Два метри в квадраті. Поліна Жеребцова

Там на висях притомності —

лиш безум і сніг...

Н. Гумільов

* * *

На підвіконні, порепаному від довгого життя, сто ять краплі для очей. Маленька плящинка з брунатно го скла. Вона має білу пластмасову закривку. Всередині закривки — піпетка. Якщо покрутити закривку право руч і трохи натиснути, — вона відкриється. Потім тре ба набрати кілька крапель у піпетку, піднести по черзі до кожного ока — і крапнути.

Тоді я відчую холод.

Я завжди його відчуваю, коли крапля падає на дно мого ока. Я мружуся, здригаюся й починаю моргати, ніби мені три роки.

Вікно в моїй кімнаті світле, та сонячні промені па дають не на ліжко, де я лежу, а на стіну, де стара горі хова шафа зберігає недопродані в голодні роки книги. Сонячні зблиски, мовби маленькі прутики, прони зують скло шафи й губляться в її глибині.

Поряд з моїм ліжком є дзеркало: я намагаюся не ди витися туди.

Коли я гляну в нього, то побачу трухлявого діда з дивними несамовитими очима, та я не думаю, що це — я!

Хіба ж це я?

Його лице в зморшках, і він сивий. Що він тут забув?

Я дивлюся на стіл, куди сусідка Ніна інколи ставить каструльку з картоплею чи з юшкою.

Ніна піклується, щоб я не помер із голоду. Вона при носить мені ліки й кладе на залізну тумбу, пофарбова ну синім, біля ліжка. Ніна приносить мені судно… Мені дуже ніяково, однак якщо вона не прийде, я не встану: мої ноги не ходять відтоді, як мене збило авто.

Державі плювати на мене, як, зрештою, й мені на неї. Частину моєї пенсії забирає соцпрацівник, якого я бачу хіба раз на тиждень: він несміливо постоїть на порозі, а потім зникає. Це ні гріє, ні пече.

Можливо, він приходить частіше і стоїть біля мого ліжка? Не знаю.

Інколи я не помічаю тих, що приходять і бувають у моїй кімнаті.

Мої двері ніколи не замикаються. Раніше, коли міг пересуватися на милицях, я зачиняв їх на ланцюжок, та нещодавно Ніна сказала:

• Ти помреш і засмердишся, а нам, сусідам, двері до ведеться трощити!

Щоб не ускладнювати життя сусідам, ланцюжок зняли, і він лежить всередині синьої тумби, як малень кий залізний браслет.

Я хотів закрапати очі, та до крапель не дотягнутися. Між нами два метри. Раніше я міг перестрибнути їх!

А тепер це безкінечна відстань, і мені потрібна допо мога, аби її подолати.

* * *

Буває, що я розплющую очі й бачу килим, по яко му скачуть північні олені. Вони мають великі гілляс ті роги, вони везуть сани з подарунками. Я намагаюся пригадати, який зараз рік? Хто президент? Чи відбула ся революція? Хто переміг? Де моя мама? Я згадую зорі. Я дивлюся на зорі. Їх так багато! Безкінечне темне небесне полотно, а на ньому тисячі зір — і всі вони па лахкотять! Мені так добре. Я певно відчуваю, що лежу в маленькому дитячому візочку поряд із фонтанами в парку. Мама заколисує мене й перемовляється з подругами. Я чую, як вони сміються.

• Він спить? — питається мамина подруга.
• Якщо заплаче, піду додому, — відповідає мама. І я вдаю, що сплю.

І тепер мені належить весь світ.

Це моє сонце сходить вранці й моя ніч купається в прохолодних фонтанах.

Це моя мама принесла килим і повісила біля мого ліжка. Вона вистояла чергу піврічної довжини, аби придбати справжній вовняний килим.

• Він тебе зігріватиме! — сказала вона. І я їй повірив.

З цим килимом стільки всього пов’язано… Прига дую, як у важкі роки комунізму, просидівши тиждень без хліба, ми заклали килим і харчувалися юшкою з нут рій. Та потім змогли його викупити.

Без нього було порожньо.

Мама сама зняла золоту коронку.

• Я й без зуба гарна! — мовила вона. Килим повернувся.

Мама вистоювала черги за мискою чи виделкою. Після того, як перемогли фашизм, ми отримували аме риканські миски, щоб сьорбати з них юшку. Були со вєцькі громадяни з награбованим у Німеччині. Вони привозили валізи добра, а іншим не було куди нали ти рисової юшки.

Коли налягає смуток, я дивлюся на килим і бачу небо в зорях. Десь там замешкала моя мама. Вона ру шила в подорож раніше за мене й обіцяла про все ді знатися.

Сни мене не тривожать. Сни — це щось ніби пере гляд давніх газет за день, спогадів, які пахнуть нафта ліном, тому мозок повторює, прокручує їх і показує людині. Калейдоскоп енергій значно привабливіший. Енергії вихриками крутяться поряд, та сил уже немає, щоб проникнути крізь них.

* * *

За вікнами гримить. Ніна принесла цибулеву юшку й сказала, що це грім, та мені не віриться.

Так уже було в 1942му, коли наш загін потрапив у за сідку. Ті ж вібрації з небесної глибини.

Я не забув!

Набираючи ложкою прозору рідину, де втопилася картоплина, мовби ворожий підводний човен, я бачу зовсім інші часи. Немає ні кімнати, ні килима, ні ста рої сусідки Ніни.

Сонце заливає галявину, і чути гудіння німецьких літаків, що прокладають борозни в небі. Ранньої вес ни небо особливо ясне, повітря наповнене життям і смерть видається якоюсь дурнею. В укритті ми запа лили багаття, і воно потріскувало, зігріваючи нас жа ром. На Сашкові, якого жартома називали «Камрадом», світла гімнастерка, і він їсть цибулеву юшку з казанка.

«Камрад» — бо його батько іспанець, що чортзна як прибився до наших земель, а мати Сашкова — ро сіянка на ім’я Люба. Лист прийшов на його дев’ятнад цятиліття: рідні загинули, їх з відрубаними руками вкинули в пересохлий колодязь.

«Камрад» — старший серед нас, і ми його слухаємо ся. Нас лишилося четверо з усього загону. Треба зберег ти документи й передати їх у штаб.

• З дому не пишуть, — мовив Серьога.

Кістлявий, бляклий, з блакитними вицвілими очи ма й широкою посмішкою. Серьога нібито ні до кого не звертався, та всі зрозуміли: листа нема й не буде. Лиш Анатолій поглянув на фото, яке носив біля серця. То було від його нареченої Алевтини.

• Треба показати цим фашистам, хто тут госпо дар! — суворо промовив «Камрад». — Перепочинемо — і я, Толик та Серьога йдемо через ліс, а ти лишаєшся з паперами, що ми добули у фашистів. Ми прийдемо по тебе. Жди!
• Єсть!

Юшки поменшало. Я нюхом чув порох. Ним прося кли дерева й трава.

Мені доручили найцінніше, хоча я теж би пройшов ся лісом.

Що ми, хлопчаки, тямили, коли почалася війна?

Гвинтівка холодить руки до першого бою. Потім ти вбиваєш. Або ти вбитий. Страх — ліпші ласощі для перемоги. Ми у свої вісімнадцятьдев’ятнадцять насмакувалися вдосталь. Він став нашою силою: страх за друзів, за свою землю. Не за себе. Смерть не вражала, до неї звикли, як до вибухової хвилі.

Товариші сховали мене в бліндажі й лишили само го. Брунатний похідний наплечник беріг важливі дані про супротивника.

• Не хвилюйся. Повернемось! — заспокоїв Толик. Він носив на шиї хрестика, хоча завжди казав, що

Бога немає.

• Втрапиш у халепу — дій швидко, — сказав «Кам рад».
• Не спи, коли Вітчизна в небезпеці! — пробубонів Серьога, подаючи маленький сірий мішечок.

Я не зразу здогадався, що там тютюн.

• Я не…
• Згодиться, — пхнув мені просто в руку.

Хлопці тихо йшли, а я дивився вслід із укриття. Що буде далі?

Бліндаж два на два метри. Я в ньому замкнутий. Мене живого не візьмуть. Легка смерть від кулі — лег ша хіба що вві сні.

Японські самураї, потрапивши в полон, відкушу вали собі кінчик язика: смерть од кровотечі настава ла негайно.

Чи встигну?

* * *

Чому за повної тиші такі фатальні вибухи? Мене ки дає в дрож від гримотіння, а всі навколо думають, ніби я збожеволів. Та я й зараз їх чую, розірвавши стрічку часу.

• Та тихо будь, заспокойся, — бурчить сива Ніна, дивлячись на мене крізь окуляри. — Відпочивай!

Стара жінка бадьоро тримається на ногах, та я знаю, що вона недужа, що їй доводиться, крім мене, догляда ти трьох онуків. Вона куховарить, прибирає, пере.

Чому вона зовсім безкорисливо доглядає мене? Якось я спитався про це.

• Ось тобі краплі для очей! — відповіла Ніна, заку туючись у хустку.

У кімнаті зимно. Не топлять, фашисти. Краплі впа ли на дно.

• Чому ти піклуєшся? — спитав я.
• Та хіба ти здогадаєшся, — відповіла Ніна з від чутним українським акцентом, від чого хутко в сло вах змінився наголос і вони набули задерикуватості. — Ти ж у нас такий шанований. Ордени, медалі. А я — лю дина дрібненька, все життя за пияком. Ти ніколи не по мічав мене…

Ох, он воно як.

• Хоч би раз кудись запросив… — сміється Ніна. — А тепер нас усіх запросять… На той світ! — нечувано ве село завершує стара. — Певно, шкодуєш, що молодість — коту під хвіст!

Вона вирівнює ковдру на моїх ногах. Ніг я давно не відчуваю після паралічу. Та все одно сердечно дя кую.

• Ой, та годі вже! — ніяковіє Ніна, і чомусь її облич чя вкривається рум’янцем.

На підлозі бігає кіт Васько — чорний, з білою плямою на грудях. Характером Васько скидається на смугасто го Тишка, кота, що жив при штабі. Можливо, це той же кіт, який дивом проник в інші часи?

Тишко ганяє з кутка в куток і щулить вуха. Просить шматочок хліба. Мишей давно немає. Голод.

«Німці пішли в наступ» — повідомила телеграма в штаб. Її приніс капітан на прізвисько «Круглий», яко го ми не любили: все краще з пайків він забирав собі. А навколо нас бруд, воші, нечасті листи з дому. Я при звичаївся до махорки.

Своїх хлопців не дочекався в бліндажі. Мене знай шли партизани. Сказали, що посічені тіла «Камрада», Анатолія й Серьоги знайшли біля мілкої річечки.

Мені не вірилося.

Нічому не можна вірити. Минув рік, а я все чекав на зустріч: вони просто вийдуть із лісу, і я скажу їм: «Са лют!» — як у добрі часи.

На телеграмі був позначений 1943. Нас погнали на Курську дугу. Там я дізнався, що таке гуркіт тисяч тан ків і літаків. Чому планета це терпить? Краще би нас змило хвилею цунамі, як у часи старого Ноя, та світове цунамі — просто гарна легенда, яку оповіли, щоб уря тувати планету: небилиця, маячня, єресь.

Коли в серпні нас кинули в те пекло, виявилося, що кров можна пити.

Кров забарвила все в темнобрунатну барву. І я по бачив їх.

Спершу подумав, що ніхто, крім мене, не бачить, та бачили всі: просто над нами, над літаками, над танка ми на землі, зависли сотні осяйних куль.

• Що це? — шепотіли солдати. — Фашисти?

Та я знав: це безшелесні кораблі в небі, нелюдські й потужні.

Вони спостерігали за нами.

А потім байдуже пішли, стали часткою порожнечі, ми ж усе вбивали.

* * *

Нема води. У горлі пересохло, дере і смердить здо хлятиною. Ми підступаємо до Берліна.

Я чуюся злочинцем, який постане перед Богом за всіх розтерзаних і збожеволілих. Усе в пилюзі. Звуки надто гучні. Тріщання гіллячки я сприймаю, як хрус кіт черепа.

Напевно, це пилюга викликає дикі напади кашлю. І я думаю про смерть. Дивно думати про того, хто з то бою поряд. Якби не смерть, нічого б не було. Той, хто боїться померти — вміє жити, той, хто не боїться смер ті — вже мертвий.

Я саме з тих, які не вірять нікому, крім себе.

Я не визнаю ніяких наказів, лише накази почуттів. Їх я зміг зберегти в порожнечі й божевіллі цього світу. На моїх руках кров капітана. Я розтрощив йому го лову маленькою саперною лопаткою, за хлівом, і пси понадгризали його труп.

Ніхто не здивувався, що хтось його прибив.

• Певно, знову пайку поцупив, — сказав старшина й пішов вигадувати похоронку.

Сірі дощаті загорожі, мати в хустці, корова Мань ка, маленький аркушик, де напишуть «Загинув смер тю хоробрих».

На цьому світі все — омана. Усе.

Десь у РостовінаДону лишилася сестричка. Я нази ваю її Галкою, хоча насправді вона — Галина, Галла, Га лена. Покровителька спокійного моря з древніх легенд! Нереїда. Коли бракує води, я думаю про сестричку, зга дуючи наше літо біля моря. Їй п’ятнадцять. Вона чи тає поезії Єсеніна — захопливо, до самозабуття. За нею впадає мій друг — Дмитро. Він смаглявий, веселий. Він хоче літати в небі. Дмитро завжди про це говорить, роз простерши руки, як крила, бігає вздовж берега за сон цем, що падає за обрій. Що тут казати? Добре тому, хто цілувався зі смертю, нам уже однаково, на якому ми світі. А сестра посивіла в шістнадцять. Дмитро загинув на фронті першого ж тижня. Помилка командування. Галка ганяє дахами й шукає бомби. Бомби, пада ючи на будинки, не вибухають тієї ж миті. Їх можна встигнути скинути в ящики з піском. Тоді не вибух нуть. Кілька комсомольців з їхнього загону загинуло. Сестричка ризикує. Але коли вибухне бомба, завалить ся вся будівля — і людей загине значно більше за кількох рятувальників на даху.

У повітрі черкнула куля. Снайпер. Я відчув її зазда легідь. Устиг пригнутися, і вже з землі почув:

• Убили! Убили Володьку!
• Засідка!
• Снайпер!

Бій був коротким.

Пораненого ворога швидко добили.

Володьку, який ішов поруч зі мною, закопали під де ревом. Неглибоко.

Здорова будь, вічна молодосте!

* * *

Сусідка Аміна прийшла. А за нею, не минуло й деся ти хвилин, сусідка Роза прибігла.

Клеять на мої вікна папір білими хрестами.

• Що ви робите, жінки?

Намагаюся підняти голову й розгледіти, що ці не мудрі вчудили.

• Та не хвилюйтеся! — каже Аміна голосом, яким я свого часу заманював телятко, аби зарізати. — Обіця ли невеликий землетрус у Грозному. Ми вам скло збе режемо.
• А тут оладки! — втручається Роза, гладка мати сі мох дітей. — Спробуйте, смачні!

Я їм не вірю. Думають, якщо старий, то на будьяку дурню поведеться, та це не так.

• Знову війна? Німці наступають? Третя почалася? Жінки мовчать. Очима одна на одну кліпають.

Соцпрацівника давно не було. Пенсію приносили півроку тому востаннє. Хто ж купує харчі?

Тривожно позираю на стіл.

• Ви зазирніть у шухляду, там медалі… Роза причепилася з мискою випічки.
• Продали їх, не гнівайся! — каже Ніна, виходячи в кирзаках на середину кімнати.

Руки в боки, і хустка інша, нині на ній зелена в чор ному листі.

• Коли продали? Медалі продали?!
• Давно вже! Хліба треба ж! І картоплі! Ще кілька срібних монет знайшли в сірниковій коробці, — смієть ся Ніна, а потім додає: — Не хочеш оладок — я внукам заберу! Умить зжеруть! Ех ти…
• Бери! — бубоню їй і посміхаюся.

Добра старенька. Можливо, замолоду я чогось не по мітив?

Ніна виходить з мискою. І замість неї з’являється Лєна, галаслива тітка з сусіднього під’їзду:

• Ну що? — з порога репетує вона. — Усе товчетеся, сердеги? Ще треба клею? Я з борошна наварила. При нести? Вистачило паперу на вікна?
• Не волай, старий спить, — відповіла пошепки Амі на, стоячи на драбинці біля підвіконня.

Можливо, я й справді сплю? І мені сниться, що я пе реїхав на Кавказ, у місто нафтовиків, столицю ЧІ АРСР? Ох, які тут мости над рікою Сунжею, які пахощі!

Мій найкращий друг, інгуш Расшид, декламує вірші на трамвайних коліях. Він приволік мене на літературне збіговисько, де місцеві поети вшановували Фета.

• Раїса Ахматова! Саїд Чахкієв! — вигукує він. — Які імена! Яка епоха!

Я впевнений, що нам добре було б випити пива, та все зачинено. Йдемо до мене.

• Хочу повідати тобі таємницю. Тільки ти щоб ні кому…

Я присягаюся оніміти.

• Одружуюся у вівторок!
• Як?! — думаю, що це сп’яну.

Не можна йому одружуватися, не можна…

• Я тверезий. Я не пив рому! — ніби прочитав мої думки Расшид і засміявся. — Так, вона росіянка. Свєта. Ти її знаєш. Гарна така. На заводі працює! Ми давно хо тіли одружитися, у неї буде дитя. Мені рідня сказала:

«Не смій! Вона росіянка!» Та ми вирішили таємно. Зая ви подали. Усе буде гаразд. Поїдемо звідси! Назовсім!

Після Расшидових слів мені болить, ніби в серце вжалила отруйна змія, що спала біля нього. Та змія лі ниво обертається, як у ті роки, коли молода сива Гал ка знайшла свого Дмитра. Минуло двадцять літ після Другої світової. Безногого. Каліку. Він усіх надурив. По хоронку надіслали рідним. Вони повірили. Оплакали його. А він вирішив доживати в лепрозорії, щоб наре чена й мати ніколи не побачили його таким…

* * *

Усі міста на війні однакові. Що таке місто? У древ ні часи і трьохсот мешканців вистачило б, щоб назва ти поселення містом, звести мури й жертвувати бо гам людей.

Сучасним воякам потіха — захопити місто, продира тися крізь понищені будівлі з одного району в інший, спивати страхи його мешканців. Переможцям місто належить три дні за законом війни. Навряд чи в дав нину велося інакше.

Спершу я намагався порахувати всіх, кого вбивав. У будьякому випадку, хоча б тих, у чиї очі зміг зазир нути по тому. Німців близько двохсот, а росіян близь ко сотні.

Потім збився. У школі не дружив з математикою, я гуманітарій за покликанням.

Тепер убиті поділялися на «падлюк» і «фашистів».

Перших я ненавидів винятково.

Вони починали, як і я, службою батьківщині, та під час війни пороки й диявольська насолода від морду вання брали гору — і вони ставали справжніми демо нами.

Ось і серед нас був свій рудий біс при майорському званні. Він «прославився» грабунками й убивством ста рих німців та дітей, але йому все сходило з рук. Хіба ми були людьми після пекла?! Хто б у це, дурний, повірив?! Увечері, коли надворі моросив дощ, «біс» приволік дівчатко років дванадцяти. Кинув у кімнату, де ми три мали трьох полонених. Їх розстріляли вранці, і там було порожньо.

• Побавиться й відпустить, — мовив мені Вітя. — Не лізь.
• Думаєш, і тебе покличе? — відповів йому Тимур, криво всміхнувшись.
• А в пику?
• Припинити балачки! —гаркнув я, загасивши ци гарку.

«Біс» був навіженим. Він не просто вбивав. Ми бачи ли покалічені тіла без вух і язиків, з вирізаними сим волами комунізму на шкірі. Ми бачили, коли присипа ли мерців пухкою землею в кущах бузку за будинком.

• Відпустіть мене, дядечку! Будь ласка! Не чіпай те! — кричало дівча за дверима.

На свій жах, я знав німецьку.

Після слабкого благання гримнуло — і все стихло.

• Ти подивись, який цинізм, — сплюнув Вітя. — А по радіо — вірші про батьківщину, про Сталіна. Хочете по слухати?
• Вони — вороги! Не думай, убивай! Це здобич! Фа шисти нікого не жаліли! — повторив Іван чужі слова, нав’язані нам мільйон разів. Ми чули їх, коли старші за званням шманали трупи, шукаючи золото й гроші, ми знали це, коли натрапляли на зґвалтованих і вби тих німкень.
• Відпустіть мене! Мамусю! Допоможіть! — крича ло дівча.

Двері пильно охороняли: кілька озброєних чоловіків риб’ячими очима поглядали на нас із коридору.

Я пішов до виходу.

«Так і підеш?» — спитав мене хтось усередині. Цей голос інколи тривожив мене, і я вважав його сумлін ням. Пролунав п’яний регіт «біса», і все в мені стисло ся, ніби я вперше почув крик людини, якій дверима ла мають пальці.

• Стій! Не можна! — отямився я від слів охоронців. — Твою мать, дурний чи що?

Почалася бійка.

Я встиг ударити кілька разів у щелепу, а потім отри мав у сонячне сплетіння, і мені забило подих.

• Що трапилося?! — став на порозі рудий «біс», му жик років сорока п’яти зі злющими вовчими очима.

Охорона виструнчилася.

«Біс» заволав:

• У підвалі зачинити скотину! І хряснув дверима.

Мене скрутили. Я відсидів три дні без води й хліба. Коли Вітько прийшов по мене, я зразу ж попросив ци гарку. І закурив.

Вітько ховав очі, та днів за два я спитався в Тиму ра, де труп.

• Іван закопав, — знехотя відповів Тимур.

Івана я знайшов, коли він рубав дрова. І дізнався правду: дівча було без очей, шкіру з пальців зрізано но жем, а на животі рана, в яку можна встромити кулак.

• Ти вважаєш, що так має бути? — спитав я його. Уперше він не відповів мені звичними словами. Коли майор рушив шукати поживу в південносхід ному кварталі Берліна, ми вистежили його: я, Іван і Вік тор.

Ми втопили рудого «біса» в Шпрее, що витікає по близу гори Котмар.

* * *

Трамваї гримотять головними вулицями, тролейбуси з довгими рогами снують тудисюди. Від квітників біля театру повіває пахощами троянд. У місті Грозному — мир.

Я сиджу на лавці й читаю газету. Мені треба прийняти рішення. Вранці в редакцію зателефонував друг. Сказав:

• У знайомої біда! Хай поживе в тебе трішки. Дивно якось. А чому сам не може?

Тіснувато.

Так і в мене донька замешкала. Гаразд, вислухаю чергову історію.

Прийшла шістдесятирічна горянка в маленькій чор ній хустині й сірому халаті в крапочку. На ногах — гумо ві фіолетові тапки. Це не дивувало, тут так ходять, я звик.

• Допоможіть, чоловіче добрий! — з порога поча ла примовляти жінка. — Расшид сказав, що ви нас по рятуєте.
• Він вважає мене Ісусом?

Незнайомка з переляку закліпала очима. Все її жит тя було в тих очах: город — діти, діти — город, важка праця на полях.

• Може, я погано розмовляю російською… Вибачте.

Мене Асет звуть.

• Не переймайтеся. Ходіть сюди, до чаю. Жінка почала роззуватися.

Сіла за дерев’яний стіл на кухні, обхопила руками фарфорову філіжанку.

— Усі вони — діти мої, — заголосила Асет. — Стар ший син у тюрмі. За грабунок узяли! Та не винуватий він! Підставили. Знаєте, як буває… Молодший удома. І донька є, звати Раєю. Вона наркотики продавала, а за раз — ні, слово даю, ні.

• Хочете бублика з родзинками?
• Дякую, добрий чоловіче. Так ось, Рая моя полю била росіянина. А це, знаєте, не можна, гріх великий. Харам!
• Угу.
• Отож, сиджу я за столом у вітальні, а діти біга ють навколо цього столу. Молодший син, йому двад цять п’ять, з ножем бігає за сімнадцятирічною сестрою, зарізати хоче. А я кричу, кричу, та мене ніхто не слу хає. Вирішили мою Раю зарізати, ледве встигла схо вати в підвалі. Там два на два метри. Темно. Вона хо вається. Розумієте? Уб’є моя дитина іншу мою дитину просто при мені. І що я вдію? Дядьки теж хочуть уби ти. Допоможіть!
• У міліцію підіть.

Асет поглянула, як на божевільного.

• Та що ви! Міліції ми не визнаємо. Нема такого зви чаю. Врятуйте доньку. Хай вона у вас поживе. Будь ласка.
• Не вистежать?
• Ми в селі живемо, місто знаємо таксяк. Ледве вас розшукала сьогодні… за адресою на папірці…

З того дня чорноока Рая вселилася в кімнату моєї доньки. Подарунки їм купував однакові, щоб не об ражалася, на кравецькі курси влаштував, щоб ремес ло мала в руках — подумав… Швидка така Рая, кістля ва, очі великі…

• Ви мені — як батько! — казала.

Чай уранці наливала в піали, халву домашню готу вала.

Півроку минуло — як один день.

Якось я захворів, а за мною й донька. Зненацька схо пило. Швидка забрала в лікарню — важке отруєння.

Коли ми за два тижні повернулися, Раї не було. Не було й коштовностей, грошей і цінних речей. Нічого… Пригадую, як сварив Расшида, а той лише руками роз водив. Сусіди казали, що авто під’їхало з якимись хлопцями, і Рая з ними. Винесли все, звантажили й по їхали. Спокійно, без поспіху, як у себе вдома.

Написали заяву в міліцію. Вівчарка внюхала слід і загубила.

Приїхала Асет.

• Заберіть заяву. Змусили вони її, налякали, що вб’ють! — голосила жінка. — Слово даю, повернуть зо лото.

І на подив мені самому: пожалів. Знав, що обдурять, але пожалів.

Забрав заяву.

Горяни більше не з’являлися. І в місті їх ніхто не ба чив.

* * *

Хлюпоче море! Хвилі іскряться в сонячних проме нях. Медузи вдоволені. Камінці під ногами хрумка ють, дельфіни гуртуються осторонь, не пливуть до бе рега, бояться.

Десь у морській глибині лежать літаки й кораблі. Велика вода — це велика могила, наповнена життям. Навіть не підозрював, коли донька дарувала годин ника, що вона прощається.

Сказала, що їде у відпустку. А вона вирішила померти.

Прийшла на пляж і попросила надувний матрац. Їх на березі було багато, різних барв і відтінків. Вибрала жовтий. Жовтий — на розлуку...

• Я відпливла від берега, — сказала мені донька, — і спочатку було так добре, хвилі, бавлячись, погойду вали мене. Та я хотіла втопитися, вибирала для цьо го мить.
• Чому ти на таке наважилася? — спитав я, уважно дивлячись на пасмо її каштанового волосся.
• Я сумувала за чоловіком. Він так безглуздо заги нув. Сильний, дужий мужчина. Спортсмен. Ти ж знаєш.
• Знаю. Усім допомагав. І тій старій сусідці, яка по просила.

Сусідка поскаржилася: їй привезли холодильник, а п’яні вантажники не схотіли підіймати його на п’я тий поверх без ліфта. Кинули біля під’їзду й поїхали. А він узяв та й поніс…

• Я не повірила, коли задзвонили на роботу й сказа ли, що він помер. Не змогли зупинити шлункової кро вотечі, щось там обірвалося з напруження. Я була вагіт на двійнятами, на сьомому місяці. Дітей не врятували. Навіщо жити? Я прокидалася ранками й думала, що вони всі поряд…
• А як же бути мені, твоєму батькові?
• Пробач.

От і все, що я почув од неї.

…Чорне море кидає хвилі. Я знаю це море, берег ку рортного міста Сочі. Скільки разів я полював на пере пілок у тих краях… Матрац волочила страшна сила, починався шторм. Якщо дивитися звідкись згори, про літаючи над тривожними водами, можна побачити жінку, яку відносить до маяка у відкрите море. Жін ка злякалася й перехотіла помирати, та гнівні хвилі не знають пощади.

А на великому маяку ще йшли ремонтні роботи, і на велетенській як для людини висоті стояло двоє чолові ків у спецодязі: старий і молодий. Вони й подумати не встигли, як стрибнули у воду. Тепер рятівники й жін ка тонули разом. Чоловіки вміли плавати й боролися зі стихією, програючи їй. Однак, учепившись утрьох у на дувний матрас, вони зуміли догребти до маяка.

• Що ти замислила?! — кричав Старий. — З глузду з’їхала?!
• Я хотіла померти! — перекрикувала шум негоди жінка. — Потонути…
• Ми всі могли загинути з твоєї ласки! — відповів Молодий і дав їй ляпаса. — А моя дружина осьось на родить! І вдома двоє дітей! Дурепа!

…Коли шторм стих, її на човні доправили в місто.

* * *

Сусідка Люба ввійшла. Перехрестилася.

• Не бійся, я живий!
• Господи Ісусе, не спиш чи що? — вигукнула вона, ніби вирішила прийти покрадьки й чимось поживи тися.

Можливо, й справді мала такі наміри.

• Чого це ти, Любо?
• Навідати прийшла. Знову війна. Як у сорок пер шому.

Сусіди завжди однакові. Особливо, коли війна. Тоді вони зрадники, мародери й боягузи. Часом — убив ці, часом — герої. Для цього треба мати стрижень. Та ких мало.

…Війна з фашистами. РостовнаДону. Моя сестра Галка вбігла з круглих сходів старого будинку на розі Газетного провулку.

• Мамо! Мамусю! Сусіди написали німцям донос! Написали, що брат із батьком на фронті. Тепер нас роз стріляють.
• Хто сказав? Хто?
• Люся, яка під сходами живе. Вона бачила, як писали.
• Треба втікати.

Бомби падали з неба. Збиралися швидко. Взяли сум ку з одягом та каблучки золоті й сіли в потяг. У Ставро полі була рідня.

Не проїхали й половини дороги, як потяг обстріля ли. У метушні вкрали сумку, та мама з Галкою вціліли. Добралися.

У Ставрополі страшно голодували. Мати зі своїми тітками, висмикнувши обценьками золоті зуби й ко ронки, продали їх і купили мішок борошна. Пекли пи ріжки з лівером. Їли самі й обмінювали на ринку. Ринок не зважав на обстріли та облави. Лише так і виживали. Якось ішли додому Галка з матір’ю, а назустріч нім

ці. На вигляд приязні, а в казанку каша. Регочуть. Зму шують перехожих набирати повну ложку каші й жува ти. Стежать, щоб людина ковтнула.

Не з’їси — застрелять.

Забава така. Каша ж отруєна… Наставили на них автомата.

• Дівчину не чіпайте, а я з’їм, — сказала мати. І проковтнула ложку отруєної каші.

Німців це потішило, не стріляли, пішли далі жар тувати.

Мати за рогом виблювала кашу. Але вдома її кину ло в жар, смерть явилася, стала на порозі. Фарба на під лозі стала сторч, коли черговий потік блювотини про лився на неї: шлунок горів вогнем. Тітка бігала, шукала допомоги. На сусідній вулиці мешкав німецький лікар Йохан. Молодий гарний офіцер, не раз казав на рин ку, що хоче додому, в Німеччину, де в нього дружина й двійко дітей.

Кинулася тітка до нього. Пожалів. Ховаючись, при ніс молока й ліків. Мати вижила.

* * *

Расшид прийшов.

Ніколи не знаю, чи вони всі приходять до мене, чи ввижаються. Нас із Расшидом водою не розлити, по мремо одне за одного. Старий інгуш часом жартує, що він єврей. Лиш не вміє хитрувати. Самотній, як і я. Так і не одружився. А хотів же! Як любив він ту дівчину росіянку… А як же її звали? Здається, Світланою… Вагіт ною вже була, на сина сподівалася.

Її збило авто. Насмерть.

Неподалік дому.

Брат Расшида був за кермом.

Рідня зрозуміла, що Расшид одружиться, і дійшла думки, що ліпше тюрма, ніж ганьба перед сусідами. Расшид не мовив ні слова, пішов із дому. Ніколи більше не розмовляв із рідними, навіть із батьком та матір’ю, знаючи, що це було їхнє рішення.

Так і прожив самотнім.

• Хочеш, я тобі почитаю? — питався мій друг.

На моєму столі лежав журнал зі статтею про осо бливості національних традицій. Я завжди ставився до цього як до маячні для рабських умів.

• Гаразд, — намагаюся кивнути головою.

— В Афганістані чотирнадцятирічну дівчинку, яка, на думку рідні, поводилася фривольно, а саме: розмовляла з хлопчикомсусідом без дозволу старших, — спочатку по били, а потім закопали в землю ще живою. На суді родичі не виправдовувалися, навпаки, гнівно засуджували її поведінку й уважали, що вчинили правильно. Убивали дівчинку бать ко й брат.

Що може відчути дівчинка зі зв’язаними руками в могилі, яку засипають рідні їй люди? Ті, яким не вда лося її продати дорожче за тлустого баранця? Тепер вони просто збуваються її, як сміття. Чи є в могилі два метри? У землі лежати зимно. Та, гадаю, вона цього не відчуває.

Біль?

Хіба фізичний біль порівняєш із тим, що тебе, мим рячи молитви, закопують батько й брат, знаючи, що ти — жива?

Я бачу її.

Неписьменна, бо дівчаткам не можна вчитися в шко лі, босонога, у домашній сукні, без хустки, її ж зірвали, коли били… З довгим чорним прямим волоссям.. Ти за дихаєшся під вагою грудки землі, що тисне на твої гру ди, і хочеш, щоби швидше настав кінець.

Темне, захмарене небо з тремтливою смужкою блі дого світання, — це все, що ти бачиш.

Мені тебе жаль.

Скільки тисяч таких, як ти?

Мільйони закатованих, обрізаних, проданих рідни ми в рабство, зґвалтованих, убитих.

Коли ми помираємо, не відаємо, де опинимося згодом. Я можу народитися в сім’ї, яка шанує такі закони, і висьорбати таке життя.

Будда сказав: щасливий той, хто не прив’язаний до імені й форми.

Ми мандруємо світами, нас перемелює, мовби в м’ясо рубці, безліч разів, доки не побачимо в рибі — себе, доки не відчуємо свого болю — в корові.

Напевно, тому я відмовився від м’яса. А колись був умілим мисливцем.

* * *

На вікнах шумлять штори. Білі в золоті. У них живе ві тер. Якщо я дивлюся на візерунки, то бачу осінніх духів. Скло не витримало вибухової хвилі, вилетіло в гли бину кімнати, і стара Ніна змела безбарвні скалки ві ником. Штори лопотять, мовби вітрила, а стара горіхо ва шафа, ніби корма корабля, затуляє мене від залізної заметілі.

Добре жити й помирати на війні! Коли люди не воювали?

Ми воюємо з дитинства. За ляльку, за м’ячик, за фан тик від льодяника.

Ми готові вбити ворога.

Ми воюємо за жінок, за чоловіків, за одіж, за землі, за закони, за кордони й за Місяць. Ми вже воюємо за Мі сяць? А за Марс? Хто прилетів туди першим?

• …Дуже стріляють. Треба спускатися в підвал!

Тут хтось є. Цей «хтось» заважає мені побачити Марс і космонавтів на воєнній базі.

• Візьмемо його з ліжком!
• З ліжком не вдасться!
• По радіо передали: місто зітруть з лиця землі.
• Килимове бомбардування!
• За методом Дудаєва! Він в Афганістані таке засто сував. Тепер повернулося все на круги своя, і бомбують його батьківщину…
• Ой, як стріляють! Утікаймо!
• Беремо старого! Він божевільний, а жити йому треба!
• Аллах, Аллах… Це сусіди.

Я чую їх то тихіше, то голосніше, ніби вони намага ються проникнути до мене з іншого простору.

Треба їм нагадати, щоб книги не забули. Книги — це Бог, Грааль, світоч. Добра книга варта кількох тисяч лю дей. Книгу треба берегти!

Я маю улюблену: «Три товариші» Ремарка. Божевілля — то не ганьба.

Так каже мені Ремарк.

Це правда. І не ганебно пити ром. Його пили вільні люди, флібустьєри. Плювали вони на всі закони.

Колись і я був флібустьєром. Вільний від недуг і за коханий. Вона жила в іншій країні, була комусь дру жиною. Я поїхав до неї й викрав усе, що зміг. Ми не ли шилися вдвох, та вона подарувала мені доньку…

• Їсти хочеш? — схилилася до мене стара Ніна. У її руках — шматок млинця.

Сусіди притягли мене в підвал на потертому шкі ряному кріслі, ніби капітана піратів, і шанобливо на крили пледом.

Під стелею, попискуючи, хитається лампа, що не го рить. Десь у кутку тьмяний язичок каганця ганяє тіні. Страшно помирати в темряві — от і запалили. Стеля над нами здригається, сиплеться тиньк, мовби земля в могилу, коли дівчинка ще може бачити краєчок неба.

Неба ми не бачимо.

Та я чую, як плачуть діти, вони кличуть маму й ка жуть комусь, невидимому: «Не треба, дядечку!»

Та ж ми вбили рудого «біса», я сам бачив його труп.

Невже ми схибили?

Зелені води, ріки глибокі…

• Я боюся, мамо! А мама відповідає:
• Не бійся, я тут. Усе буде гаразд.

Зненацька яскраве біле світло хлюпнуло на наші об личчя: партизани знайшли мене в бліндажі:

• Тут є хтось? Руки вгору, бо кинемо гранату!
• Не стріляйте!
• Не стріляйте!
• Тут старі!
• Діти!

Хто це: росіяни чи німці? Я їх не впізнаю.

• Не стріляйте!
• Hande hoch!
• І старий хай вийде! Вже! Усі на вихід! Де я?

Тьмяні силуети бліднуть, розсипаються, падають у безодню.

Я встав і ступив крок.

Радість охопила мене. Я чую ноги! Чому я раніше не міг устати й піти? Я йду!

Мені все вдається. Крики вмовкли й темрява про пала.

Та хай їм чорт! Їм усім!

Я побачив, як під синіми весняними небесами по зеленій траві поспішають мені назустріч Серьога, «Кам рад» і Толик у запраних гімнастерках. У руках вони стискали гвинтівки й посміхалися.

Нічого не сталося. Наші прийшли.

Салют!