Людмила Гончарова. Вчитель, який змінив моє життя
Мій найкращий вчитель
Подорожі.
Я завжди була доволі песимістичною людиною, що мало вірила у власні сили. До того моменту, коли почала подорожувати. Як так сталось? На правду, я й сама до кінця не розумію, але ось мені мало виповнитись двадцять і це була дуже важлива подія. Я хотіла відсвяткувати цей день якось особливо, тож вирішила піднятись в гори. Вперше. Сама. І несподівано навіть для мене самої (особливо для мене самої!) все вийшло! Та ще більшою несподіванкою стало те, що це був лиш початок.
Першою була гора Маковиця біля Яремче. Але перед тим (ну, так вже вийшло) була Вінниця, а ще трохи перед тим – майже рідний Миколаїв. А потім почалась круговерть з дальніх і ближніх міст та містечок, культурних пам’яток і природних цікавинок. Запоріжжя, Дніпро, Білгород-Дністровський, Одеса, Кропивницький, Полтава, Черкаси, Чернівці, Хмельницький – і це лиш за три місяці. За наступні три роки я відвідала всі обласні центри (окрім окупованих), деякі з них – по кілька разів, встигла піднятись на Говерлу (і більш нікуди), помилуватись Дніпром з різних міст, поблукати по Олешківських пісках, отримати тепловий удар в Санжійці, познайомитись з безліччю людей, кілька разів серйозно помилитись, та головне – відкрити для себе свій дім, Україну. А з нею саму себе.
Подорожі навчили мене так багато всього, що я, мабуть, не до кінця усвідомлюю весь масштаб їхнього впливу. Та кількома уроками сміливо хочу поділитись.
Урок перший. Говори. Запитуй дорогу, проси про допомогу, клич на поміч, розповідай про себе, запитуй інших. Говори, щоб тебе побачили. Говори, щоб бути. Це було одним з найскладніших уроків, бо, закритій за характером, комунікація завжди давалась мені важко. Тож в усіх можливих можливостях я уникала її. Але в подорожах так не виходило. Доводилось говорити: запитувати, просити, розповідати, ділитись. Дякую, я навчилась.
Урок другий. Помічай. Краса навколо! Озирнись, придивись, побач! Серед старих вулиць і в вікнах нових будинків, на дитячих майданчиках і в тематичних музеях, в тісних сквериках і серед безкраїх полів, в повноводному Дніпрі й бурхливо-лагідному морі, серед гір і в пустелі. В листі, в квітах, в співі пташок, в сільських собачих брехнях і безперервному шумі автівок. В людях: їхньому одязі, їхніх розмовах, поглядах і суперечках, в мовчанні й в розповідях. Помічати все це – безцінно. Звичайно, навколо не тільки краса. Є багато бруду, зла, болю, страждань. І їх теж помічаю. Та вони не шкодять, а навпаки доповнюють картину, роблять навколишній світ цілісним. Дякую, помічаю.
Урок третій. Цінуй. Яка до біса неймовірна приємність просто сидіти! Особливо після десяти кілометрів вгору-вниз новим містом. Або ж гарячий чай в справжній чашці після всіх цих жахливих паперових стаканчиків! Що вже й говорити про цінність душу і м’якого ліжка з подушкою! І міцного-міцного сну годинок вісім хоча б! Яка ж розкіш! Яка неймовірна насолода! А той найсмачніший в житті гарячий пиріжок з картоплею? Печений! Вранці десь на невеличкій станції, поки холодний вітер забирається під сорочку! Яка чудовість! Усі прості комфортності зникають в подорожах, а якщо ці подорожі минають з гаслом «дешево і сердито», то й поготів! Завдяки відсутності я навчилась цінувати все те, що маю кожного дня в буднях! Дякую, дякую, дякую!
Урок четвертий. Ризикуй. Гуляти вечірнім містом, а за три години опинитись без документів на кордоні з Молдовою? Так! Проспати свою зупинку в потязі, щоб потім провести незнайомця нічним містом на вокзал? Так! Переплутати електрички й поїхати в зовсім інший бік, щоб потім, згадуючи власний шок, сміятись до болю в животі? Так! Піти самотою в гори чи пустелю без підготовки? Так! Продовжити подорож з трьох днів до чотирьох? Так! Пошкодити телефон в подорожі, ховатись від агресивного незнайомця в туалеті, здійняти скандал на вокзалі після невдалого пограбування, поїхати в інше місто просто, щоб розвіятись або яскраво зустріти літо? Так, так, так! І нехай в цьому багато стресового, неприємного, а часом і жахливого досвіду, все це загартовує, вражає і стає тими історіями, які хочеться розповідати. Дякую!
Урок п’ятий. Ділись. Все пережите і відчуте не вміщається ані в голові, ані в серці. Тож я роблю світлини, знімаю відео, пишу тексти, розповідаю історії і беру своїх близьких людей в подорожі з собою. Показую і розказую про те, що вразило найбільше, або ж навпаки – розчарувало. Я ділюсь тою любов’ю, що виникла в подорожах, у власній книзі. Я надихаю людей ризикувати й подорожувати. Вау! Хіба ж це я?! Розділяю все цінне й дороге, що є в мені, з іншими. Розділяю і примножую. Віддаю і збагачуюсь. Дякую, дякую, дякую!
Насправді, жодними словами не зможу виразити ту глибину вдячності до всіх подій, що наповнили мене, виростили й виховали. Подорожі дали мені стільки всього! Ті п’ять уроків – лише кілька цеглинок в мурі моєї самоідентичності. А ґрунтом для неї стали (теж здобуті в подорожах) дім і приналежність. Україна – мій дім, а я – її невід’ємна частина. Ймовірно, найцінніший урок.
Умови участі у конкурсі коротких оповідань «Вчитель, який змінив моє життя»
