28-02-2023 Мистецтво 959

Душа. Поліна Жеребцова

Душа. Поліна Жеребцова

Не люблю лікарень. Там живі часом зустрічаються з мертвими.

  • Іду собі на сніданок, дивлюся: везуть, а за ним ще одного, на візку. І рука ніби просить допомоги… — про шепотіла мені сусідка в палаті.
  • А що сніданок?
  • Смачний був. Та рука, розумієш, не забулася й те пер весь час увижається.

*

Я думала, що померла.

Уночі, коли мене привезла «швидка», я бачила сяй во над людьми, блискуче, золоте. Воно пливло над їх німи головами, мерехтіло й мінилося.

До того я шість днів не їла.

Лікар щось писав на білому аркуші. Почулося сло во «операція».

Хірургічний корпус. Дві крапельниці — й повне за буття.

Потрапивши в інший світ, я почала впорядковувати справи, і лиш час до часу до мене навідувалися думки: як добре, що все вже скінчилося, мені зовсім не боліло.

*

Потім я опинилася в помешканні, де були якісь лю ди. Вони всі чогось чекали, тихо шепочучи на вухо одне одному.

Я пішла у ванну й, побачивши залізний старий та зик із водою, зачерпнула звідти ковшем холодної води, хлюпнула собі в лице.

  • Не допоможе, — мовив якийсь чоловік, зазираю чи у двері. — Ми вже перейшли межу… Не повернутися.
  • Допоможе! У мене там справи! — зі злістю не до слухала я його й сама собі дала ляпаса, аби отямитися.

*

Уранці я воскресла, ніби так і мало бути, і, визнаю, дуже цьому подивувалася. А лікарі здивувалися ще дужче. Хворі в палаті співчували.

  • Учора, коли тебе привезли, то поклали на ліжко біля умивальника, а ми тебе перенесли до вікна.
  • Навіщо? — питаюся, бо сама не пам’ятаю — зомлі ла з болю. — Навіщо до вікна?!
  • У тебе матрац був твердий і подушка погана. Дивні люди. Біля вікна ж зимно — осінь. Та все гаразд, дякую.

*

У лікарню мене привезли з роботи. Сильний біль, підозра на холецистит. Який до біса холецистит, у мене нове розслідування!

Шукаю мобільник. Сподіваюся, що він не загубив ся серед метушні.

  • Він ось! — шепоче одна з сусідок. — Ми його на живлення поставили. Злякалися дуже, та думаємо, раптом щось, рідні твоїй задзвонимо…

Молодці! Не підвели.

*

Знайомимося. Китаянку звуть Учулан.

  • Моя любить Китай дужче за Росія.
  • Моя теж! — відповідаю. Регочемо.

Розповідаю їй про Чечню, де народилася. Найближче ліжко — там жінка з Владикавказу.

Швидко порозумілися. Вона місцева віщунка. Воро жить на каві, на картах і читає лінії рук.

У палаті її звуть «тьотя Люся».

Навпроти мене — літня інтелігентна дама з Пітера.

Вона любить вірші Цвєтаєвої й читає їх уголос.

У всіх — операції. Каміння в жовчному міхурі, апен дицит…

Хірургія.

Лише в китаянки — загострення гастриту.

*

Незабаром усе стихло. Сусідка Людмила, народ жена десь на Уралі, задрімала з книгою «Хрещений батько», а решта прогулюються, хапають вересневе сонце. Хочуть запам’ятати один із останніх сонячних днів.

Що ж, це корисно.

*

І тут трапилося таке — раптом я побачила Душу. Мені якось неприємно писати «привид». Душа то була. У двері нашої палати зайшла жінка. В чорній сук

ні й у чорній хустці з вузлом на потилиці. Невисокого зросту. Худенька. Привітна.

Вона підійшла до порожнього ліжка біля умиваль ника.

Оперлася на бильце.

Наші очі зустрілися — і вона розтанула в повітрі…

*

За цією примарою, хвилини за три, в палату зайшов юнак років двадцяти й, ніяковіючи, спитав мене:

  • Ви тьотю Люсю не бачили?
  • Вона прогулюється. Зачекайте, будь ласка. Він вийшов. А я лишилася — міркувати.

*

Невдовзі прийшов знову.

  • Люся могла піти до дочки. Вона неподалік меш кає. Якщо маєте щось передати, я скажу, не хвилюйте ся, — мовила я.
  • Я все ж дочекаюся. Це для мене дуже важливо. Ми помовчали.

Він попросив дозволу сісти. Я хитнула головою, по казавши на стілець біля ліжка.

  • Моя мама померла. Тут, у палаті, вночі. Лікарі пішли пити чай і чекали, коли помре, лише хворі були з нею. Ми вдвох жили, більше нікого… Її Мариною зва ли.

Чую, як зрадницьки набігли сльози.

  • А тьотя Люся, зовсім мені не знайома, втішала мене. Допомогла. Я вдячний їй. Мами вже немає де в’ять днів.

*

До мене прийшов лікар. Незнайомець вийшов.

  • Операція не потрібна. Каменів у жовчному нема.

Тиждень під крапельницями — і додому… Хотіла зрадіти.

Та посмішка була фальшивою.

*

Зайшла «тьотя Люся» з великим пакунком у руках.

Певно, незнайомець її дочекався.

  • Поминати будемо… — сказала, поставивши паку нок на спільний стіл посеред палати. — Тут печиво, цу керки.
  • Коли померла та жінка — Марина?
  • Та днів за сім, як тебе привезли. Помирала вночі. Рак груді. Зле їй було. Лікарі — прийшли й пішли. Я до ранку з нею сиділа. Пити давала. Вона ще в мене весь час хустку просила…
  • Хустку?!
  • Ага, темну  таку,  велику,  щоб  голову  зав’язати.

А вранці померла.

  • На якому ліжку?

Усі відразу змовкли, притихли.

Жінка з Уралу не зводила очей з книги, Марго з Піте ра почала мимрити вірші, Учулан прикипіла до теле фону — есемески перевіряти від свого коханого з Си рії.

  • На тому! — махнула Люся рукою. — Біля умиваль ника. Тому ми тебе й перенесли.

*

Довго молилася за незнайому мені жінку.

До померлих від недуг, а не від бомб, звикла на п’яту добу — смерть заходила в кожну палату, окрім тієї, де лежала я.

Мертвих вивозили в коридор, а потім їх забирали в морг — санітари.

За тиждень мене відпустили додому.

Побажавши всім одужання й обнявши на прощан ня, я пішла.

Моєї хвороби світ, здається, навіть не помітив.


Читати також