Характер «конфлікту Боварі» у структурі жіночого образу за повістю Крісти Вольф «Роздуми про Крісту Т.»

С. П. Фіськова

Кріста Вольф досліджує в своїх творах складну людську індивідуальність та систему зв’язків, в яку вона включена. Згідно з її ж методом «суб’єктивної аутентичності», письменниця наполягає на суб’єктивній формі естетичної ідентифікації - автор повинен знати свої образи, щоб оживити їх. З огляду на це критик Кріста Вольф протиставляє творчість Г. Флобера та І. Бахман. «Мадам Боварі - це я» — відома фраза Флобера, однак, на думку письменниці, Флобер з його об’єктивним стилем ніяк не міг бути нею, а от І. Бахман є тією жінкою з «Маліни», вона сама є Франца [1, с.282]. Отже, «знати» свій образ в цьому плані має емоційне і раціональне значення і є естетичним пізнавальним ідеалом Крісти Вольф: синтезом теорії та практики, розуму та почуття, автора та твору. Саме цей синтез письменниця намагається здійснити, створюючи образ головної героїні Крісти Т. у повісті «Роздуми про Крісту Т.» («Nachdenken über Christa Т.»).

Для цього вона використовує певний естетичний зразок, побудований на трагедії, зумовленій суперечністю між раціональним й емоційним світосприйняттям і невідповідністю між неусвідомленими потенційними можливостями особистості та їх реалізацією. Умовно його можна назвати «конфліктом Боварі», такий, що становить собою трагічну стратегію вирішення конфліктної ситуації, в якій відображена особиста роз’єднаність, розпад власного «Я» - автора. Незважаючи на естетичний опір деструктивним наслідкам наукового аналізу, авторка свідомо вибирає його діалектичий ідеал пізнання.

Повість «Роздуми про Крісту Т.» вийшла друком 1968 р. Історія життя молодої жінки Крісти Т., передана оповідачем, присутність якого ледь помітна в оповіді, розділена на життєві етапи: дитинство, праця в селі, навчання, вчителювання, рання смерть від лейкемії. Матеріал побудований мозаїчно, з різної оповідної перспективи, яку автор коментує так: «У потоці моїх спогадів плавають, ніби острівки, конкретні епізоди, - такою є структура твору» [1, с.41]. Головний конфлікт твору полягає між утвердженням права на самобутній розвиток особистості і страхом перед нівелюючою пристосованістю до суспільства.

Кріста Вольф іде далі своїх естетичних та наукових спроб вирішення конфлікту, так що вирішальна пізнавально-теоретична передумова синтезу в конфлікті «або-або» не подана і як наслідок - синтез неможливий. «Синтез» може вдатися лише за умови, що межі, в яких він повинен відбуватися, самі позбавлені суперечностей. За такого емоційно-раціонального «або-або» - конфлікту цей прийом не спрацьовує - мова йде про парадоксальний винятковий випадок діалектики, який переростає межі свідомості. Поразка ґрунтується не на помилці в мисленні, яку можна вирішити в рамках цієї системи, а передусім на помилці в системі. На відміну від помилки в мисленні, яку можна вирішити в рамках цієї системи, помилка в системі не може бути виправлена «конфіденційно». Звідси відчуття «Я»-оповідачем вини, нерозуміння, ураженості в найкращих почуттях стосовно об’єкта дослідження Крісти Т. і як наслідок - часом скептичне ставлення до неї. Пізнання помилки в системі засвідчує, що не лише частина, а більшою мірою ціла система ставиться під сумнів. Усвідомлення цього пізнавально-теоретичного зв’язку дає раціональне означення подібного конфлікту як безвихідного і обґрунтовує відсутність альтернатив.

Можливістю тематизації безвихідних конфліктів є написання. «Писати - означає збільшувати» [4, с. 180]. У процесі творчості емоційне охоплення дійсності виявляється не лише на сюжетному рівні, а й безпосередньо в діалогічній структурі оповіді, монологічна інтелектуальна картина світу доповнюється і реалізується іншими засобами. Пізнання в процесі написання дає змогу письменниці підійти до меж того, про що можна говорити.

Отже, мова йде про своєріднй, загострений, драматизований конфлікт. У широкому розумінні - це почуття відчуження, тобто досвід безвихідності і пов’язане з цим почуття віддаленості від власної індивідуальності (самовідчуження), від суспільного розвитку (політичне відчуження), а також від інших (людське відчуження). Екзистенціальні переживання самої письменниці сприяли виборові тематики: юність під впливом фашистської ідеології, переживання роз’єднання Німеччини як особистої проблеми, поборення в собі «непереборного минулого», спостереження за новими соціально-політичними процесами. Це означає для К. Вольф «дізнатися на собі, як довго це триває, доки станеш готовим вважати немислиме можливим» [3, с.362].

У «Самоінтерв’ю» письменниця робить спробу ще раз у дискурсивній формі помислити і доповнити літературні роздуми. Смерть близької подруги Крісти Т. є суб’єктивним оповідним мотивом: «Я захищаюсь від цієї смерті. Шукаю для захисту надійний засіб» [1, с.41]. Ідея і девіз повісті визначені цитатою із Й.Р. Бехера: «Як це розуміти: прихід людини до самої себе?» Самореалізація є центральною темою твору. Метод - «думаючи, відчувати і відчуваючи, думати» [4, с. 145]. К. Вольф наголошує на завданні: «будь-якою ціною спробувати розірвати коло знань про себе і розширити його» [4, с.80]. На дискурсивному рівні для авторки не існує меж, навіть смерть не є перешкодою: «Я вважаю вищим виявом антирозчарованості, коли людина не хоче миритися зі смертю, коли вона повстає проти неї» [4, с.43]. Можливо, саме смерть спонукає К. Вольф шукати відповіді на запитання: для чого живе людина?

Кріста Т. - напіваутетична, напівлітературна фігура. Аутетична Кріста Т. залишила щоденники, записи і листи, до яких звертається «Я»-оповідач. Спогади «Я» - оповідача довершують образ Крісти Т. і сприяють творенню художнього образу, який відповідає ідеальному образові Крісти Т. «Якщо б мені випало її придумати, я все одно не стала б змінювати її... і ще я залишила б її жити» [4, с. 170]. Захворювання Крісти Т. окреслене дуже точно, але лейкемія - це лите медичне пояснення смертельного вирішення конфлікту, який лежить в основі образу героїні. Суть конфлікту та його трагічний кінець «Я»-оповідач намагається осмислити як суперечність між ідеалом та дійсністю: «Що потрібно світові для довершеності? Ось яке питання, не більше і не менше, носила вона у собі, а ще глибшою, ніж це питання, була смілива віра, що саме вона, вона, Кріста Т., така, якою вона є, потрібна світові для досягнення довершеності. Ось як багато їй було потрібно, хоча претензії надто сміливі, а небезпека підірватись надто велика» [4, с.57]. Прагнення Крісти Т. ніяк не можна назвати «філософією самообману». Вони детерміновані характером і природними задатками героїні, а також всезагальним законом розвитку.

Кріста Т. - чесна, схильна до самоконтролю, чуйна, наділена гострим почуттям власної гідності і прагненням жити активно, гідно і відповідально. В ній живе глибокий неспокій. Героїня ставиться до всього критично. Вона наділена здатністю оцінювати сприйняте відповідно до певних уявлень і принципів власного «Я». Внаслідок цього деякі переживання (особливо це стосується дитинства та юності) врізались нерухомо у пам'ять: картини спалених прапорів у 1934 та 1944 рр., доля Хорста Біндера, який після поразки фашизму застрілив свою матір і себе. Прагнення розуміти, розставити акценти («вона відчувала гостру неприязнь до всього безформного» [4, с. 165]) - це не результат інтелектуальної операції, а спосіб життя, який обирає Кріста Т.; ідеали успіху інших - кар’єра, визнання, вплив, влада, гроші, — означають для неї дуже мало. Вона не почуває себе здатною знайти успіх там, де його шукають інші. Вона не робить жодних зусиль виділитись або стати переможцем. Вона не намагається досягги результатів, які вимірюються в цифрах. «Ким хочеш стати, Крішан?.. У неї вистачило б доброї волі, щоб придбати одне із тих імен, які так добре підходять іншим...: вчителька, аспірантка, кандидат наук, редактор... Ох, не любила і не довіряла вона цим іменам. Тому що не довіряла собі... вона мала сумніви щодо дієвості імен, з якими їй доводилось мати справу; вона ледь здогадувалася, що Ім’я не може бути успішним, що воно лише на короткий час збігається з предметом, до якого його прив’язують. Її лякала думка обтяжити себе іменами, як клеймом... Жити, переживати вільне велике життя!.. Бути людиною, більше нічого...» [4, с.176]. Все ж вона досягає успіху. Класична формула щастя: виростити дітей, посадити дерево, написати книгу, побудувати дім - в основі намірів героїні на сюжетному рівні. Але така історія була б надто банальною. На перший план виходить навіженість молодої жінки, пов’язана з рішучістю діяти відкрито, залишатися в дорозі, любити рух більше, ніж досягнення цілі. «Ця дія - іти, залишати - вона неодноразово повторювала її потім, а за цим приховується правило, зрозуміле відразу: залишати позаду те, що знаєш надто добре, те, що уже не висуває до тебе жодних вимог. Відчувати постійну допитливість до нових вражень, до самої себе в нових обставинах» [4, с.178]. Цьому сприяє запас задатків, які спонтанно виявляють себе, і відмова пристосуватись. Поведінка Крісти Т. орієнтована не на те, що уже досягнуте, стало звичним. Через суперечність між історико-філософсько-політичними планами на майбутнє і реальними відносинами вона орієнтується лише на особистий досвід і надії. Незавершеність, напівготовність, праця над собою є для неї легітивним виразом життя. Така поведінка видається їй гуманнішою, ніж небезпечне плекання в собі абсолютної, чистої довершеності. Хвороба та смерть є яскравими виявами того, що завершеність в житті людини немає жодних шансів. Вона не здійснила своїх планів, не закінчила проектів і, попри це, її життя надзвичайно змістовне і наповнене. З динамікою образу пов’язана проблема вибору. Характеризуючи соціально-історичний час, К. Вольф констатує, що «різноманітності доріг... не існувало, великого вибору думок, подій і сумнівів теж не було» [4, с.146]. Однак пригадуючи трагічні долі людей повоєнної епохи, авторка задається питанням, чому доля врятувала їх? Яку можливість вибрала вона, Кріста Т., і взагалі всі? Ніяку? І що людина знає про себе, якщо не знає навіть цього? При цьому оживає почуття непричетності, яке авторка пояснює недостатністю дорослості, і навіть страшна вдячність за відсутність можливостей [4, с.163]. В цих умовах Кріста Т. переживає великий страх - «побоювання того, що з тобою може статись досить звичне в ті дні: ти можеш безслідно зникнути. Це змушувало її залишати сліди, недбалі, поспішні, коли права рука не знає, що робить ліва, і в будь-який момент можна абсолютно всього зректись і в першу чергу - перед собою» [4, с.165].

У главі 9 К.Вольф вводить в оповідь ясновидця - генерал-полковника. Що шукає жінка, яка прагне щирості, правди, у ясновидця? «Я»-оповідач коментує: вона вигадала генерала, він був їй потрібний, щоб бути точною. К. Вольф дає змогу героїні «відчути свої власні думки». Ясновидець є втіленням розсудливості. Те, що він передбачає, не обов’язково повинно статись: важливим, однак, є інше: певні предметні зв’язки, які він називає, закріплюються в свідомості Крісти Т. і мають вплив на її поведінку. Це три моменти, які є дієвими в самооцінці Крістою Т.: перевага дружби над коханням, потреба стати відомою письменницею і передбачення своєї близької смерті.

Непередбаченість натури Крісти Т. виявляється у рішенні пов’язати свою долю з Юстусом і поїхати з ним у село. Чого не вистачає світові, щоб досягти довершеності? Передусім - довершеного кохання. Воно погрібне людям, на думку письменниці, хоча б для спогадів. Спочатку романтичний варіант - «Костя або краса». Кохання, як «цікава гра, вправи для вільного часу, на самісінькому краю дійсності» [4, с.56]. Тривалого зв’язку з Костею Кріста Т. собі не уявляла.

Кохання до Юстуса, людини «правильної», розсудливої, пов’язало їх надовго. У ретроспективному полі, пов’язаному з постаттю Юстуса, з’являється колишній учень Крісти Т., який нагадує їй про «напівфантастичне, напівреальне життя», про яке та колись розповідала учням. Колишній учень, тепер медик, відмовляється від вражень дитинства. Він навіть зробив відкриття: в основі здоров’я лежить пристосування. Ця зустріч наштовхує Крісту Т. на роздуми про суть напівфантастичного життя людини, під яким вона розуміє моральне буття. Кріста Т. та Юстус вірять у напівфантастичне існування людини. Кохання, знемога, пристрасть наповнюють їх. Але те, що справді їх поєднує, має іншу природу. Мова йде про тривале очікування один одного, про взаємну турботу та опіку, про довіру. Для друзів Крісти Т. цей зв’язок незрозумілий. Для них - це просто невдалий вибір ролей. «Чому б не вискочити на сцену самим, для початку не випробувати декілька ролей, перш ніж зробити вибір, декілька відкинути, як образливі пропозиції, не без таємних заздрощів запідозрюючи, що декотрі вже роздані, і, врешті-решт прийняти ту, де все залежить від тлумачення, тобто від тебе самого. Роль дружини чоловіка, який стане ветеринаром, який знає, що вона не лише знайшла, а й сама створила його, і що вони повинні змушувати один одного робити все можливе і неможливе, якщо не хочуть знову один одного втратити» [4, с.120]. Кріста Т. органічно інтегрує в своєму житті всі щоденні клопоти. Пояснення цьому - «він любив її» [4, с. 124].

Ця любов поєднувала багато елементів: почуття захищеності, потребу подобатися, турботу про дітей, взаєморозуміння чоловіка та жінки. «Вона по-новому створювала сама себе, із самого початку створювала для Юстуса, але не подумайте, що це обтяжувало її, ні, це було найбільше земне щастя, яке коли- небудь випадала на її долю» [4, с. 123]. Героїня живе, переповнена щастям та задоволенням. Але для самої себе вона залишається людиною з перспективами, з нерозкритими можливостями. Це пояснює історію її закоханості у товариша Юстуса. Під час телефонної розмови Кріста Т. говорить своїй подрузі, що закохалася в іншого. «Я не хотіла в це вірити і поспіхом відповіла - мадам Боварі» [4, с.185]. Мадам Боварі К.Вольф наводить як приклад конфлікту, яким письменниця скористалася: «Я сказала, закінчуй із цим, добром це не закінчиться... Я можу тобі сказати лише одне - так не можна. - А чому не можна?.. Ви вважаєте, що мені на роду написано бути вірною?» [4, с.150]. «Я»- оповідач сама знаходить необхідне слово для визначення конфлікту і визнає, що порівняння з Флоберівською мадам Боварі влучне, тому що трагічний кінець мадам Боварі визначений і у випадку Крісти Т. «Тут не було незначних вчинків, обману, спроб втечі. Вона швидше занапастила б себе, ніж... Ось чому я так злякалася» [4, с. 152]. Отож, героїня могла б жити щасливо, або трагічно померти. Цей моральний імператив зобов’язує Крісту Т. до трагічних варіантів.

Не маючи змоги піддати сумнівам дійсність, вона сумнівається в собі, підозрює, що цей світ не є раз і назавжди визначеним для неї. Кріста Т. не бажає миритись з реаліями. Неминучість завжди лякає її. Тоді героїня переходить на мову знаків: жити б пізніше, втриматись, пробитись. Але вона не створена для того, щоб здаватись. В ній живе настирливість, яка допомагає їй підніматись, хоч важко вгамовувати бажання та відмовлятись від болісної туги за їх здійсненням. Кріста Т. любить і цінує дійсність, а тому любить час дієвих змін. Вона прагне виховати в своїх учнях усвідомлення власної гідності. Все це пов’язане з потребою бути самим собою, дізнатись про себе щось нове, брати від світу те, що належить тобі і віддавати те, що належить йому.

Прагнучи зрозуміти суть пошуків Крісти Т., письменниця виключає зовнішній хронотоп як такий, що став головною передумовою конфлікту. Будь-який час, на її думку, рівною мірою придатний і непридатний для самореалізації людини.

Упевненість, яка опирається на досвід окремої людини: ми повніші знати, що з нами відбувається, - під час творчого процесу роздумів стає загальним принципом: ми повинні знати, що відбувається з кожним. Роздуми про Крісту Т. означають не лише спробу осягнути суперечності і конфлікти, в яких вона опинилась, але й розкрити суть її намірів. Оскільки її ідентичність та життєві проекти ґрунтуються на синтезованому ідеалі, вони ставляться під сумнів «Я»-оповідачем, який йдучи методом «фантастичної точності», не може синтезувати крихкий, «напівреальний» матеріал. Аутентичні переживання дійсності письменниця доповнює сценами, породженими її творчою уявою, з тим, щоб довершити картину художньої дійсності і не втратити надію на очікуваний синтез. А поки що перед нами емоційний шлях пізнання, поки що існує прономінальний незбіг, трудність сказати «Я». «Тепер потрібно виявити справжню обережність. Так важко відкинути відчуття, що ключ знайдено. Тепер потрібно зберегти підозрілість. Як же так? І це все? Декілька недомовок, «фантастичне буття», «видіння»... А якщо дверей було багато? А якщо ці єдині були першими-ліпшими і знайдені випадково? Інші ж залишились на замку навіть і для неї, Крісти Т.? Ми можемо спробувати ще раз» [4, с.117]. Авторка намагається засвідчити віру в синтез, хоча при цьому рефлектує безвихідність конфлікту, посилаючись на мадам Боварі як естетичний зразок. Ні реалістичний (Г. Флобер), ні аутентичний (І. Бахман, К. Вольф) варіанти цього діалектичного конфлікту оповідного зразка не видаються наближенням до вирішення конфлікту. В обох випадках мова йде про історії з фатальним кінцем.

1. Вольф К. От первого лица. М., 1990. 2. Mauser W. Christa Wolf. Nachdenken über Christa T. München, 1987. 3. Wolf Ch. Kindheitsmuster. Berlin und Weimar, 1988. 4. Wolf Ch. Nachdenken über Christa Т.. Frankfurt am Main, 1991.

Л-ра: Іноземна філологія. – Львів, 1999. – Вип. 111. – С. 301-306.

Біографія

Твори