Душа. Поліна Жеребцова

Не люблю лікарень. Там живі часом зустрічаються з мертвими.

Іду собі на сніданок, дивлюся: везуть, а за ним ще одного, на візку. І рука ніби просить допомоги… — про шепотіла мені сусідка в палаті.
А що сніданок?
Смачний був. Та рука, розумієш, не забулася й те пер весь час увижається.

Я думала, що померла.

Уночі, коли мене привезла «швидка», я бачила сяй во над людьми, блискуче, золоте. Воно пливло над їх німи головами, мерехтіло й мінилося.

До того я шість днів не їла.

Лікар щось писав на білому аркуші. Почулося сло во «операція».

Хірургічний корпус. Дві крапельниці — й повне за буття.

Потрапивши в інший світ, я почала впорядковувати справи, і лиш час до часу до мене навідувалися думки: як добре, що все вже скінчилося, мені зовсім не боліло.

Потім я опинилася в помешканні, де були якісь лю ди. Вони всі чогось чекали, тихо шепочучи на вухо одне одному.

Я пішла у ванну й, побачивши залізний старий та зик із водою, зачерпнула звідти ковшем холодної води, хлюпнула собі в лице.

Не допоможе, — мовив якийсь чоловік, зазираю чи у двері. — Ми вже перейшли межу… Не повернутися.
Допоможе! У мене там справи! — зі злістю не до слухала я його й сама собі дала ляпаса, аби отямитися.

Уранці я воскресла, ніби так і мало бути, і, визнаю, дуже цьому подивувалася. А лікарі здивувалися ще дужче. Хворі в палаті співчували.

Учора, коли тебе привезли, то поклали на ліжко біля умивальника, а ми тебе перенесли до вікна.
Навіщо? — питаюся, бо сама не пам’ятаю — зомлі ла з болю. — Навіщо до вікна?!
У тебе матрац був твердий і подушка погана. Дивні люди. Біля вікна ж зимно — осінь. Та все гаразд, дякую.

У лікарню мене привезли з роботи. Сильний біль, підозра на холецистит. Який до біса холецистит, у мене нове розслідування!

Шукаю мобільник. Сподіваюся, що він не загубив ся серед метушні.

Він ось! — шепоче одна з сусідок. — Ми його на живлення поставили. Злякалися дуже, та думаємо, раптом щось, рідні твоїй задзвонимо…

Молодці! Не підвели.

Знайомимося. Китаянку звуть Учулан.

Моя любить Китай дужче за Росія.
Моя теж! — відповідаю. Регочемо.

Розповідаю їй про Чечню, де народилася. Найближче ліжко — там жінка з Владикавказу.

Швидко порозумілися. Вона місцева віщунка. Воро жить на каві, на картах і читає лінії рук.

У палаті її звуть «тьотя Люся».

Навпроти мене — літня інтелігентна дама з Пітера.

Вона любить вірші Цвєтаєвої й читає їх уголос.

У всіх — операції. Каміння в жовчному міхурі, апен дицит…

Хірургія.

Лише в китаянки — загострення гастриту.

Незабаром усе стихло. Сусідка Людмила, народ жена десь на Уралі, задрімала з книгою «Хрещений батько», а решта прогулюються, хапають вересневе сонце. Хочуть запам’ятати один із останніх сонячних днів.

Що ж, це корисно.

І тут трапилося таке — раптом я побачила Душу. Мені якось неприємно писати «привид». Душа то була. У двері нашої палати зайшла жінка. В чорній сук

ні й у чорній хустці з вузлом на потилиці. Невисокого зросту. Худенька. Привітна.

Вона підійшла до порожнього ліжка біля умиваль ника.

Оперлася на бильце.

Наші очі зустрілися — і вона розтанула в повітрі…

За цією примарою, хвилини за три, в палату зайшов юнак років двадцяти й, ніяковіючи, спитав мене:

Ви тьотю Люсю не бачили?
Вона прогулюється. Зачекайте, будь ласка. Він вийшов. А я лишилася — міркувати.

Невдовзі прийшов знову.

Люся могла піти до дочки. Вона неподалік меш кає. Якщо маєте щось передати, я скажу, не хвилюйте ся, — мовила я.
Я все ж дочекаюся. Це для мене дуже важливо. Ми помовчали.

Він попросив дозволу сісти. Я хитнула головою, по казавши на стілець біля ліжка.

Моя мама померла. Тут, у палаті, вночі. Лікарі пішли пити чай і чекали, коли помре, лише хворі були з нею. Ми вдвох жили, більше нікого… Її Мариною зва ли.

Чую, як зрадницьки набігли сльози.

А тьотя Люся, зовсім мені не знайома, втішала мене. Допомогла. Я вдячний їй. Мами вже немає де в’ять днів.

До мене прийшов лікар. Незнайомець вийшов.

Операція не потрібна. Каменів у жовчному нема.

Тиждень під крапельницями — і додому… Хотіла зрадіти.

Та посмішка була фальшивою.

Зайшла «тьотя Люся» з великим пакунком у руках.

Певно, незнайомець її дочекався.

Поминати будемо… — сказала, поставивши паку нок на спільний стіл посеред палати. — Тут печиво, цу керки.
Коли померла та жінка — Марина?
Та днів за сім, як тебе привезли. Помирала вночі. Рак груді. Зле їй було. Лікарі — прийшли й пішли. Я до ранку з нею сиділа. Пити давала. Вона ще в мене весь час хустку просила…
Хустку?!
Ага, темну таку, велику, щоб голову зав’язати.

А вранці померла.

На якому ліжку?

Усі відразу змовкли, притихли.

Жінка з Уралу не зводила очей з книги, Марго з Піте ра почала мимрити вірші, Учулан прикипіла до теле фону — есемески перевіряти від свого коханого з Си рії.