Паралелі, проведені через півстоліття

Олег Криштальський

Марію Тарасівну Крушельницьку я знаю вже більше, як півстоліття. Близький колеґа, чудовий музикант, часом виконавська конкурентка – вона викликає не лише мою симпатію, але й подив до деяких вчинків, що їх робила впродовж свого творчого життя.

Я познайомився з нею у 1950 році.

Тоді вперше приїздив до Львова з концертами й відкритими уроками Генріх Ґуставович Нейгауз, світило піанізму. Він належав до найвидатніших педагогів Московської консерваторії, що була однією з провідних в світі. Я отримав у Великому залі Львівської філармонії відкритий урок Нейгауза з Фантазією Шопена. Потім професор сам запропонував зустрітися з талановитими дітьми музичної школи-десятирічки. На той час десятирічка була школою при консерваторії, там працювали наші педагоги, школярі виступали в наших концертах – то був неначе один комбінат. Найкращою кандидатурою для відкритого уроку з професором виявилася за своїм талантом Маруся Шушкевич. Була гарненькою дівчинкою з двома косичками, подібною до своєї мами, дуже красивої жінки з чудовою поставою й класичним профілем… Пам'ятаю, Маруся грала Другу сонату Бетовена. Я вже тоді звернув увагу на те, що у її виконанні Сонати була велика рішучість, сильний характер, хоча може й бракувало ліричності. Ця дівчинка була мало кокетливою, а радше дуже цілеспрямованою. Професор Нейгауз зауважив їй, що початок Скерцо треба грати більш грайливо, ясно інтонуючи першу й другу долю в правій і лівій руках.

Потім наші дороги начебто розійшлися, хоча ми й зустрічалися багато разів. Основне  ж наше знайомство розпочалося в Московській консерваторії, коли я поступив до аспірантури, а вона – на перший курс навчання. І тоді вона мене багато в чому здивувала. Вступаючи до Москви, я хотів навчатися в Генріха Нейгауза, але мені сказали, що в нього немає місця. Я з радістю пішов у клас Самуїла Фейнберґа, прекрасного музиканта й педагога. Крім занять у свого професора, ходив слухачем на уроки до Нейгауза, де отримав і ті, й інші знання.

Маруся поступила з позитивними оцінками, її хвалили, вона мала добрі рецензії. У неї була ситуація, подібна до моєї: в класі професора Нейгауза не було для неї місця. Тоді Маруся заявила, що буде вчитися тільки в Нейгауза і в нікого іншого. „То є ціль мого життя”, – це перша фраза про мету, яку я почув від неї, – “Тільки для того я приїхала в Московську консерваторію”.

Вона не знала того, що декан фортепіанного факультету професор А.А.Ніколаєв звернувся до мене по допомогу, щоб переконати її вчитися у В.Епштейна, прекрасного піаніста, доцента, учня Іґумнова. “Ми не маємо можливості задовольнити її прохання, – ми ж не можемо через те її відраховувати!” Я вів переговори з Марусею, переконував її. Не знаю, чи переконав я її, але вона прийняла цю пропозицію тільки на один рік, з тим, що наступного буде навчатися все-таки у Генріха Нейгауза. Перший курс вчилася в Епштейна й дійсно перевелася на другий рік до Нейгауза. У класі професора Г.Ґ.Нейгауза дуже гарно себе показувала, була однією з найбільш творчо активних, однією з найбільш відповідальних студенток.

Вірна своєму походженню й вихованню, вона не приєдналася до богемної атмосфери, характерної для студентства Московської консерваторії. Відомою була історія, що трапилася в гуртожитку, коли Марусю поселили в одній кімнаті зі студентками з Польщі. Перше, що вона зробила, – це попросила скласти розпорядок дня: коли ми граємо, коли ми працюємо, коли спимо. Студентки, які своє перебування в Москві трактували як певну розвагу, одразу ж втекли з тієї кімнати.

Завдяки своєму талантові, а передусім, вмілій організації праці, вона – матеріально незабезпечена, донька батьків складної політичної долі (хоча в Москві на це, напевно, менше звертали увагу) – стала в той час, в 1950-х роках! однією з провідних студенток фортепіанного факультету, а згодом, на трьох останніх курсах, Сталінською стипендіаткою. І це тоді, коли в консерваторії навчалися Віра Горностаєва, Сергій Доренський, Юра Айрапетян, Лео Діґріс!  Таких стипендій було не більше, як дві, на цілий факультет, де вчилося понад сто студентів.

Потім вона вступила до аспірантури, що було дуже нелегко. Власне, під час навчання в Москві я побачив її вольовий характер. Він виявлявся і в побуті. Коли ми їздили разом до Москви, я дорогою на вокзал заїжджав за нею на таксі. Це було вночі, я часто запізнювався, вона ж – надзвичайно акуратна й точна, зібрані валізка, торба, лижі…

Ми підтримували добрі дружні стосунки. Я приходив на святкування уродин чи іменин Марусі в її однокімнатне помешкання на Сонячній вулиці у Львові, де фортепіано стояло посередині кімнати, а ліжко було під фортепіаном. Я любив приходити до тієї одної кімнати, де ще жила Бабуся Марусі – розкішна жінка, яка страшенно курила. Мама Марусі, Стефа Шушкевич, була унікальною особою. Працювала в бібліотеці Медичного інституту, була дуже обізнаною й доброзичливою людиною, допомагала багатьом працівникам медінституту в їх науковій праці. Моя дружина, Ганна Рудницька, з великою симпатією згадує її допомогу в пошуках наукової літератури під час праці над дисертацією.

А пізніше ми з Марією Тарасівною багато працювали разом у Львові, з великою повагою з моєї сторони. Часто брали участь у спільних концертах – в Ленінграді, Мінську, на Декадах української культури в різних республіках СРСР. Маруся – завжди мила, симпатична – стримано сприймала компліменти, адресовані до неї, і мала свої визначені погляди на багато речей.

У процесі виконавської роботи виявляла свій певний стиль підготовки. Я особисто люблю, готуючись до концерту, щоб мене хтось послухав, сказав свої зауваження. Марія Тарасівна має інший стиль. Щоправда декілька разів вона просила мене послухати її, зокрема, коли вчила Перший концерт Брамса, я навіть грав їй партію оркестру. При праці над В-dur'ним, Другим концертом Брамса теж просила сказати їй мої зауваження, вислухала їх дуже уважно, … але чи скористалася з них? Завжди мала свою концепцію, свою думку, свою ідею виконання, якою справді жила.

Досить складним був для Марії Тарасівни шлях отримання звання доцента, як і несправедливим було присудження їй другої премії на Конкурсі імені Лисенка в 1962 році. Адже на Конкурсі Лисенка вона, цілком очевидно, була найяскравішою музикантською індивідуальністю. Після конкурсу приїхала до Львова, мала прекрасні рецензії, виступала з концертами, завоювала свою творчо-виконавську позицію. Любила моноґрафічні концерти: добре пам'ятаю Бетовенівську програму, Скрябінівську сольну програму.

Окремо, напевне, треба сказати про виконання обидвох  фортепіанних Концертів Йоганнеса Брамса. Другий Концерт був зроблений ще в класі Генріха Нейгауза. А Перший Концерт Брамса разом з дириґентом Ісаком Паїном – це незвичайне виконання, яке для мене стоїть вище, ніж трактування багатьох інших видатних піаністів. Багато музикантів теж вважали тоді це виконання надзвичайно цікавим, етапним. Я чесно скажу: такого Першого концерту Брамса, як вона тоді виконувала, я не чув ні в Миколи Сука, ні в Рудольфа Керера. То був такий Брамс, як я його розумію, – один з найбільш цікавих для мене її виступів.

У репертуарі мала також “Крейслеріану”, Сонату fis-moll, Фантазію, Фортепіанний концерт Роберта Шумана, Перший і П'ятий концерти Людвіґа ван Бетовена, ор. 117 і ор. 119 Йоганнеса Брамса, Фортепіанний концерт Олександра Скрябіна…

І раптом Марія Крушельницька міняє свою позицію, вирішує присвятити себе передусім виконанню української музики. Не знаю, що на те вплинуло. З моєї точки зору, таке рішення є подвигом. Подальша концертна діяльність М.Крушельницької стала місією, подібною до тієї, яку колись Антон Рубінштейн взяв на себе своїми “Історичними концертами”: виховувати публіку в повазі до загальнокультурних цінностей. Крушельницька зробила це в українському масштабі.

Почалося з творчості Віктора Косенка: сольний концерт з “11 Етюдами у формі старовинних танців”, його ж Концерт для фортепіано з оркестром. Тоді цей Концерт майже ніхто не виконував. Потім була сольна моноґрафічна програма з творів Левка Ревуцького: соната, прелюдії, мініатюри; концерти для фортепіано з оркестром Романа Сімовича, Ігора Драґо. Ціла серія сольних концертів з творів Станислава Людкевича, а також його fis-moll’ний Концерт для фортепіано з оркестром, який вона виконує так, як ніхто інший. Грала його із С.Турчаком в Києві, з І.Паїном, М.Колессою, Ю.Луцівим, Д.Пелехатим у Львові, з дириґентом Островським в Одесі. Записала грамплатівки з творами Л.Ревуцького і С.Людкевича.

Першою стала виконувати на концертній естраді твори Василя Барвінського після його повернення з заслання. Їх не так легко було виконати у Львові, але Крушельницька навіть записала на Українському радіо в Києві його П'ять прелюдій та Українські мініатюри. Крім сольних творів, виконала його віднайдений Фортепіанний концерт. Були моноґрафічні програми з творів Миколи Лисенка (1992 р.), Нестора Нижанківського, також усі фортепіанні твори Миколи Колесси.

Однією з останніх моноґрафічних програм став концерт музики А.Кос-Анатольського, а також випуск компакт-диску з цими творами й авторською поезією композитора, яку читає актор Богдан Козак. Кос-Анатольський бачив у ще молодій Марії Шушкевич цікаву піаністку, майбутню зірку, власне її гра й надихнула його на створення багатьох цікавих фортепіанних творів.

Вона грала твори Б.Фільц, І.Шамо, А.Штогаренка, записала на Радіо Варіації М.Скорика. Не грала хіба що творів Б.Лятошинського. На моє запитання – чому? – відповіла, що ще не має концепції, як до них підійти.

Ці моноґрафічні концерти – ціла епоха в українському виконавстві, то були роки й роки підряд. Створено виконавську антологію української фортепіанної музики, причому опрацьовану на найвищому рівні. Так розподілити свої творчі плани, так віддатися повністю цій ідеї! Твори невідомі, не видані, грані часто з автоґрафів. Треба було робити редакції, не раз треба було переломлювати думку музикознавців, які вважали ці твори або й всю фортепіанну творчість деяких композиторів незначною. Під впливом виконання М.Крушельницької  вони змінювали свою думку.

У цій антології української фортепіанної музики, в цій серії моноґрафічних концертів – власне характер Марії Крушельницької: має свою ідею, свою мету, від якої не відступає.

З подібної позиції я розцінюю і її працю на посаді ректора. Обійняла її у найважчий для навчального закладу час і несла ту тяжку ношу дві каденції (8 років). У ті роки, найскладніші для незалежної держави, яка щойно ставала на ноги, було неймовірно трудно зберегти колектив і вона це зробила: консерваторія не розвалилася!

Крушельницька продовжує грати, правда, дещо менше, бо з віком й усі починають менше концертувати. Зрештою, наші гастролі, на жаль, скінчилися: нема де грати. Але вона далі продовжує ту лінію презентації української музики зі своїми учнями. У її класі студенти часто грають Klavierabend'и з творів українських композиторів.

Життя приготувало Марії Крушельницькій багато ударів: трагедія з батьком, втрата чоловіка… Власне музика, піанізм, фортепіано рятували її від усіх тих бід.  Вона має свою зірку, а тією зіркою завжди є, мені так здається, фортепіанна музика. У неї була ідея і та ідея далі живе. Її ідея продовжується не тільки в тому, що сама вона концертує, а в організації випусків компакт-дисків та нотних видань української музики. Це – і компакт-диски творів М.Колесси, А.Кос-Анатольського, диск фортепіанних творів у моєму виконанні, нотне видання музики А.Кос-Анатольського, редакції творів С.Людкевича, Б.Фільц. Причому, Крушельницька бере на себе не тільки організацію самого видання, але дуже часто й пошуки спонсорів для тих цілей.

Ще одна ідея, яка видається мені надзвичайно цінною – організація фестивалю “Юні таланти України. Проект Марії Крушельницької”. Завдяки їй ми почули у Львові багатьох талановитих піаністів. У цій акції грали учасники ІІ Міжнародного конкурсу пам'яті Володимира Горовиця, які не пройшли на ІІІ тур, але видалися М.Крушельницькій цікавими й перспективними музикантами. Їхні гастролі містами Західної України додали молодим музикантам впевненості й виправдали себе, бо власне ці юні піаністи пізніше здобули високі лауреатські нагороди на інших конкурсах.

Усе моє знайомство з Марусею йшло по висхідній: спочатку це була дівчинка, на яку я дивився трохи згори; потім то була особа, яка мені заімпонувала в Москві; потім появилася особа, яка викликала в мене колосальну заздрість своїми “Історичними концертами”; а потім, знову ж, – така особа як ректор (мені може не настільки цікава). Але разом з тим, у цей час в Крушельницької виявилися нові риси характеру: вона стала не такою відстороненою, більш ніжною до мене й моєї дружини, особливо під час моєї хвороби, чим я був дуже зворушений. Вона більше навчилася спілкуватися з людьми як керівник – розуміла людські біди, старалася допомогти в біді, хворобі, як мала можливість. Її особисті, “приватні” риси характеру – це передусім вірність своїм учителям і друзям.

Травень 2004

Записала Тетяна Воробкевич