміла по всіх дворах.

• Ти така смілива! — казали люди, зустрічаючи Зай ну, а потім відвертали голову й шепотіли: — Все одно всі знають, хто вона. Одна добра справа не змінить іс торії молодості.

Зайна ж усе співала й реготала, а одного разу при йшла до моєї мами кинути на карти. Мама давним давно не ворожила, та Зайна її вмовила. Сказала: дуже важлива справа — питання життя й смерті.

• Слухайте, я помру молодою? Я не хочу дожити до старості! — стверджувала Зайна. — Стара жінка дожи ває віку в оточенні внуків, а з мене яка стара? Ніяка! Не вдатна я до цього!

Мама розкладала карти віялом і уважно на них ди вилася.

• Бачу, життя було в тебе суворе. Та все минеться. Змі ниться. Ти зустрінеш доброго чоловіка. І буде в тебе дім, і доживеш до старості, і дочекаєшся внуківправнуків.
• Неправда!
• Правда! Ще ні разу карти мене не обманювали. Че рез тебе гріх узяла, а обіцяла ніколи не ворожити.
• А внуки справді будуть? — замислилася Зайна.
• Справді. Бачу, хлопчик буде маленький, та не син тобі, онук. Любитиме тебе дуже. Будеш із ним бави тися! І дівчинка в рожевій сукенці. Зовсім маленька… Зачекайно, ти вагітна?!

Зайна надкусила печиво… І тут ми помітили, що вона плаче. Правда, вона зразу ж почала посміхатися крізь сльози, щоб ніхто про неї нічого злого не подумав. Сховалася за склянкою води.

• Хочеш, прочитаю тобі свої вірші? — спитала я. Зайна кивнула.

Шум, що пронизує тишину. Часу нечутний хід.

Хтось і навіщось нам дав війну, Війну на сто тисяч літ.

Хтось і навіщось дав імена, Межі створив часам.

В світі, де завжди кипить війна, Прокляті небеса.

Кожен собі обирав гурти. Кожному — свій загин.

Ти обираєш — до світла йти Чи падати на сніги.*

Настала тиша.

• Геть звідси! — порадила мені моя мама. — Поети в Росії жили й писали краще за тебе — і всі померли же браками. Твої вірші нікому не потрібні.
• Я просто хотіла…
• Дякую! — мовила Зайна.

І посміхнулася. А потім, зніяковівши, додала:

• Мене в тринадцять років заміж віддали, я життя не знала. Намагалася старшим догодити. Били. За не послух чоловік ребра ламав, не сподобалося йому, як відповіла сусідові. У лікарні лежала. Дитину втратила… Пам’ятаю, чоловік бив мене ногами, а в іншій кімна ті — його сестри й мати. Ніхто мені не допоміг. А я все кричала: «Я тебе не люблю! Я тебе ніколи не любила!» Так і зомліла… До рідні я після лікарні не повернулася, втекла. Не вибачила їх. З тої пори й ховаюся. Насправ ді мене звуть Амінат.
• Нікому не скажемо! — зразу ж мовила мама, уваж но поглянувши на мене.

Тепер, коли життя минуло, це вже нічого не змі нить.

* Поліна Жеребцова. Переклад з рос. С. Осоки.

• Змінить! Карти кажуть, що в тебе все буде добре. У другій половині життя буде світло, а в першій була тьма.

Зайна посиділа ще трішки й пішла. Минали тижні. Сусіди питалися одне в одного, де поділася наша ре готунка? Ніхто не знав. Ми, зайняті своїми справами, теж почали забувати її золотаворуді кучері й сині очі, доки одного разу на ринку не побачили Ірину та Ахме да. Вони замешкали в далеких родичів у селі — і в міс ті рідко бували.

• Пропала Зайна! — повідомили ми.

Старий зітхнув, але почав розмовляти про інше.

А стара не витримала й сказала:

• Зайна змінила ім’я, народила дитину. Непевні те пер часи. Та й вони мають щось добре — можна загу битися й почати жити знову. Ми, чим змогли, підтри мали її.

І старі, побажавши нам дістатися додому без обстрі лів, пішли до свого авто.