Сіднейська опера
У 1978 році було засновано Прітцкерівську премію (її називають «архітектурною Нобелівкою»), а в 2002 році лауреатом вперше став австралієць — Глен Меркатт. Архітектора нагородили за проекти дуже «правильних» житлових будинків — екологічних, стриманих за формою та глибоко продуманих з погляду планування та кліматичних умов Австралії. Таке рішення журі вразило весь архітектурний світ: попередні лауреати були відомі своїми радикальними висловлюваннями як у теорії, так і на практиці.
Але ще дивовижнішим став наступний, ювілейний рік Прітцкерівської премії. 25-м лауреатом став данець Йорн Утзон, автор найвідомішої та найпровокативнішої споруди у світі — Сіднейського оперного театру. До того моменту Утзону виповнилося 84 роки, і він спроектував безліч будівель у різних країнах, проте в першу чергу журі відзначило саме австралійський проект 1956 року: «Датський архітектор Йорн Утзон, який спроектував, ймовірно, найзнаменитішу будівлю у світі, Сіднейську оперу. »
Утзон отримав замовлення на проектування опери під час відкритого міжнародного конкурсу, обійшовши 200 інших учасників. У 2019 році було опубліковано візуалізації, виконані на базі креслень кількох інших конкурсних пропозицій: вони показують, наскільки скульптурна ідея Утзона відрізнялася від решти.
Як майданчик для майбутньої будівлі опери організатори конкурсу запропонували мис Беннелонг. Він поділяє дві бухти — Сіднейську та Фарм — у затоці Порт-Джексон. Тут розпочиналася історія міста: у 1817 році на Беннелонгу почали будувати форт Маккуорі, який у ХХ столітті змінило трамвайне депо.
Таке розташування потребувало об'єкта з рівноцінними фасадами. Головний вхід хотілося звернути до міста, звідки прийдуть глядачі, але інші ракурси опери мали прикрашати панораму Сіднея. Це суперечило традиційній технології будівництва театральної будівлі, у якої зазвичай на задах розміщують технічні простори для зберігання та завантаження декорацій з воротами та пандусами, виводами вентиляції тощо. Утзон прибрав всі додаткові приміщення у великий двоповерховий подіум, який не здається громіздким завдяки пластиці основних обсягів, що розкриваються в різні боки і відволікають від нижньої частини.
Піднімаючись широкими сходами на другий поверх, глядач символічно відривався від повсякденного життя і йшов на зустріч з мистецтвом у бік океану та величних театральних склепінь. В альбомі «Сіднейська опера. Принципи проектування Йорна Утзона» (2002) архітектор розповідав, що йому сподобалася ідея плато, створюваного людиною для контакту з піднесеним, як у спорудах майя, які він бачив у Мексиці.
Склепіння Сіднейської опери найчастіше порівнюють з пелюстками та вітрилами. Перші відсилають до розташованого по сусідству історичного ботанічного саду, який ледь не став паркуванням опери. Другі римуються з професією отця Утзона, відомого проектувальника яхт. У той же час така форма-капюшон дозволила архітектору приховати сценічну коробку, що традиційно височіє над дахами театральних будівель, з якої на сцену спускаються декорації при зміні картин, а іноді й літаючі актори. Там же розташована частина світлозвукового обладнання.
Втім, втілити ідеї Утзона у життя виявилося дуже складною справою. 38-річний автор проекту (для архітектурної професії це ще молодість) намалював склепіння, не проконсультувавшись із конструкторами. Як реалізувати такий проект, не витративши надхмарні суми та не задіявши величезні людські ресурси, ніхто не знав. До вирішення цього завдання було залучено британського інженера Ове Арупа. Головна проблема полягала в тому, що вигин склепінь, намальованих натхненним Утзоном від руки, неможливо було звести до єдиної ясної та простої математичної формули, з якою було б легко працювати при розрахунках конструкцій і за якою будівельники могли б відтворити задум у залізобетоні без помилок. Тим більше, що за проектом склепіння планувалося обробити плиткою, а при різному викривленні поверхні в кожній окремій точці кожну плитку довелося б створювати індивідуально під конкретну ділянку.
Сучасного високоточного обладнання тоді не існувало: для реалізації проекту арматуру довелося б гнути кустарно, а тимчасову форму для заливання бетону створювати просто на будівництві. І це при максимальній висоті склепіння 65 метрів і на майданчику, відкритому океанським вітрам. А ще несучі ребра, стики з перекриттями, інженерні стояки, оздоблення традиційною глазурованою керамічною плиткою та інші важливі деталі.
Пошук рішення зайняв близько чотирьох років: команда споруджувала перевірочні макети (окремі елементи робили у натуральну величину), а також у великому обсязі використовувала комп'ютерні розрахунки — вперше в історії архітектури. У результаті половинки кожного з десяти капюшонів незалежно від розміру є трикутним сегментом однієї і тієї ж сферичної поверхні. Це дозволило розділити несучі ребра на окремі відрізки та звести оболонку за принципом збірних конструкцій. Завод для їх виготовлення збудували поряд із будівельним майданчиком.
З початку будівництва до відкриття опери минуло 14 років. За цей час було витрачено 102 мільйони австралійських доларів. Утзон працював із Данії і часто приїжджав на майданчик, а 1963 року відкрив свій офіс у Сіднеї. Однак через три роки архітектор вийшов із проекту. Причиною стали політичні розбіжності, що сталися на тлі зміни уряду країни. 1965 року прем'єр-міністром штату Новий Південний Уельс став представник Ліберальної партії Роберт Аскін, який ще раніше обурювався тим, що роботи над будівлею театру надто затяглися. Очевидці розповідали, що прем'єр неодноразово заявляв про бажання викинути Утзона з проекту.
Утзон, у свою чергу, не хотів змінювати проект під миттєві бажання нового замовника. Так, наприклад, від нього вимагали змінити призначення одного із залів, зробивши замість оперного — концертний.
На той час будівля була збудована (інтер'єр не був готовий). Витрачені 22,9 мільйонів австралійських доларів помітно перевищували плановий бюджет. Місцеві архітектори написали петицію з вимогою повернути Утзона, але безуспішно. У результаті будівлю опери доробляла інша команда, яка помітно змінила початкові проекти залів.
І все-таки ця споруда стала важливим символом в історії архітектури ХХ століття та Австралії загалом. У 1999 році The Sydney Opera House Trust, керуючий будинком, зміг відновити відносини з Утзоном, після чого в комплексі з'явився багатофункціональний простір з придуманим ним інтер'єром. Разом зі своїм сином Яном архітектор також спроектував новий громадський простір із колонадою у нижній частині подіуму. Вікна виходять на західну набережну та візуально пов'язують нижнє фойє з океаном.
Сьогодні у будівлі функціонують чотири театри, зал для експериментів, кілька репетиційних просторів та звукозаписна студія. Подіум перетворився на яскравий громадський простір, де можна провести весь день.
2007 року оперу включили до списку об'єктів Світової спадщини ЮНЕСКО. В останні роки будівлю реконструюють відповідно до сучасних потреб — зокрема, щоб пристосувати її до потреб людей з обмеженими можливостями. Частина проектних робіт здійснюється за участю Яна Утзона.
Незважаючи на всі складнощі та витрати, поява будівлі Сіднейського оперного театру призвела до виникнення так званих будівель-атракціонів, що дивують нестандартними формами та за рахунок своєї приваблюють незвичайності туристів, — серед них, наприклад, Музей Гуггенгайма в Більбао. У 1960–70-х саме стали змінюватися глобальні туристичні практики — стало модно відвідувати різні міста та фотографуватися на тлі їхніх символів. Інженерні експерименти будівельників Сіднейської опери дозволили випробувати унікальні технології, які тепер уже звичні для проектувальників: це і комп'ютерні розрахунки складних форм, і нові прийоми роботи із залізобетоном, і використання суцільного застікління та вітрових тунелів для перевірки розрахунків на моделі. І, звичайно, ця історія ще раз переконала архітектурну спільноту в тому, що амбітний архітектор має позиціонувати себе деміургом.
