14.07.2023

Пелем Ґренвіль Вудгауз (Pelham Grenville Wodehouse)

Пелем Ґренвіль Вудгауз. Затаєне мистецтво

Як маєш купу грошей, море часу і трохи інтересу до чужих справ, то й пригод випадає сила-силенна. Сам я змалку цікавий, а грошей і часу маю аж задосить. Звуся Реґінальд Пеппер, Реджі. Мій дядько, забагатівши з копалень, лишив по собі достолиха грошви. Тож відколи нотар зі змовницьким виглядом вручив мені папірець про право на спадщину, пригодами сипле як з мішка.

От хоч би й та халепа з моїм приятелем Арчі. Ми познайомилися в Парижі, ще поки він там учився. А як повернувся до Лондона, то розшукав мене, і ми добряче відсвяткували зустріч. Я йому завжди подобався, бо міг послухати і про мистецтво. Щоб ви знали, Арчі був митець. І то не простий собі художник, а, як ото пишуть, передовий. Такі хлопці дещо обганяють свій час: людство доросте до їхніх картин десь наприкінці дев’яностих, чи й пізніше.

Так от, якось сидів я у клубі, спостерігав з вікна вуличне сновигання і думав про се про те, коли це прискочив Арчі. Вигляд мав украй занепокоєний.

— Реджі, потрібна твоя порада.

— Як треба, то й пораджу. Викладай справу, друзяко.

— Справа така: я заручився, маю одружитись.

— Ге-ге, братчику, вітаю щи...

— Авжеж. Дякую і таке інше, але слухай далі.

— То в чому річ? Вона тобі не до вподоби?

Тут на його виду проступив вираз фанатика.

— До вподоби! Та вона одна-єдина, кого...

Далі збився на щось нерозбірливе. Коли ж заспокоївся, я спитав:

— То в чому ж річ?

— Реджі, — мовив він, — як гадаєш: чи треба розповідати дружині геть усе про своє минуле?

— Та що ж, — відповів я, — навряд чи для дівчини буде несподіванкою, що ти... гм, устиг переказитися замолоду і...

Він розлютився.

— Не мели дурниць! Тут зовсім інше. Слухай-но: як я повернувся до Лондона і спробував заробляти на життя малюванням, то скоро з’ясував, що мої роботи не продаються — хоч за яку мізерну ціну. Уяви собі, Реджі, за ці три роки в мене не купили жодного малюнка!

Я пригойкнув, начебто вражений, хоч насправді куди більше здивувався б, якби в нього таки купили якийсь малюнок. Я бачив ті картини: зображають щось направду несосвітенне. Наскільки я второпав, саме так і задумано. Є в нього, зокрема, одне полотно під назвою «Пришестя літа», — воно мені часом сниться, як на дещицю переберу міри. Там самі бризки й цятки, а з-посеред усього того рейваху визирає велетенське око. Так ніби літо, уже надходячи, наступило на протипіхотну міну. Арчі запевняє, що то шедевр, і нічого подібного він уже ніколи не намалює. Добре було б мати цю його поруку ще й у письмовій формі.

— А тим часом художникам треба їсти, не менш як кому іншому, — вів далі він, — я ж особисто люблю поїсти всмак і досхочу. Та ще й поки жив у Франції, привчився до якісних легких вин. Усе це підвело мене до твердого наміру якось собі радити. Реджі, чи ти коли бачив мигцем такий собі журнальчик, зветься "Кумедна мішанина"?

— Читаю щотижня.

Він глянув на мене з якимсь журливим замилуванням.

— Заздрю тобі, Реджі. Це ж треба: визнаєш отаке навпростець, одним духом. То, певно, знаєш і «родину Пончів»?

— Та вже ж.

Тут він заговорив мало не пошепки і тривожно озирнувся.

— Реджі, то моя робота.

— Яка робота?

— Олівцем і пензлем. Я автор «родини Пончів».

Я вирячився на нього, заскочений, як ніколи в житті. Було з чого й сторопіти: йшлося про комікс найвищої проби! Пончі бавили своїми блазенськими пригодами увесь Лондон. Годі й придумати щось краще: Батечко Понч, Матуся та Тітка Белла — суті почвари, Свояк Джо, трохи більше схожий на людину, і Мейбл — чиста тобі кралечка. Підпису під малюнками не було, і я часто гадав собі, що ж то за тямовитий хлопець їх вигадує. А хлопець був не хто інший як мій друзяка Арчі. Затинаючись, я почав висловлювати свій захват.

Він скрививсь.

— Шануйся, Реджі, годі харчати, мої нерви й так на межі. Так от, я взявся малювати той комікс. Гадав собі, краще вже Пончі, ніж голоднеча. Придумав їх особливо паскудної ночі, як мені ще й зуб дошкуляв, і зранку вже мав що нести редакторові на пробу. Він глянув, бадьоро крутнувся у кріслі і сказав малювати далі, бо наразі їм це підходить. Певне, підходить і досі, бо відтоді я вже не зупинявся. Отже, ситуація така: якщо кину цю ненавидну мазанину, то не зароблю більше й шилінга. Питається, чи треба про все це знати нареченій?

— Певне, що треба.

— Реджі, ти її не знаєш. Ти хоч чув коли-небудь про Евніку Наджент?

— Не пригадую такої.

— Годі було й сподіватися: вона ж не гасає по сцені в кабаре «Іподром».

То вже він уївся на мене понад міру, бо з тамтешніх дівчат я знаю заледве десятьох. Але його душевний стан багато що виправдовував.

— Вона поетка, — вів далі Арчі, — друкується в поважних журналах. Боюся, що така звістка її вжахне і між нами назавжди проляже прірва. Але може бути й так, що я бачу все в надто похмурому світлі. Потрібна оцінка людини незацікавленої. От якби ти познайомився з Евнікою і склав власну думку! Чого б нам утрьох не пообідати завтра на Піккаділі?

* * *

Тільки-но глянувши на міс Наджент, я зрозумів: бідолаха потерпав не даремно. Не знаю, як і змалювати своє враження. По дорозі Арчі трохи готував мене: мовляв, його обраниця зовсім не подібна до Мейбл Понч, тим його одразу і привабила. А все ж я не був готовий уздріти таку — годі й слова дібрати — небуденну, одухотворену особу. Евніка привітно розпитувала мене про гольф і таке інше, — а однак видимо вважала земним хробаком, якому зроду не припало й дрібки вищого духу. При цій дівчині аж сором брав, що в житті мені траплялось сходити на водевіль чи, скажімо, затанцювати на столі під Новий рік. А якщо вона справила таке враження на мене, то не диво, що сіромаха Арчі ставав дибки на саму думку про зізнання. Принести отой журнал, оту «Кумедну мішанину», тицьнути на Пончів і заявити: «Це я... я намалював!»... про це не могло бути й мови. То був би явний виліт з поля. Так я і висловився, тільки-но ми з Арчі лишилися самі.

— Старий, — сказав я, — доведеться пустити туману...

— Та мабуть. Але з душі верне обманювати її.

— Мусиш звикати, так уже воно ведеться в шлюбних чоловіків.

— А як пояснити, звідки я беру гроші?

— Розповіси, що маєш незалежні прибутки. Ти ж робив якісь вкладення?

— Та купував акції "Залізниць Б. і О. П.». Збіса вигідно, мені товариш нараяв.

— То й кажи, що маєш скирту грошей в «Залізницях». Вона гадатиме — то спадщина. Навряд чи таку одухотворену особу зацікавлять подробиці.

— Правду кажеш, Реджі. Як у біду зайшов, так і вийду! Та одухотвореність не дасть їй придивитися до матеріального. Зроблю, як радиш.

* * *

Вони справили небучне весілля. Я стояв за канатами з боку Арчі, а з боку Евніки чесної гри пильнувала якась активістка зі Свідомого Жіноцтва, в окулярах і зі щелепами, наче пастка на щурів. Далі молодята вирушили у весільну подорож до Шотландії. Я собі гадав, як то буде з Пончами, поки немає Арчі, та виявилося, що він заздалегідь добре взявся і наскиртував малюнків на три місяці. Потім сказав мені, що вже набрався досвіду і здатен коміксувати майже без свідомих зусиль. Повернувшись до Лондона, він малював для журналу годину на тиждень, і то завиграшки. Велося йому непогано, що й казати. Я був певен, що шлюб таки вдався.

Одруження не особливо сприяє дружбі. Візитер з мене абиякий, тож за перших півроку я бачився з Арчі тільки двічі або тричі. Він був здоровий і бадьорий, аж копитами кресав, знай запевняв мене, ніби шлюб — то виграшна ставка, а такі старі парубки, як я, — просто наросні на тілі суспільства. Наскільки пригадую, порівнював мене з бородавкою, до якої треба взятися круто.

Минуло вже місяців із сім, відколи Арчі прирік нареченій всі свої земні дібра (втім, не розводячись про їх походження), як котрогось полудня він раптом з’явився переді мною. Міну мав таку кислу, що я натис дзвоника, замовляючи порцію бренді з содовою, ще доки він устиг заговорити.

— Реджі, — мовив він, — трапилося страшне лихо. Ти бачив свіжу газету?

— Авжеж. А що таке?

— Читав новини з фондової біржі? Вчора там товкся якийсь псих, і дрючком духопелив моїх залізничників! На цю годину їх акції вже нічого не варті.

— Отакої! Таж ти вклав туди всі свої гроші. Халепа та й годі!

Аж тут мені сяйнув і світлий бік справи:

— Та, врешті, то й не велика біда. Тобто твоїм скромним зощадженням кінець і таке інше, але ти й так непогано заробляєш, то чого ж побиватись?

— Я так і знав, що ти не второпаєш, — відповів Арчі. — Невже незрозуміло, в якому становищі я опинився? Сьогодні зранку Евніка першою розгорнула газету. "Арчі, — каже мені, — ти ж вклав усі свої гроші в «Залізниці Б. і О. П.», правда? — Ну, так, — відповідаю, — а що? — Отже, ми все втратили». Розумієш тепер? Коли б то я мав час на роздуми, встиг би сказати, що тримаю частину грошей деінде, а тепер уже пізно: якщо не розповім про тих чортяк Пончів, то мушу вдати, ніби не маю і пенса прибутку.

— Святий Боже! Що ж ти думаєш робити?

— Не уявляю. Ми ніби й можемо якось перебиватися, бо в неї, здається, є трохи власних грошей. Поки що маємо жити з них. Продамо автомобіль і спекаємося своєї оренди у середмісті. Тоді підшукаємо щось дешевше, може десь у Челсі, аби ближче до моєї майстерні. Слухай, а що це я пив? Будь ласкав, натисни ще раз на дзвоник, хай принесуть мені склянку такого самого. Та що склянку! Можеш і руки не прибирати: я вип’ю увесь їх запас.

Страждання ближнього, що впав у біду, мов курка в консоме, — то, звісно, сумне видовище. А однак воно, як пишуть над рубрикою "житейські історії", збуджує жвавий інтерес, тож відтоді я вчащав до бідолахи коли тільки міг. Його становище було заворожливо безнадійне. Я неабияк розважався, спостерігаючи, як привчений до вишуканих наїдків і напоїв Арчі сумно давиться бочковим пивом і розмороженою бараниною. Захоплива була й думка, що бракувало лише кількох слів зізнання, аби шугнути з убогої квартирки в колишнє заможне життя. Щоправда, як кажуть романісти, "дорогою ціною". В тому й була притичина. Мусив терпіти новий побит, бо на вустах його була печать.

Мені ж перепала чимала порція безмовної вдяки: адже я не відцурався від товариша його лихої години. Навряд чи доти Евніка була доброї думки про мене, але тепер начебто вважала, що на ринку золотих сердець я монополіст. Гріх було не скористатися цим, і я спробував помогти бідоласі Арчі врешті зізнатися.

— Слухай-но, старий, — почав я одного вечора, як ми сиділи втрьох, пригнічені баранячим рагу, — чого б тобі трохи не змінити жанр? Я чув, ніби в гумористичних журналах художникам...

Але Евніка присадила мене на старті.

— Як вам і на гадку таке спало, Реґінальде? Арчі має рідкісний хист! Зрозуміло, публіка ще не здатна оцінити його творчість, але то тільки справа часу. На жаль, Арчі, як і всі новатори, не визнаний своїм поколінням. Та все ж, дякувати Богу, він не мусить принижувати свій хист такою...

— Ні-ні, пробачте. Я ж тільки запропонував...

Відтоді я ревно взявся шукати ради на ту халепу. Часом і ночей не спав, а з Вільберфорсом, своїм камердинером, став такий неуважний, що ледь не збувся його приязні. Якось уранці на питання, котрий костюм бажаю сьогодні одягти, я далебі що кинув йому спросоння: "Та будь-який, мені байдуже". Зловісна мовчанка і пильний докірливий погляд збудили мене остаточно, і я поквапився залікувати його душевну рану щедрими чайовими.

Що ж, коли отак напружувати мозкові механізми, вибух неминучий. Ідея вдарила мені в голову, як я вкладався спати. Та так вдарила, що я прожогом вистрибнув з-під ковдри і кинувся до телефону.

— Арчі, старигане, — заторохтів я. — Господині чутно, що я кажу? Гляди ж не дай взнаки, хто це. Кажи тільки "Алло" та "Слухаю", наче то помилились номером. Хлопче, я знайшов раду. Збудешся всього клопоту, досить вдати, ніби ти продав якусь свою картину. Ціну можеш назвати як завгодно високу. Приходь завтра до клубу на ланч, узгодимо подробиці.

Після паузи Арчі озвався: «Алло, алло?» — такий відгук розчарував би мене, коли б у голосі мого приятеля не чулися нотки справжнього щастя.

Я повернувся до ліжка і спав мов король.

* * *

Назавтра ми зустрілися за ланчем і зладували ту справу. Арчі був збуджений, як ніколи. Ми зважили всі обставини і визнали: як не глянь, ідея бездоганна. Лишалося тільки вирішити, кого ж видамо за покупця. Арчі пропонував мою кандидатуру, але уявити себе в такій ролі я не міг. Сказав, що це відразу викличе підозри. Врешті мені зблисла чудова думка:

— Дж. Беллінґвуд Брекет, мільйонер-американець! Живе в Лондоні, і щодня в газетах читаєш, як він придбав нову картину чи там скульптуру, — то чого б йому не придбати твоє "Пришестя літа"?

— Справді! Чого б і не придбати? — підхопив Арчі.— Якби ж тому телепню трохи лою в голові, він давно б уже так і зробив, трясця його матері!

Десь такими словами за добрих старих часів Арчі шпетив суддю на полі, тож можете собі уявити, наскільки він збадьорився.

Напханий добрими наїдками та надіями по саму зав’язку, Арчі пішов повідомити дружині чудесну новину: все знову добре, вони повертаються до колишньої оселі, а колоніальна баранина рішуче викреслюється з їхнього раціону.

Увечері по телефону він сказав, що оцінив картину у дві тисячі фунтів: адже йому потрібні гроші, та й хіба ж це сума для жмикрута, котрий сорок з лишком років знай грабує вдів і сиріт? Мені ціна здалась трохи зависокою, але я підтвердив, що для Дж. Беллінґвуда це не сума. І щастя, так би мовити, окрило наш паділ.

Та невдовзі мені трапився такий прикрий струс, що схожого й не згадаю. Вільберфорс подав у постіль вранішню газету, я спроквола розгорнув її, а звідти на мене вистрибнуло отаке:

БЕЛЛІНҐВУД БРЕКЕТ ВІДКРИВАЄ СВІТОВІ АНГЛІЙСЬКОГО ГЕНІЯ

ЗА ПОЛОТНО МОЛОДОГО МИТЦЯ СПЛАЧЕНО НЕЧУВАНУ ЦІНУ

ДОСІ НЕ ВІДОМИЙ ФУТУРИСТ ОТРИМАВ 2.000 ФУНТІВ

Нижче ішла стаття про картину та художника, прикрашена їх зображеннями. Арчі на тих фотографіях являв несподівану схожість до батечка Понча, а змазана репродукція «Пришестя» виглядала так моторошно, що — вірте чи ні — затьмарювала оригінал.

Поступово я трохи оговтався. Хай там що, а це ж і прийшла до Арчі слава. Тож відразу після ланчу я поквапився з привітаннями на його квартиру.

Там він і сидів, укупці з дружиною. Вигляд мав дещо приголомшений, зате Евніка аж не тямилася з утіхи. Зустріла мене радо, як вірного товариша:

— Хіба не чудово, Реґінальде, нарешті Арчі здобув визнання! Але ж як він з тим крився. Я й гадки не мала, що містер Брекет бодай цікавиться його картинами. Звідки й прочув?

— Все з чуток, так воно й буває, — озвався я. — Хто має талант, мусить вибитися в люди.

— Подумайте лиш, дві тисячі за єдину картину — і то від першого ж покупця!

— От чого не второпаю, — мовив я, — це звідки про все вивідали газети.

— Таж я написала їм, — недбало відказала Евніка.

— А хто ж, цікаво, викінчував статтю?

— Гадаю, співробітники у себе в офісі, хіба ні?

— Напевне, — сказав я. — Вони в цій справі мастаки.

Мені вже бажалося, щоб Арчі трохи розворушився і якось розділив нашу радість, а не вдавав із себе вислогубу й вирячкувату рибину. Вся та оказія, видно, оглушила бідаку.

— Тепер уже, — сказав я, — мільйонери стовпляться під дверима твоєї майстерні, і поліції доведеться зганяти їх з бруківки. Почнуться бійки...

— Що то було? — Арчі схопився з місця, ніби вжалений.

То всього лиш дзенькнув дзвоник при вході, і чийсь голос запитав, чи вдома містер Арчі Фергюсон.

— Мабуть, прийшли по інтерв’ю, — припустила Евніка, — думаю, нам тепер не скоро дадуть спокій.

Двері прочинились, і ввійшла куховарка з візитівкою.

— Реншоу Ліґґетт, — прочитала пані Фергюсон. — Не знайома з ним. А ти, Арчі? Напевно таки по інтерв’ю. Запросіть його, Юліє, хай вступить до кімнати.

І він вступив.

З досить багатого досвіду спілкування я виніс таку загальну істину: деякі суб’єкти вже своєю появою віщують неминучі прикрощі. Так було і з цим Реншоу Ліґґеттом: коли він увійшов і, похмуро зиркнувши на мене, спитав: "Ви містер Ферґюсон?» — мені закортіло негайно викликати свого адвоката. Натомість я трохи позадкував і мотнув головою у бік Арчі. Тоді Реншоу перевів свої прожектори на нього:

— Це ви містер Арчібальд Ферґюсон, художник?

Арчі мляво кивнув, а Реншоу кивнув і собі, наче на знак того, що його не здуриш. Він пред’явив аркуш газетного паперу. То був центральний розворот «Мейл».

— І ви санкціонували цю публікацію?

Арчі знову кивнув.

— Я представляю інтереси містера Брекета. Публікація цієї безсоромної вигадки завдала містерові Брекету надзвичайної прикрості, а що надалі вона може призвести до інших, ще серйозніших наслідків, я змушений вимагати цілковитого і негайного її спростування.

— Про що це ви? — зойкнула Евніка. —Та він божевільний!

Ні, мадам, я не божевільний. Не збожеволів і містер Брекет, хоч деякі зацікавлені особи, котрих немає потреби називати тут на ім’я, стверджують протилежне. Можливо, для вас, містере Ферґюсон, це новина, але певна сторона вже подала заяву до Нью-Йоркського суду, вимагаючи визнати мого клієнта, містера Брекета, недієздатним і заборонити йому самостійно розпоряджатися своєю власністю. Аргументи цієї сторони зовсім непереконливі. Навіть якщо ми визнаємо справедливість твердження, ніби наш клієнт вісімнадцятого червня поточного року прогулювався П’ятою Авеню в піжамі, ми зможемо довести, що він робив це на парі, програвши заклад на результати виборів. Але згадана сторона хапатиметься за кожну соломинку, аби довести, що містер Брекет страждає на психічний розлад. Тому преюдиціальний ефект цієї публікації важко переоцінити. Якщо репутацію містера Брекета і надалі плямуватиме закид, ніби він заплатив дві тисячі фунтів за екстраординарний твір цілковито невідомого художника, наша позиція в суді істотно ослабне. Як на те, мій клієнт справді щедро опікується мистецтвом, і згадана сторона вже зробила цей факт головним вектором своєї лінії: надзвичайна щедрість мого клієнта нібито свідчить про нездатність належно розпоряджатися грошима. Сподіваюся, тепер вам зрозуміло, яку зловтіху мали відчути зацікавлені особи, побачивши — оце.

І він глянув на «Пришестя літа», мов на таргана.

Хоч як мені не подобався цей тип, я відчував, що правда таки на його боці. Досі вся та справа не бачилася мені в такому світлі, але тепер, тверезо все зваживши, я розумів: людина, здатна викинути дві тисячі дзвінких за футуристичний шедевр мого приятеля, могла б рушати прямісінько до божевільні, не звертаючи по додаткові рекомендації.

Та Евніка не втратила бойового завзяття:

— Мені прикро чути про родинні негаразди містера Брекета, однак мій чоловік може легко довести, що продав йому картину. Правда ж, любий?

Арчі, взятий за самісінькі зябра, безпорадно глянув на стелю, на підлогу, на мене, а тоді на Реншоу Ліґґетта.

— Ні, — вичавив він із себе. — Не можу. Бо він її не купував.

— Достеменно так, — мовив Ліґґетт, — тож попрошу вас неодмінно оприлюднити цю заяву у завтрашніх газетах.

Він підвівся і попрямував до дверей.

— Мій клієнт з розумінням ставиться до молодих художників, котрі в наш час жорсткої конкуренції вдаються до самореклами, але рішуче протестує проти того, щоб це відбувалося за його кошт. Всього найкращого.

І вимівся, лишивши по собі таку густу тишу, в яку я ще ніколи не встрягав. Хоч убий, не вгадав би тоді, хто з нас заговорить першим. Але міг би й головою закластися, що то буду не я.

Нарешті Евніка почала процес:

— Що все це значить?

Арчі з якимсь крижаним спокоєм обернувся до мене:

— Будь ласка, Реджі, зазирни на кухню до Юлії і позич у неї "Кумедну мішанину" за цей тиждень. Я знаю, в неї має бути.

І справді, куховарка знайшла мені той журнальчик на буфеті, під купою чашок. Коли я підтюпцем повернувся до вітальні, Арчі забрав журнал і простяг його дружині, розгорнувши на самісіньких Пончах:

— Поглянь!

Вона поглянула.

— Це я їх малюю. Малюю щотижня от уже четвертий рік. Стривай, дослухай мене. Оце так я заробив усі свої гроші, ті що втратив, коли збанкрутували «Залізниці Б. і О. П.». Оце так я заробив гроші, щоб купити "Пришестя літа". Його купив не Брекет, а я сам.

Евніка все видивлялася на Пончів, аж їла очима. Я й сам зиркнув на них і ледь не пирснув, бо то якраз була серія про те, як Батечко Понч лагодить електрику, — чи не найкраще з усього, що намалював любий стариган Арчі.

— Не розумію, — мовила вона.

— Отаке я малюю. Я продав свою душу.

— Арчі!

Він здригнувся, але не відступив.

— Так, я знав, що тебе це вразить, тому не зважувався розповісти, і ми вигадали всю цю історію про старого Брекета. Несила було далі жити за твій кошт, бачити, як ти терпиш нестатки, — і приховувати, що маю гроші на всі наші потреби.

Раптом наче казан вибухнув — вона розсміялася.

— Таж то найкумедніше, що я бачила за свій вік, — пробелькотіла Евніка крізь сміх. — Гляньте-но, Реґінальде! Понч обтяв дріт ножицями, а воно все й спалахнуло! І ти досі приховував таке!

Арчі мовчки витріщився. Тоді вона метнулася до столу, вхопила якийсь журнал і розгорнула на рекламі.

— Прочитай-но! — скрикнула вона. — Читай уголос!

Тремтячим голосом Арчі зачитав:

«Ви гадаєте, що почуваєтеся чудово, правда ж? Прокинувшись уранці, вистрибуєте з ліжка і кажете: ще ніколи мені не було краще. Помиляєтесь! Тільки уникаючи кави так само ревно, як уникаєте нудних розмов про витівки чийогось первістка, і вживаючи

ПАТОКОВИЙ «СИРОП ЗДОРОВ’Я»

на сніданок, Ви зможете почуватися Справді Чудово. З кавою це просто-таки фізично неможливо. Вона містить істотну кількість отруйного кофеїну, а тому...»

Це написала я, — сказала Евніка, — а ще рекламу Дитячої Каші «Мазунчик» на дев’яносто четвертій сторінці, і оту про Елітні Сосиски для Сніданку на вісімдесят шостій. Арчі, любий, як я боялася, що ти про все дізнаєшся і станеш мене зневажати, яких мук зазнала! Я ж не винувата, не мала іншої ради. Незалежних прибутків у мене не було, а поезія не приносила стільки, щоб завжди мати пристойний капелюшок до плаття. То я заочно вивчилася писати рекламні оголошення, і пишу їх от уже чотири роки. А тепер мені не страшно все розповісти, тепер, як ти повідомив таку пречудову новину! Арчі!

Вона кинулась йому в обійми так рвійно, як ото виголоднілий пасажир кидається з вагона в станційний буфет. А я наліг на весла: мені здалося, то вже була сцена на дві дійові особи. Прокрався до дверей і вислизнув. Вони й не зауважили. Життя показує, що на мене взагалі не дуже зважають.

З англійської переклала Ірина Піговська

Біографія

Твори

Критика