Микола Колесса. Спогади

Микола Колесса

Якщо подумати про розвиток музичного мистецтва в Україні, а головно в Галичині, то мусимо прийти до переконання, що він у нас дуже запізнений. Хоча найбільш показана в тих часах і в тих можливостях була у нас фортеп’янна сторінка. На початку ХХ століття фортеп’яно було вже майже в кожному культурному домі. І тому фортеп’янна музика і гра були на порядку денному. Маємо в ділянці фортеп’яно кілька таких величин, якими можемо похвалитися. Серед них хоча б Любка Колесса, Володимира Божейко чи Галя Левицька. То є насправді й дійсно постаті європейського характеру.

Мені доводиться говорити в даному випадку якраз про піаністку. Це мені трохи полегшує справу, бо є більше матеріалу, чим про якесь інше музикування. Ця ділянка була все у нас на висоті, ще від ХІХ століття. Але поскільки я не спеціаліст фортеп’янної музики, то, з іншого боку, це утруднює мені завдання. Бо треба би розповісти більш фахово, а я не маю на це даних.

Марія Крушельницька… Я навіть не пам’ятаю, як то було, що я з нею познайомився… Знаю її від малої дівчинки. Вона була з мамою на Східній Україні, так званій Радянській Україні, і в 1943 році їм вдалося переїхати до Львова.

З самого початку мушу сказати, що  вона все робила на мене дуже приємне враження якимось тим своїм скромним поводженням. Відчувалося велику особисту культуру даної особи. Ніколи не була дуже балакучою, скільки я її пам’ятаю,  робила враження, як ніби сама себе слухає, відчуває і переживає те, що говорить. Дитиною ходила до нашої музичної школи, вчилася в Номи Пясецької. Пам’ятаю її виступи на академконцертах, усе дуже цікаво грала, все дуже добре підготовлена, все поважна, якось внутрішньо строга, стримана, – і це її дуже прикрашало…

Репертуар у неї був передовсім класичний, грала й романтику і ще в школі любила грати твори українських композиторів, власне вже зачіпала українську музику.

Очевидно, я дуже тішився, що вона прагнула їхати вчитися далі. Відчувала потребу такої освіти,  бо робила великі гарні поступи, як технічні, так і духовні. І тому, коли я довідався, що поступила до Москви, то дуже з того був радий.

Поїхала тоді до Москви і мала велике щастя – дісталася до прекрасного піаніста, професора Нейгауза. Про нього мені не треба багато говорити, який то був чудовий глибокий музикант, ентузіаст своєї справи. Цим ентузіазмом вона від Нейгауза як ніби трохи заразилася. Вона вчилася в Московській консерваторії в той сам час, коли в аспірантурі там навчався її мистецький товариш Олег Криштальський. Пам’ятаю, як вони – Маруся Крушельницька, Олег Криштальський і Марія Тарнавецька, яка тоді теж вчилася в Москві, – все тішилися, побачивши мене в Москві у концертному залі консерваторії. Один раз я зробився “кавалєром” і запросив їх до ресторану. Недалеко від консерваторії в Москві є такий дуже елеґантний ресторан… Багато говорили там, сміялися, жартували…

Я все слідкував за її поступами, тішився, коли чув, що вона росте під кожним оглядом. Як була студенткою, одного  літа,  відпочиваючи в Космачі, заходила до нас з моєю сестрою. Її образ молоденької дівчини стоїть мені перед очима. Зробилася стрункою і високою, носила одяг з народними елементами. Часто виступала у вишиваній сорочці з темними  взорами заліщицького типу. Проте її характеристику як молоденької піаністки мені тепер уже тяжко згадати.

Як зрілу піаністку я пам’ятаю Крушельницьку досконало.  Я часто з нею виступав як дириґент. У нас з нею було дуже гарне музичне порозуміння, ми завжди знаходили спільну мову. Вона природно, дуже чітко йшла за рукою, а я прислухався до її гри. У неї один епізод виростав з іншого, ніколи не відчувалося якоїсь строкатості, все було дуже логічно й обдумано. У неї було чисте, гарне, логічне фразування, вирівняна ціла темпова і динамічна палітра. Мимо того, що використовувала різнорідну техніку, її виконання справляло враження цілісності, моноліту: один майстер грає один твір одного автора.

Я бачив, що вона радіє, якщо їй вдається втілити задумане. Ми не раз так дивилися на себе: вона – при фортеп’яні, я – при пульті. Дивилися і всміхалися, і було приємно відчувати, що у нас є спільна мета і спільна думка. То не все у дириґентів, які акомпанують, з’являється така єдність думки з солістом.

Марія Крушельницька цікавила мене і як педагог. Її студенти завжди грали дуже змістовно. Відчувалося, що її учні уважно слідкують навіть за рухами свого педагога, стараються підхоплювати й освоювати все те гарне й духовне, що чують і бачать в ній.

Власне те бачення є однією з дуже важливих прикмет стосунку учня до свого педагога й педагога до учня. Ситуація має бути така, щоб вони взаємно себе розуміли, щоб не треба було їм багато говорити, щоб якось інстинктивно відчували те, про що їм говорить музика. І це дуже принадне у М.Крушельницької як педагога, що вона вміла відтворити той дух. Вміла у той спосіб подати матеріал студентові, щоб він сам відчував глибокий зміст і настрій так, як його розуміла Марія Тарасівна.

Хочу підкреслити, що вона як піаністка дуже багато грала української музики з-над Дніпра, східно-української музики. Грала її з великою любов’ю, органічно, чим зближувала нас між собою. Бо внаслідок історичних обставин українці з різних сторін дістали різне виховання: ми – більше польсько-австрійське, а українці з Великої України – дещо російське.

Цікаво, що вона дуже уважно прислухалася до кожного мого зауваження при грі моєї музики. Вміла виразно підхопити якраз те, про що я говорив, а навіть тонко втілити те, про що я сам думав. Для мене було великою радістю, я все був дуже задоволений, що власне в такому, а не іншому трактуванні Марія Крушельницька подасть мою музику широкій публіці.

Травень  2004

Записано Тетяною Воробкевич.