Війна, кохання, перемога. Надія Вечорко

Покладіть гілку калини

Погляд останній…Подих останній. Мамо!
Син вже у вічність в небо злетів журавлями…
-    Мамо, не плачте, то лише тіло убито.
-    Мамочко, рідна, я буду вас завжди любити!
Матусю, рідненька, простіть йому всі провини.
Не зміг би він жити без України.
За рідну землю син пішов воювати.
Вбили. Та серце не може це горе прийняти.
У домовині він їде востаннє до мами.
Доле, чому так жорстоко ти поступила із нами?
Йому б ще учитись, свою торувати дорогу,
Загинув, бо ворога гнав він лихого.
Як примиритись із тим, що втрачаєш дитину?
Він захищав рідний край, рідну матір, родину…
Скільки їх – журавлями злетіли у небо?!.
Мабуть, у воїнстві Божім також є потреба.
Мамине серце у вічність його не пускає,
Траурна свічка дрібними сльозами ридає.
-    Сину, синочку, кровинко моя, повернися!
Якщо не можеш – у снах мені, сину, наснися!
Інієм горе присипало мамині коси.
-    Сину, синочку, - сльози з очей, наче роси.
-    Мамо, Ви покладіть мені гілку калини.
Буде у мене дарунок від України.

В путь останню проводжає мати сина

На вишиванім рушникові свіжа хлібина,
То проводжає в путь останню матінка сина.
Не відігріє траурна свічка холодні руки.
Не вернуть сльози і ні прохання. Вічна розлука…
А ще недавно по телефону: « Не плач, матусю!
От відженемо їх від кордону, я повернуся».
І плаче свічка… Воскові сльози теж застигають.
Не вірить серце, не примирилось, Сина чекає!
Не прилетить він з іншого світу знову до мами.
Лиш тільки свічка буде гріти під образами.
Мамине серце стислось від болю: не примиритись.
Душа ридає, повна журбою – більше не стрітись.
Не пригорнути, не обійняти рідну кровинку,
Разом із сином похоронила серця частинку.
Вмерли надії і сподівання. Син у могилі!
Щось поміняти, щось відвернути сльози безсилі.
Сльози. Ах, сльози… Вас в Україні море пролито.
Юного цвіту стільки безвинно згублено, вбито.
В щасті й любові мама старалася сина ростити.
Діти приходять батькам на радість, щоб жити й жити,
Та обірвали життя раптово, лише розквітло.
І опустіла рідна домівка. Це так помітно!
Навіщо в людини життя жорстоко раптом забрати?
Господи! Просим, не дай нікому таке спізнати.