Інтерв’ю з Ольгою Железник (Ваккаус)

— Моя співбесідниця — авторка детективних романів Ольга Железник, що публікує свої роботи під псевдонімом Ваккаус. Пані Олю, ви несподівано заявили про себе як про авторку детективів, «вибухнувши» одразу сімома романами, що уже видані чи готуються до друку у видавництві НК «Богдан». Розкажіть, як почався ваш письменницький шлях.

— Мені пощастило народитися у читаючій сім’ї. Батьки на момент мого народження були дорослими, сформованими особистостями (мамі виповнилося на той час 38 років, а батькові — 39), вони виховували двох дітей-підлітків, моїх брата й сестру, відбулися як батьки та професіонали. «Діти війни», що зазнали довоєнного та повоєнного голоду, браку найнеобхіднішого, в дитинстві пережили смерті найрідніших людей, батьки зуміли, завдяки силі характерів, неординарності, наполегливості стати «кращими версіями себе»: мама, чиє дитинство та юність минули у селі на Вінниччині, опанувала професію фельдшера, а батько закінчив військове училище та інститут і дослужився до посади начальника штабу бригади ППО і звання полковника. Батьки читали запоєм, зібрали величезну сімейну бібліотеку, тож я з дитинства із цікавістю поринала у «паралельні світи» літературних творів: історичних романів, поетичних творів, фантастики і, звісно, детективів, якими захоплювався тато. Настав момент, коли із читача я наважилася «переформатуватися» у письменницю: в кризовий для себе період життя шляхом самозцілення обрала написання спочатку оповідань, а згодом «замахнулася» на детективний роман.

— Ви пишете під псевдонімом. Він вигаданий?

— Ні, Ваккаус — моє дівоче прізвище. Батько був наполовину естонець, він завжди пам’ятав про етнічне коріння, розповідав про свої дитячі роки. Незагоєною раною тата були спогади, пов’язані з його батьком, Володимиром Альмовичем. Дідусь, щиро повіривши в утопічну комуністичну ідею, із буржуазної Естонії, ризикуючи життям, у 1917 році по кризі Фінської затоки перейшов до революційної Росії. Служив у червоній армії, а згодом був репресований й у 1943 році помер у таборі під Іркутськом. Мій батько приховав, що є сином «ворога народу», бо інакше не зміг би стати офіцером. Підлітком, на найвищій полиці сімейної бібліотеки, я знайшла книги «самвидаву»: «Майстра і Маргариту» М. Булгакова, «Архіпелаг ГУЛАГ» О. Солженіцина та була подивована реакцією тата. У мене в голові не вкладалося: як чесний, вольовий, порядний тато-комуніст, абсолютний для мене авторитет, зберігає вдома компрометуючу літературу! Отоді мій світ, побудований на ідилічній сімейній атмосфері та суспільній заполітизованій системі жовтенятсько-піонерсько-комсомольської організацій похитнувся: тато розповів про своє важке та голодне дитинство, два арешти та смерть у в’язниці репресованого батька, перебування їх із мамою та сестрою під окупацією та у німецькій тюрмі. Про свого батька, Володимира Альмовича, він розказував не із соромом (у моєму дитячому розумінні людина, що сиділа у в’язниці, однозначно набувала клейма злочинця, тож я апріорі вважала це ганьбою), а з болем, гордістю та любов’ю, як про безперечний моральний авторитет. Відтоді почала критично ставитися до сприйняття життя і людини в ньому: палітра моїх понять та відчуттів значно розширилася, із чорно-білої наповнившись півтонами. Тому на згадку про батька, Ваккауса Фелікса Володимировича, який також мав літературний хист (його замітки публікувалися в газеті «Вільна Україна»), за псевдонім я взяла своє родове, дівоче прізвище.

— Як у Вас з’явилася ідея написати перший детективний роман?

— У той час я переживала важкий, болючий період розриву стосунків із чоловіком. Попри те, що вже в перший рік сімейного життя зрозуміла нашу невідповідність і відсутність душевної близькості та розуміння, я ще понад двадцять років зберігала сім’ю, адже вважала розлучення неприпустимим: не сміла ранити дітей. Почуття обов’язку, родинні традиції: приклад батьків, бабусі із дідусем по маминій лінії (вони були щасливі у шлюбі, відповідальні у своїх діях) та залізобетонна установка «дружина офіцера повинна бути його тилом» диктували певну манеру поведінки. Мій колишній чоловік — непересічна людина, авторитетний офіцер, що зробив достойну кар’єру. Замолоду заради збереження сім’ї та якомога щасливішого дитинства дітей я вважала за необхідне підлаштовуватися під його складний характер. Та, на жаль, із роками непорозуміння тільки накопичувалися, настала фаза взаємного несприйняття, і я прийняла важке рішення — піти від чоловіка «в нікуди». Дорослі на той час діти підтримали мене. Вчителювання — емоційно непроста, відповідальна робота, я не мала права виливати свої розпач, біль, зневіру, сумніви на учнів, адже діти мають бачити вчительку душевно врівноваженою, в тонусі, бадьорою та усміхненою. Сина та доньку також не бажала перетворювати на свої «жилетки для сліз»: їм було не легше, ніж мені. Непогано обізнана із психологією, знайшла прийнятний для себе спосіб, так би мовити, порятунку — хобі. Одним із них, власне, і стало написання детективів. На той час я мала чималий життєвий та професійний досвід, начитаність, розуміла необхідність витягнути себе зі стану психологічної «ями», тож, керуючись принципом «лікарю, зціли себе сам», цілком свідомо, з головою, поринула в «Авантюру».

— Чому обрали формат детективного роману, а не, скажімо, інтимний жанр особистого щоденника?

— Зіграли свою роль притаманний мені перфекціонізм (який водночас має і «плюс», і «мінус» — залежно від того, як впливає на життєві ситуації), та професійна деформація, якої, хочеш не хочеш, а зазнає кожна особистість у процесі вчителювання. Кілька друкованих сторінок виявилося достатньо, щоб вихлюпнути свої жалі, а далі мене підхопила і понесла потужна, могутня, п’янка хвиля натхнення. Варто зазначити, що з дитинства я помітила в собі надчутливість (тепер цю складову психіки називають емпатією), нерідко бачила сюжетно складні, сюрреалістичні сни (один із них описала в розділі під назвою «Перлинниця» роману «Голублю сонце на долоньці»). А ще… За роки вчителювання була свідком багатьох нестандартних ситуацій і душевних драм (вчитель, як і священник, бере на себе обов’язок зберігати у таємниці довірені йому глибоко особистісні переживання учнів, батьків, якщо, звичайно, дії фігурантів конфлікту не підпадають під кримінальну відповідальність). Головний принцип роботи педагога, як і медика, — «не нашкодь». У романі я змогла вилити спостереження за непростими сімейними ситуаціями, що морально травмують дітей, в яких читачі, можливо, упізнають себе чи своїх близьких і знайдуть відповіді на питання, які їх турбують. Складно прямо підійти до дорослої людини і сказати: «Що ви робите?! Хіба можна принижувати дитину на очах її друзів? Ви ж щойно «розтоптали» сина! Хіба не розумієте, що із зацькованого, переламаного морально, битого фізично малого з часом може вирости сімейний тиран чи, навпаки, латентна жертва, яку, вірогідно, помітить і використає для задоволення своїх хворобливих потреб аб’юзер?!». Бувають важкі розмови з батьками учнів, але зазвичай вони відбуваються у м’якій формі, у книзі ж, не називаючи справжніх імен, можна прямо, незавуальовано «рубати» правду. Вантаж спостережень, осмислення і переживань за долі учнів та їхніх батьків неабияк тиснув, я вважала за необхідне поділитися своїми думками, власним досвідом виходу зі складних життєвих ситуацій, тому в романі з’явилася сюжетна лінія в стилі «мораліте». Вбачаю в цьому подвійний ефект: вірогідно, напоумила читачів до переосмислення та, можливо, першого кроку до поліпшення їхнього життя, життя їхніх дітей та зняла тягар із власної душі, описала свої спогади і, таким чином, вивільнила у свідомості «чарунки» для нової інформації, вражень, переживань. «Переформатувалася».

— У своїх творах Ви чимало уваги приділяєте опису традицій українців, фольклору: пісень, легенд. Чому вважаєте за потрібне вплітати національний колорит, розповіді про видатних українців у детективно-психологічну канву романів?

— Це данина пам’яті мамі, українці за походженням, вихованням, ментальністю. Пам’ятаю сімейні подорожі на мамину малу батьківщину на Вінниччину, до села Біла Ямпільського району. Величний Дністер (природний кордон із мальовничою Молдовою), його притока, тиха Мурафа, де із задоволенням хлюпаються дітлахи, стара сільська хата, побудована у притаманному тій місцевості архітектурному стилі, із фігурними рамами у вікнах веранди, призьбою, пофарбованими блакитною фарбою дверима зі старовинними варцабами, дерев’яною драбиною, що веде на горища (бабця Ніля зносила звідти соняшникове та гарбузове насіння, яке потім смажила на пательні). Найголовніші враження, звісно, залишили мешканці цієї хати: розумний, стриманий, мовчазний дідо Даньо (колишній учитель) та його непосидюча, авторитарна дружина. Лише раз чула, як дід, у відповідь на її вказівки, як саме потрібно тягнути трубу для водозливу, спересердя сплюнувши і переконавшись, що Неоніла Гордіївна встигла зайти за ріг хати, мовив: «А, тарахкало!». Переважно ж, керуючись природною мудрістю, дідусь мовчав та усміхався. Укупочці вони прожили довге спільне життя — пережили голод, війну, ростили і ховали дітей, обробляли город і продавали на базарі гарненькі, один в один, помідори, які носили на плечах у величезних старих «чемойданах». Від білянських родичів я чула гарну, барвисту, дотепну, насичену характерними для тієї місцевості фразеологізмами та діалектними словечками мову. У батьківській сім’ї ми розмовляли російською (адже були інтернаціональною родиною, що жила у військовому містечку), тож «язик мєжнационального общєнія» був моєю першою мовою. Але українську мову я чула змалечку не лише в Білій чи школі. Мама співала мені колискові, «Ой, не ходи, Грицю» та інші улюблені пісні, розповідала казки українською. У казці про Котика і Півника мою уяву збуджувала «писана торба»... У другому класі, коли вводилася до переліку навчальних предметів українська мова, яку діти військових могли не вивчати, мама наполягла: «Ми українці, живемо в Україні — вчи!». Я вдячна їй за мудрість. Спершу відчувала захоплення мовними «смаколиками», пізніше постало питання самоідентифікації: хто я, який мій шлях? На відміну від своїх однолітків, котрі, як і я, приїхали до Львова разом із російськомовними батьками і нерідко навчено-зверхньо ставляться до місцевого населення, я не маю стигматизації «москалихи». Моє покоління уже в дорослому віці розплющувало очі на справжню, не спотворену історію. В юності я й гадки не мала про непересічних, переважно освічених та зазвичай талановитих борців за волю України усусів, про страшні таємниці «Бригіток», про те, як виселяли «асвабадітєлі» жителів кам’яниць у середмісті з квартир, звільняючи їх для себе і своїх сімей. Як рязанські та орловські красуні гордовито гуляли «стометрівкою» у знайдених у чужих шафах сорочечках-комбінаціях («а што, оні же с кружевамі, красівиє») і варили супи в емальованих нічних горщиках («оні же с цвєточкамі»)…

— Ви, очевидно, цікавитесь долями галицьких митців. Бо у своїх романах описали фрагменти біографій Соломії Крушельницької, Юрія Шкрумеляка, Василя Барвінського, Богдана і Лева Лепких... Чи не вважаєте, що, оскільки твір не належить до жанру історичного детективу, то легке «кримінальне чтиво» не повинно містити подібних екскурсів?

— Львів’яни, яких страшні «часи змін» застали на Галичині, мусили приймати непрості життєві рішення: хтось, як Юрій Шкрумеляк, писав «покаянні листи» (мовляв, «заблуждался», коли воював у рядах Українських Січових Стрільців, учителював, видавав журнал «Дзвіночок» для дітей), Соломія Крушельницька змушена була віддати радянській владі італійську віллу «Саломе», Гординський, Козак, Лепкі та інші емігрували, Василя Барвінського зайди розпинали на «хресті» злобного невігластва. Вважаю за потрібне донести цю інформацію до читачів у різних куточках України, щоб у майбутньому не виникали «ракові пухлини» на кшталт ОРДЛО. Мова має значення, мова — це зброя, тож, двомовна, вважаю, що можу якнайпродуктивніше довести не втраченим для нашого суспільства, проте закостенілим у прихильності до «язика» громадянам необхідність вивчати правдиву історію України і таки опановувати українську мову — ментальний маркер, втілення звичаїв, традиції, душі народу. Так, справді, мене завжди цікавила роль особистості в історії: політиці, мистецтві тощо. Непересічні особи зазвичай випереджують свій час, тому мають складне, буремне життя і творять не завдяки, а радше всупереч обставинам, нерідко стикаються із неприйняттям свого бачення світу. Історія українського мистецтва непроста, велична й трагічна водночас. І в давнину, і тепер митці стоять перед непростим вибором між сумлінням та кон’юнктурою, необхідністю заробляти гроші та вільною від ремісничих рамок творчістю. І сьогодні поруч із нами живуть «поціловані Богом у тім’ячко» люди, які творять мистецькі шедеври. Погодьтеся, попри усвідомлення відповідальності за правдивість викладу, простіше писати про людей, які вже у засвітах, ніж про живих. Та… За їхньої згоди я насмілилася написати про неймовірного художника із «найкращого міста на землі», Бережан, геніального Олега Шупляка, і мого учителя словесності й редактора, гостро-іронічного та по-інтелігентському делікатного майстра слова Богдана Мельничука.

— Люди нерідко пишуть вірші, новели, оповідання, повісті «у стіл». Як Ви наважилися на публікацію твору?

— Перший роман, як дитина-первісток, дався надзвичайно важко. Складно було дотриматися форми, уникнути повторів, витримати часові рамки, «вицяцькувати» текст. Проте уже в процесі написання зрозуміла, що, попри невпевненість і найгірші очікування, виходить досить-таки непогано. Легенда про квітку безсмертника, яку розповідав мені в дитинстві тато, опис скульптури Лаокоона та його синів, рефлексії-спогади про улюблену Одесу та флер-аура рідного Львова, із його неповторною ґварою, із першого ж твору, стали ознаками мого стилю. Вчитель мистецтва, намагаюся у простій та доступній формі розповідати про його шедеври. Вчителі ж, завжди й в усьому — вчителі! Найбільше боялася, що роман виявиться неоковирним графоманським опусом (раптом самокритичність мене підводить?), проте наважилася і відправила пропрацьований та перечитаний вздовж та впоперек текст «Авантюри» до кількох видавництв. Із одного мені відповіли, що завантажені текстами, тому не приймають рукописів, у інших проігнорували. І раптом… Із «НК “Богдан”» написали, що приймають твір до друку! Дива трапляються, і я — живий тому приклад. Завдяки залюбленому в справу свого життя успішному науковцю, педагогу, видавцю, добрій людині Богдану Євгеновичу Будному, який побачив у дебютному романі аматорки, нікому не відомої вчительки зі Львова живе зерно, зважився поставити на ньому логотип (і, відповідно, знак репутації свого видавництва) та вкласти кошти, «Авантюра» отримала  життя. Цьому передували чотири роки напруженого очікування, перемовини із милою, доброзичливою Мирославою Богданівною, технічна робота, праця багатьох людей, залучених до виходу книги у світ. Я ж, окрилена і натхненна успіхом, тим часом писала далі. Нещодавно, услід за «Авантюрою», у «НК “Богдан”» вийшли «Белла Донна» (продовження першого роману), «Валькірія» (історія кохання та зради, в якій доля дівчини-львів’янки переплетена з фрагментами життєпису нашої землячки, видатної оперної співачки Соломії Крушельницької) та містичний детектив «Даліла з Реліктової долини». У цьому творі, призначеному для підлітків, я інтерпретувала враження від перебування в анексованому Росією Криму свої очікування на чимшвидше його повернення до складу України та сподівання на те, що більшість мешканців півострова, яким зараз байдуже, під яким прапором жити, зуміють переосмислити свою громадянську позицію. Сподіваюся, юні кримчани прочитають роман і знайдуть своє, достойне місце серед громадян України.

— У кожному із ваших творів прослідковується чітка патріотична громадянська позиція…

— Я пройшла непростий шлях самоідентифікації, маю строкату біографію (крім педагогічної діяльності, чотири роки відслужила у ЗСУ), тож болісно сприйняла анексію Криму, утворення «нариву» — ОРДЛО, загибель у зоні бойових дій наших воїнів та мирних людей. Бажаючи посильно долучитися до боротьби, принаймні на інформаційному фронті, я організувала у школі, в якій працюю, Мобільний театр пісні «Левеня» (пізніше набутий у процесі майже дев’ятирічної роботи із театром досвід визнано як мистецько-педагогічну технологію). Написані «на злобу дня» мініп’єси (так, в одній із цьогорічних Ірод з’являвся у масці Путіна, його воїном був загальновідомий Чмоня, що панічно боїться пса Патрона), доброчинні вистави у школі, ТРЦ «Кінг Кросс Леополіс», церквах, виступи у військових частинах та Військово-медичному клінічному центрі Західного регіону (з частуванням його пацієнтів купленими на пожертвувані кошти соками, фруктами, смаколиками тощо) — внесок людяних, умотивованих дітей-патріотів і, звичайно, мій у психологічну реабілітацію наших захисників. Ми з дітьми спостерігаємо, як під час виступів і подальшого спілкування з маленькими акторами поранені починають усміхатися, знімають дійство на мобільні телефони, бажаючи зберегти ці враження, отримані у надважкий для них час. Вважаю, що користь від цих вистав отримують не лише пацієнти шпиталю — воїни, яким діяльність театралів допомагає впоратися, крім іншого, з проявами посттравматичного стресового розладу, а й дітям, бо їм також важливо усвідомлювати, що вони причетні до доброї справи, адже допомагають нашим захисникам. І, що надважливо, діти, власноруч роздаючи воїнам фрукти, солодощі, йогурти, вчаться не лише брати від життя блага, а й віддавати їх. У травні ми з учнями мали два виступи у шпиталі, після яких, окрім іншого, дарували пацієнтам та медперсоналу «Авантюру»...

— Пані Олю, спасибі вам за інтерв’ю та бажаю подальших творчих успіхів.

— Дякую. Відповім вам гаслом Мобільного театру пісні «Левеня»: «Творімо добро разом!» Слава Україні!

Розмовляла Діана Семак